Війна за деколонізацію культури. Тарас Лютий

2023-01-29 08:00:00 Тарас Лютий

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей українського філософа Тараса Лютого.

Війна за деколонізацію культури

Вже понад пів року я не перестаю ставити собі питання: якими є причини війни Росії в Україні та що означає ця війна?

 

Я розумію, що вона почалася не з повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І навіть вважаю, що її початком не був 2014 рік. То, власне, коли ж ця війна почалася?

 

Щоб відповісти на це питання, згадаймо рік проголошення Російської імперії. Це 1721 рік. Отже, Російська імперія існує вже 300 років. Але якими є основні ознаки цієї імперії? Відомо, що Російська імперія відрізняється від класичних західних імперій. Вона не мала заморських колоній і не колонізувала підкорені народи за расовим принципом. Натомість підкорювала сусідів, вважаючи їх нецивілізованими. І це називалося «визволенням».

 

А якою ж була Україна в цьому патерні імперії? Передовсім – відкритою до впливів західної культури. Ще із XVIІ століття вона реформувала церкву, освіту, створювала власну систему управління. А згодом українські церковні діячі, письменники та філософи їздили до Московії, де навчали царську родину, засновували там театр, впливали на літературу, керували церквою. Після невдалої спроби гетьмана Івана Мазепи відірватися від Москви імперія вжила жорстоких заходів. Було заборонено друкувати книжки, використовувати українську мову в освіті. Ба більше, було запроваджено кріпацтво.

 

За словами російського філософа Ніколая Бєрдяєва, Росія тривалий час була ізольована від Заходу. Натомість ідеї та теорії, що потрапляли до Росії, ставали догматичними. Так, не грецьке християнство, а російське православ’я вважалося істинно правильним. А марксизм перетворився на ідеологічну доктрину марксизму-лєнінізму. Влада в Росії завжди належала одній особі (царю чи партійному вождю). Росіяни й досі сприймають її як сакральну, дану Богом. Оскільки всі піддані повинні були коритися правителю, вони не брали участі в розбудові громадсько-політичного життя. Може, через це й почали вважати себе стражденним народом. Але й, як казав Достоєвскій, народом богообраним. Через це мене не дивують їхні нинішні звірства в українських містах.

 

 

Варто розуміти, що війна відбувається й на рівні культури. Російська імперія часто привласнювала здобутки української культури. Так було з українським філософом Григорієм Сковородою. В 1912 році російський філософ Владімір Ерн написав про нього книжку, де назвав його російським філософом, пояснивши: Україна була нецивілізованою країною, а імперська Росія дала можливість розвинутися унікальному таланту Сковороди. Ерн не говорить про українську літературну традицію бароко, про Києво-Могилянську академію як навчальний заклад західного типу. На його думку, в Україні живе дикий народ. Цікаво, що пізніше в Радянському Союзі в Інституті філософії в Києві було заборонено вивчати спадщину Києво-Могилянської академії, зводячи її до релігійного обскурантизму.

 

Саме тому час оцінити роль Російської імперії. У цьому контексті часто говорять про деколонізацію. Ще в минулому столітті Микола Хвильовий озвучив гасло «Геть від Москви!», що мало на меті дати відповідь на питання: де центр нашої культури, а де периферія? Тривалий час українці мали служити імперії, яка буцімто була культурно вищою, на українство ж чіпляли маркер рустикальності та другорядності.

 

В останні кілька років я дотичний до ініціативи перекладу творів світової філософської класики. Не секрет, що в СРСР публікації в гуманітаристиці перекладалися тільки російською мовою. Ця сфера була під контролем ідеології. Навіть Маркса, зрештою, дозволяли перекладати українською не з німецької, а з російської. Нам іще й досі бракує творів зарубіжної інтелектуальної думки, через що іноді доводиться користуватися російськими. То чому б наш проєкт перекладів не вважати внеском у деколонізацію?

 

Утім, тепер варто поставити принципове питання: чому українці не хочуть залишатися в імперії? Тому що є 30-річний досвід життя в незалежній країні та кілька поколінь людей, які хочуть жити і працювати тут. Ми отримали щеплення від імперії після трьох знакових подій незалежності: Революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції гідності (Євромайдану). Перша була проти радянської системи — квазіімперії. Друга – проти олігархічної системи. А третя вже не «проти», а «за»: за асоціацію з Європейським Союзом. За ці роки українці навчилися цінувати свій вибір: європейські цінності, верховенство права, відкрите громадянське суспільство, ініціативу знизу тощо. Ми намагаємося виправляти свої помилки та цінуємо підтримку країн-партнерів. Але є в нас і щось архетипове. Навіть у часи, коли Україна втрачала свою державність, їй не бракувало суспільної солідарності. Колись це проявлялося на рівні церковних братств, а починаючи з 2014 року — на рівні волонтерського руху.

 

Нинішній рік війни символічний. Наприкінці року ми відзначатимемо ювілей Григорія Сковороди, чиє життя припадає на XVIII століття. Але Сковорода не надихався поширеною тоді філософією Просвітництва. Його орієнтирами були давньогрецька й латинська традиції та середньовічна патристика. Хоча Сковорода і був свідком нищення автономії України, проте він не став революціонером. Філософ розвиває вчення про самопізнання. Кожна людина має розпізнати свої Богом дані здібності й таланти. А головне завдання — реалізовувати сродну працю, щоб жити своїм справжнім життям. Імперії були потрібні слуги, а не вільні громадяни. Пафос філософії Сковороди якраз і полягає в тому, щоб знайти себе у світі, реалізуватися і досягти щастя. Чи не актуальна ця думка й нині?

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

 

Оригінал статті на Suspilne: Війна за деколонізацію культури. Тарас Лютий