Візуал до глави Некромаркетинга

— О! — видихнула я з полегшенням, борючись із бажанням кинутися йому на шию. — Людина!

Постать наблизилась. На ній був ідеально скроєний темний костюм. Пальто. Циліндр.

Я мало не розплакалася знову — цього разу вже від щастя. Нормальна людина. Нарешті.

— Перепрошую! — я пришвидшила крок. — Ви не підкажете, як…

Незнайомець повільно повернув голову. І я побачила морду. Вовчу. Величезну. Вкриту сірою шерстю. З-під циліндра стирчали гострі вуха. Жовті очі уважно втупилися в мене.

А потім істота дуже ввічливо підняла капелюха.

— Прекрасний вечір для прогулянки, пані, — прогарчало воно глибоким баритоном. — Хоча ви дивно пахнете.

Я завмерла. Мій мозок теж завис на стадії обробки картинки. Здається, навіть внутрішній голос прошепотів щось на кшталт: «Ну все. Ми старалися».

Лікантроп втягнув носом повітря й усміхнувся. Трьома рядами зубів.

Я розвернулася й побігла.

Позаду пролунало здивоване:

— Пані?..

— НІ! — крикнула я в туман. — Я вже зрозуміла, що у вас тут дуже толерантний світ, але я не готова до міжвидового нетворкінгу!