Ігор Котик. Український історичний репортаж. Живий, читабельний

Ігор Котик. Український історичний репортаж. Живий, читабельний

Курико В. Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка. – К.: Темпора, 2020.

Як ви вже могли чути, ця книжка не стільки про Левка Лук’яненка та дисидентський рух, скільки про оточення, і переважно не про однодумців дисидента, а про тих людей, котрі, як то кажуть, у політику не лізли, та це не завадило їм бути втягнутими в цю гру й підігравати, звичайно ж, сильнішій стороні. Про це пише zbruc.eu.

Приводом до роботи над книжкою стала невдала спроба перейменувати в Чернігові вулицю, яка носить ім’я радянського маршала Рокоссовського, на вулицю Левка Лук’яненка, котрий саме там мешкав недовгий час у середині сімдесятих років ХХ століття, між першим і другим ув’язненням. Здавалося б – понад сорок років минуло з часу того суду над Лук’яненком, 27 років Незалежности, на Сході України війна з російськими найманцями, кому в цей час у Чернігові залежить на пам’яті про радянського маршала?.. Але – ні: пам’ять про радянського маршала влаштовує чернігівчан більше, ніж пам’ять про їхнього колишнього сусіда, який 27 років відбув у неволі, щоби потім написати Акт про незалежність України і вибороти собі незалежну Україну.

“Виборов собі незалежну Україну”, – саме так висловлюється одна з колишніх сусідок Лук’яненка, – і додає: “А що нам дала незалежна Україна?”. Ніхто не каже, що ця сусідка причетна до посадки дисидента, а тому вона може чутися розкутіше, ніж інші, й дозволити собі більшу відвертість. Одна з перших, з ким репортерка заводить мову у під’їзді, де жив Лук’яненко, вона налаштовує читача на той ідеологічний настрíй, що панував там і досі, здається, панує.

Далеко не всі герої цієї книжки хотіли б говорити про Лук’яненка і свою участь у тих давніх подіях. А попри те, журналістці вдалося знайти підхід і спонукати їх до відвертости, тож практично за кожним голосом, який звучить у книжці, відчувається, щó це за людина та які її погляди. Пошук причетних логічно вибудовано, книжка читається як детективна історія. Спершу подано коментарі стосовно перейменування вулиці безпосередньо не пов’язаних із Лук’яненком сучасних громадських діячів, істориків, представників влади. Після них надано голос теперішнім мешканцям під’їзду, в якому жив Лук’яненко. Потому представлено спогади тих, хто працював із ним в одній установі та засуджував його поведінку на зборах трудового колективу. Далі – розмова з єдиним ще живим слідчим у тодішній справі Лук’яненка. Пошук завербованих КДБ друзів, розмова з колишнім зятем жінки, через яку органи влаштували розправу над членом Гельсінської групи (самої жінки та її близьких родичів уже немає). Узагальнення того, що відбулося у середині сімдесятих, у розмові з колишньою дружиною Левка Григоровича – Надією Никонівною. Філософічна кода від безіменного сліпого дев’яносторічного оперативника КДБ. Кожен зі схематично представлених тут одним реченням розділів, від другого й до останнього, починається з реставрації подій на основі документів слідчої справи, що зберігаються в архівах КДБ, та опублікованих раніше спогадів, отже, у книжці поєднано часові площини 1976–77 і 2018–19 років, зіставлено різні точки зору на події сорокарічної давнини.

У роботі над такою книжкою важливо було не переборщити: дати учасникам тих подій шанс виправдатися і виправитися, уникати чорно-білого зображення, представити їхню мотивацію найширшою палітрою. Мені здається, що це загалом вдалося. І те, що розмови з окремими дійовими особами виявилися значно успішнішими, розлогішими, ніж було очікувано, цьому підтвердження. Описуючи процес збору інформації, Віра Курико на сайті «ЛітАкцент» згадує кумедну ситуацію, коли друзі, не дочекавшись її виходу на зв’язок, подзвонили у поліцію, і поліцейські вже рушили у бік помешкання колишнього слідчого у справді Лук’яненка, у той час як репортерка п’яту годину спілкувалася зі слідчим і пила каву.

Авторка не висловлює осудливих оцінок, дії і коментарі учасників говорять самі за себе. Хтось і досі вважає себе ні в чому не винним, бо, мовляв, щó поганого в тому, щоб описати працівникам спецслужб зовнішність людей, котрі навідувалися до Лук’яненків. Так само начебто нічого поганого нема і в тому, щоби вказати, телефоном якої квартири Лук’яненко користується, коли його власний відмовляється працювати. Відомо ж, що інші робили ще й не таке. На запитання, хто співпрацював із КДБ, одна з другорядних героїнь відповідає запитанням: “Навіщо про таке питати?”. Навіщо питати хто, якщо багато хто. Майже всі, на кого натиснули або кому щось пообіцяли. А що робить більшість, те стає нормою. Відмова від певних дій, на яку спроможні одиниці, аж ніяк не перекреслювала б написаний у кабінетах спецслужб сценарій. Принаймні таким є виправдання тих, що волею-неволею чинили так, як від них вимагалося.

Є ті, що визнають свою слабкість, а є ті, що поводяться самовпевнено, зухвало. Є ті, що готові сприймати іншу точку зору, а є ті, що знати не хочуть, ким був той Лук’яненко і за що влада його не любила. Є ті, що, дізнавшись про його балотування на президентських виборах, скрушно зітхали: “О, життя, уже й електрики йдуть у президенти, не вберегли країну”. Є ті, що симпатизували йому як людині, але свідчили проти нього. Є ті, котрі не думали, що їхні свідчення завдадуть йому шкоди, і є ті, котрі переконані, що у нього й так усе добре склалося, коли мова йде про називання на його честь вулиці, натомість із їхньою тіткою сталася біда, бо новини «перестройки» довели її до інсульту. Хтось визнає: половина життя виявилася обманом, маючи на увазі радянський період, а хтось обурюється, що онукам у школі кажуть, немовби радянська влада вбивала людей.

Одною з передумов цього розмаїття поглядів і висловлювань є суперечливість індивідуальних поглядів. Одна з героїнь, відповідаючи на запитання, чи відомо було їй про інформаторів, каже: “Ми про це знали й не знали водночас”. Навряд чи жінка, котра шкодує за тим, що із заводу радіоприладів зняли Орден Трудового Червоного Прапора, штудіювала Орвелла, але вона по суті цитує його “знаючи не знати” – визначення концепту дво(є)думства (doublethink). І коли діяльність інформаторів означується у наш час словом чесність, то розумієш, що серед цих гомо совєтікусів мир – це не що інше, як війна.

Не дивно, що чернігівська влада, котра начебто не проти того, щоби вписати Левка Лук’яненка у топографію міста, не робить цього, бо такою є воля значної частини місцевого електорату. Та й від Рокоссовського відмовитися зовсім не просто, він, виявляється, герой не лише для старшого покоління, котре святкує День Перемоги. Радянський маршал зумів адаптувався до нових культурних умов і став емблемою місцевої тусовки, в чому, кажуть, можна було пересвідчитися навіть на рок-фестивалях у Галичині.

Я міг щось пропустити, бо спеціально не слідкую за літературою про дисидентів, але мені здається, що книжка «Вулиця причетних» Віри Курико пропонує новий підхід до висвітлення дисидентської теми. Полягає він у тому, щоб, опираючись на архівні матеріали, вивести на світло денне тих, хто звик бути в тіні, звик чутися непричетним, невинним, розчиненим у масі. В наслідку виходить комплексне дослідження минулого і сучасної рефлексії учасників тих подій. Створення подібних текстів, присвячених історіям півстолітньої давности, – справа невідкладна: коло причетних з кожним роком звужується, тут навіть тижні можуть мати значення (дружина брата Левка Лук’яненка померла за кілька днів до того, як журналістка мала з нею поспілкуватися; дружина самого Левка Григоровича померла вже після того, як репортаж було зроблено). Книжка є дуже вчасною і являє собою зразок рідкісного у нас жанру історичного репортажу. За нею стоїть ретельна дослідницька праця, вправність репортера і, нарешті, літературний хист, без якого вона не читалася б так захопливо. Варто додати, що в основі видання – репортаж, який здобув перемогу на Конкурсі художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець».

P.S.  Дякую двомстам семи особам із вулиці Рокоссовського, котрі підписали звернення до міської влади Чернігова з проханням не перейменовувати вулицю. Дякую також мерії Чернігова, котра прислухалася до прохання мешканців. Без злагодженої роботи цих осіб не було би приводу до написання цієї книжки.

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Ігор Котик. Український історичний репортаж. Живий, читабельний

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Новенька пара обкладинок. Тиць))

Доброго вечора усім!)

Нещодавно мала змогу створити парочку ось таких ось естетичних одежинок. Можливо, комусь щось припаде до душі:) Якщо впала в око котрась – не соромтесь – пишіть у коментах, а там якось я зв’яжусь з

Наша ВІйна

Ситуація гранично проста, як би хто не намагався викручуватися, мов вуж на сковорідці, говорячи про “перше”, “друге” чи “десяте”.

Портал відверто заявив про свою проросійську та антиукраїнську політику і

Кілька слів і від мене

Я довго думала, чи писати мені цей блог, чи ні. Підозрюю, що після його прочитання можуть у мій бік полетіти “тапки”. Проте ось Влада написала в коментарях до флешмобу, що саме він став поштовхом до такої критичної ситуації,

Фінал історії !!! Візуалізація.

Фінал  «Тільки не він»  !!!

Дорогі читачі, книгу завершено!

Щиро запрошую усіх, хто любить читати залпом, цілу історію.

 

 

 

Подорожуємо разом героями…

 

Невеличка цитата з цієї романтичної

нова книга “З повагою до адміністрації”

До вашої уваги мій новий роман про кохання.

ось тутечки

Перейти до блогу

Нові автори

Анатолій Хільченко

Анатолій Хільченко. Народився на Полтавщині 1979 року. Навчався у Київській духовній семінарії та академії. Працював у релігійних та навколоцерковних громадських організаціях. Священник Української Православної Церкви. сторінка в Букнет: https://booknet.com/uk/anatoli-xlchenko-u5561052 Сторінка у мережі ФБ: https://www.facebook.com/presviter.anatoly/ Ютуб-канал: https://www.youtube.com/channel/UCaAjutYWJOdPdHaNCJU28ng

Tadeй Кількість робіт: 8 Ruslan Barkalov Кількість робіт: 7 AnRе Кількість робіт: 5 Володимир Віхляєв

Віхляєв Володимир Вікторович народився 23 червня 1986 року в смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області. Проживає в місті Запоріжжя. Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національної асоціації адвокатів України, Спілки адвокатів України, Науково-експертної ради Асоціації адвокатів України. Академік Міжнародної літературно-мистецької академії України Магістр права та менеджменту […]

Перейти до "Нові автори"