А ми йому віримо?

— Ні, я просто… я хочу, щоб ми були разом. Це логічно, це правильно для нас обох…

— Ти сам у це віриш? Після всього, що було… І головне — того, що так і не сталося…

Він замовкає на півслові, усвідомивши, що це не допомагає. І тоді стається те, чого я не могла уявити навіть у найсміливіших фантазіях. 

Артур, великий і недосяжний Георганов, повільно опускається переді мною на коліна. Його плечі здригаються, а руки, що звикли керувати імперією, тепер безсило лежать на моїх колінах.

— Ти потрібна мені… більше ніж повітря, — шепоче він, і цей шепіт звучить гучніше за будь-який крик. — Діано, не йди, будь ласка. Ти вже один раз розбила мені серце… не роби цього ще раз. Його більше не склеїти…

Я вірю йому. Зараз усе минуле — зради, образи й той розрух, що він покинув по собі двадцять сім років тому — раптом втрачає свою руйнівну силу. Гіркий присмак минулого поступово стирається, залишаючи нас наодинці з цією правдою. 

Я була впевнена, що минуле неможливо забути, але, дивлячись на нього зараз, я розумію: я вимагаю того ж від Єгора — забути, простити, почати все спочатку. А отже, я маю сама показати приклад.

«Дай йому час, Діано. Йому… і нам…»