❤️

Останнім часом помічаю, що все більше людей довкола засмучуються, вигорають, потопаючи в негативі, наче у в’язкому болоті, де кожен зайвий рух тягнена на саме дно.

Багатьох з нас з дитинства вчать бути кращими за інших, рівнятися на інших, зі шкіри лізти заради схвалення, яке потім ми шукаємо вже у дорослому житті. Ми не припиняємо рівнятися на кращих, інколи заздрити, звинувачуючи в невдачах себе. Ми бачимо себе десь там у майбутньому з усмішкою на обличчі та купою досягнень, котрі для кожного будуть свої. (У мене є такий недолік, як синдром відмінниці. Важко програю)

Але прикол… на все це не все одно лише нам. Інші піклуються про власні проблеми. Ці грамоти в гарних рамочках важливі лише для тих, хто їх отримує. 

Інколи здається, що я біжу марафон, змагаючись за місце під сонцем. На роботі, у творчості, навіть у вихідні на кухні, коли ми граємо в настільні ігри з друзями. Для мене так потрібна перемога, що інколи я псую сама собі процес. Я забуваю насолоджуватися шляхом, яким прямую. Для кого ці всі перемоги, якщо кожного тішитиме лише своя власна? Треба просто насолоджуватися тим, що подобається робити, поки ми ще тут. Співати, коли прагне душа. Слухати музику, яка подобається нам, а не більшості. Читати книги, які приносять задоволення, та і все одно на жанр. Дивитися фільми заради гарного настрою, а не для того, аби бути “в темі”.

І варто частіше дякувати собі. За те, що не здаєшся. За те, що тримаєшся попри все, що коїться навкруги. Та і просто так, бо щиріше ніж ти сам тебе не полюблять.

Не забувайте насолоджуватися процесом, інакше потім власні здобутки не принесуть омріяного щастя) Це перевірено :3

А взагалі як ваші справи? Все гаразд?)