Ігор Котик. Слідами колекціонера

Ігор Котик. Слідами колекціонера

Василь Ґабор. Мовчи мовчи: тонкий слід. Принагідні записи 1977–2015 років. – Львів: Піраміда, 2020

Василь Ґабор каже, що спершу мав намір видати 100 примірників цієї книжки, а тепер бачить, що вона зі старту продається краще, ніж усе решта.

На те є свої причини. Видання містить численні записи про зустрічі з багатьма літераторами, і ці записи – не прилизані портрети, а фіксовані для себе засвіжу контури подій, розмов, думок. Період, упродовж якого Василь Ґабор робив ці записи з більшою чи меншою частотою, охоплює майже все доросле життя автора – від 1977 року (коли завершив школу і не вступив до університету) й аж до 2015-го. Чи треба казати, що такі видання письменницьких нотаток, наближених до нашого часу, – явище рідкісне.

У книжці можна виокремити кілька тематичних пластів чи блоків: село Шандрово на Закарпатті, звідки родом автор, його стосунки з батьками; сімейне життя у Львові; особиста творчість, переважно на рівні принагідних начерків; стосунки з письменниками, розповіді про своїх ровесників і старших авторів; читацькі враження; робота над авторськими антологіями малої прози, публікованими в часописах «Просвіта», «Кур’єр Кривбасу» та в книжковому форматі; виживання у 1990-х; заробітчанство в Радянському Союзі та в Америці; письменницький тур по Америці й Канаді.

Для більшости нинішніх читачів ім’я Василя Ґабора асоціюється, напевно, із серією книжок «Приватна колекція» видавництва «Піраміда». Переважно цю серію становлять видання творів письменників, яких умовно називають вісімдесятниками (Володимир Даниленко, Олександр Жовна, Олег Лишега, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Галина Пагутяк, Євген Пашковський тощо), а також галицьких письменників першої половини ХХ століття (Михайло Яцків, Богдан Нижанківський, Дарія Віконська, Софія Яблонська, Степан Левинський, Остап Тарнавський і інші). Варто нагадати, що перша книжка, яку видав Ґабор і яка дала назву серії, – антологія малої прози і есеїстики кінця ХХ століття «Приватна колекція» (2002). То був підсумок Ґаборових десятирічних шукань здобутків його ровесників. Підготовка до друку випила з нього трохи крови, загнала в борги, та книжку помітили: вона отримувала відзнаки, про неї говорили; а на людній презентації в Києві… не продалося жодного примірника.

Василь – із тих видавців, які найменше керуються кон’юнктурою ринку, покладаються насамперед на власний смак і, як виглядає з книжки, іще й намагаються розрахуватися зі своїми авторами.

«… Я відіслав Еммі Андієвській (за її книжку та переклад Івана Кошелівця оповідань Кафки) гонорар у розмірі 400 доларів і тішився, що зміг допомогти їй. Адже Емма Андієвська прохала по телефону надіслати гонорар чимшвидше, навіть якщо і втратить багато через пересилку, бо не має за що хліба купити.

Щоправда, у цій ситуації був і комічний момент. Виявляється, Емма Андієвська сиділа без грошей тому, що передала 2 тисячі євро Олегові Микитенкові на видання своїх творів, а пенсію мала отримати ще не скоро.

– Бач, як люди гарно влаштувалися, – сказала з іронією Наталя [дружина Василя Ґабора. – І. К.], – за те, що видають чиїсь книги, їм ще й великі гроші платять, а ти видаєш власним коштом, іще й гонорар оплачуєш.

– Як бачиш, мені все повертається сторицею, – відповів я весело і додав: – І згадай слова бабусі Олега Говди: «Твоє тільки те, що віддаси людям».

Сториця тут – премія Ковалевих; львівський видавець отримав її після того, як виплатив гонорар мюнхенській письменниці.

Віра у винагороду, налаштованість на позитив – нелегко даються вони авторові «Мовчи мовчи». Перш ніж почати власну видавничу справу, потрібно було пережити радянські 1980-ті, а потім складні 1990-ті, коли сім’я місяцями не отримувала зарплат, а отже, грошей не було не те що на книжки, а й на елементарні засоби до існування. Василь неодноразово згадує про те, як змушений був регулярно возити із села продукти в сумках – прожити у Львові без батьківського городу було нереально. Праця над антологією молодої прози у цей час виглядала збоку як якесь донкіхотство, фанатизм, марна трата часу, втеча від реальности. Якогось дня він записує: «…у Богом забутій Україні письменникам просто не треба створювати сімей. Бо ми тільки калічимо своїх дітей і близьких нам людей». Та Василь Ґабор усвідомлював і те, що не дати впасти від скрути у розпач може тільки справа, яка захоплює, – навіть якщо вона не приносить прибутку. Осмислення власної праці над антологіями Ґабор підсумовує так: «Я багато років писав про хлопців [а про жінок хто писав, Василю? – І. К.], жив ними і підтримував їх, але як це не звучить парадоксально, насправді все було навпаки. Це хлопці підтримували мене і допомагали мені відбутися як прозаїку. Бо вони не давали зійти на манівці, змушували бути постійно у формі й не розслаблюватися. Я жив ними – і це рятувало мене від дріб’язковості і маразматичного самолюбства, від чорних заздрощів, що душать багатьох людей, рятувало й дозволяло знайти душевну рівновагу і спокійно працювати над власними речами».

Навіть власна книжка новел («Книга екзотичних снів та реальних подій», 1999) не принесла письменникові таких піднесених емоцій, такого відчуття значущости зробленої справи, як антологія.

Мені здається, що вихід антології «Приватна колекція», а також кілька заробітчанських місяців у США, що їй передували, стали певним вододілом між Ґаборовими нотатками періоду 1990-х і періоду 2000 х. До «Колекції» ми бачимо молодого колекціонера вражень від перших чи не перших зустрічей з іншими письменниками, розмов про них і вражень від їхніх творів. Закоханого у прозу своїх ровесників поганина – як по-антоничівськи сказано у «Мовчи мовчи».

Випустивши у світ антологію, колекціонер перестає бути колекціонером. Час від часу, немов за інерцією, він іще додає певні мазки до своєї колекції, але трапляється таке нечасто. Та й загалом після 2003 року кількість записів меншає. Якогось дня він напише, що близькість з іншими письменниками не сприяє інтересу до них.

Серед тих, хто найчастіше згадується на сторінках «Мовчи мовчи» – Ніна Бічуя, Юрко Ґудзь, Володимир Даниленко, Роман Іваничук, Олег Лишега, Віктор Неборак, Галина Пагутяк, Євген Пашковський, Андрій Содомора, Олесь Ульяненко. Фіксуючи події, розмови з ними, розмови про них чи власні міркування, Василь Ґабор чинить як репортер: він не заходить здалеку, через сформовану візію певної особистости, а висвітлює новину. А новина тим і новина, що містить нову інформацію.

28 липня 1991 року Василь Ґабор записав свої захопливі читацькі враження від першої книжки Євгена Пашковського «Вовча зоря». Невдовзі буде зроблено ще кілька нотаток про творчість цього прозаїка, серед них і така: «Читаю «Безодню» Євгена Пашковського. Його проза нагадує стогін невинної людини в пеклі апокаліпсису. Нині Євген чи не найкраще оповідає про наш час». Пашковський, безумовно, серед найважливіших для Ґабора письменників. Незабаром львівський новеліст знайомиться з автором «Вовчої зорі», «Безодні», і київський прозаїк виявляється людиною, ураженою комплексом вищости, сповненою зневаги до інших. Не йдеться про якесь особисте непорозуміння, а про численні випадки, які свідчать про характер Пашковського. «Мені часто видається, що в душі Євгена живуть два ангели: світлий – добрий і вразливий; і чорний – нервовий і агресивний. Тому такий суперечливий і непередбачуваний, добрий і нарваний цей чоловік».

Описуючи сценки з літературного закулісся, які дійові особи (імена їхні – не закамуфльовані), можливо, не завжди хотіли б бачити зафіксованими для вічности, автор книжки «Мовчи мовчи» не намагається когось дискредитувати, звести порахунки, розвінчати. Є як є, про себе теж не мусив писати всю правду, міг же почистити текст від таких висловів, як оцей: «Я повністю складаюся зі злості (і солі теж), і лише десь на дні душі є краплина добра, яка й вводить багатьох в оману», але – не викреслив. До речі, спостереження над темними сторонами письменницьких натур не завадило Ґаборові-видавцеві перевидати згадувану «Безодню», а також «Щоденний жезл».

Не всім, мабуть, припаде до душі й згадка про університет Івана Франка у Львові, де традиція зустрічей із письменниками така епізодична, що з викладацького складу час на такі заходи знаходить лише професор Микола Ільницький.

У книжці, можливо, не так багато рефлексій над художніми текстами, як можна було б сподіватися. Принаймні це стосується періоду, коли Ґабор став видавцем. Я розумію, свої рефлексії він писав у передмовах до видань серії «Приватна колекція» та статтях, їх можна прочитати поза цією книжкою. Але далеко не всі видання супроводжувалися такими публікаціями, тож було б, безперечно, цікаво прочитати бодай нотатки з приводу.

Та й власні художні тексти Ґабор коментує досить скупо. Згадав, скажімо, що одну з новел переписував багато разів, але жодним словом не сказано, якими були попередні варіанти, чим вони його не влаштовували. Здається, саме у книжці такого жанру, як ця, є чудова нагода розказати про власну творчу лабораторію більше. Утім, у книжці є чимало художніх нотаток – місточків до прозового світу, таємниці якого художник не вважає за потрібне розжовувати.

Серед розмаїття записів я хочу при цій нагоді звернути увагу на ті, що стосуються містифікацій. Василь Ґабор наводить один такий випадок. Ідеться про передмову, підписану авторитетним іменем Миколи Рябчука, до якої він не має відношення. Так само, виявляється, не має відношення польський поет, критик і перекладач Богдан Задура до кількатомної «Енциклопедії Сучасної України», у якій статтю про Євгена Бруслиновського підписано його іменем. Це інформація, яку я отримав від Богдана після того, як зі здивуванням прочитав у рецензованій книжці, що він фігурує у згаданому енциклопедичному виданні як автор статті. Логічно припустити, що автором тієї статті є сам пан Бруслиновський.

Підсумовуючи, скажу, що не знаю іншої подібної за масштабом книжки письменницьких спогадів із періоду 1990–2000-х. Можливо, вони є, бодай у шухлядах. Можливо, ще будуть. Принаймні про часи доінтернетні мали б бути. Інтерес до письменників живиться не лише тим, що вони самі написали, а й тим, що цікавого написано про їхні життя, зокрема і про їхні комплекси, розваги й суперечки.

Юрко Ґудзь учителював у Немильні, на уроках історії займався з дітьми малюванням. Так склалося, що уроків малювання у них не було, а малювати Юрко любив, тож навіть брав зі своєї мізерної зарплати гроші на фарби для дітей. А ще Юрко працював у Житомирі в приватній школі, там він теж викладав історію. Щоб добратися до Житомира, із рідного села йшов дев’ять кілометрів пішки до Звягеля (Новоград-Волинського), а звідти до Житомира їздив електричкою. На прохання контролерів показати квиток відповідав: «Я учасник бойових дій». Коли контролери цікавилися, яких саме, учитель історії знав, що відповісти: «Полтавської битви».

Ігор Котик


Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Ігор Котик. Слідами колекціонера

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Тарас Мельник+я = Слр + Бойовик! Ловіть новинку!

Що буде, якщо автор бойовиків та авторка СЛР захочуть написати щось в співавторстві? Саме таким питанням я задалася, коли обирала собі співавтора для новинки ще пару місяців тому =)) Мені дуже хотілося написати роман не самостійно,

На Букнеті завелися шахраї!!!

Пссс… Тільки по секрету, будьте обережні! 

На Букнет приїхав досвідчений шахрай – Александ Бенн. Він же Саня Бабак.

Слідом за ним прибігла й аферистка з Троєщини – Русана Соболєва. Вона же Русік – королєвішна тамтешньої

Знижка на фентезійну дилогію!тільки сьогодні!

Доброго раночку)))

Сьогодні діє знижка  – 20%  на дилогію 

Дві книги за ціною 39,20 грн

Дике Марево (безкоштовно)

Анотація до книги “Дике Марево”

Опинившись в іншому світі я потрапляю у вир подій. І щоб

Болонська виставка дитячих книжок 2021 переходить в онлайн

Болонську виставку дитячих книжок 2021 в офлайн-форматі скасували через складну пандемічну ситуацію у світі та, зокрема, в Італії. Виставка пройде в онлайні. Про це повідомляється на оф

Освітяни діаспори запросили до створення «Писанкового Всесвіту»

Спілка українських освітян діаспори (СУОД) запросила охочих до участі у
створенні слайд-шоу «Писанковий Всесвіт».

Про це йдеться на сторінці події у фейсбуці.

Організатори просять до 23 квітня над

Перейти до блогу

Нові автори

Олена Скуловатова

Скуловатова Олена мешкає в селі Путрівка, на Київщині. Автор дитячих та дорослих творів, публіцистики та понад шістдесяти наукових праць з психології. Переможниця I літературного конкурсу імені Івана Дубинця (2021), фіналістка першого всеукраїнського літературного конкурсу "#Рак_боятися_не_можна", в номінації "Проза" (2020), переможниця Літературного інтернет-конкурсу "Незвичне, невідоме, небувале", номінація "Проза" (2020). ФБ: elena.skulovatova Інстаграм: skulovatovaelena Ютюб: https://www.youtube.com/channel/UC1vJaDHmbiF5DJzODfyp8gw Особистий […]

Хелен Соул

Псевдонім Хелен Соул. Мешкає у місті Кропивницький. Пише твори для дорослих та підлітків. Переможниця у конкурсі оповідань соціального спрямування на електронному порталі Букнет від компанії Avitarart з твором “Зірка з неба”. Переможниця конкурсу в номінації романи від видавництва Кондор. Дебютний роман “Викрадач мого повітря” вийде друком у 2021 році. Посилання на сторінку фейсбук: writerHelenSoul

Катерина Холод

Катерина Холод. Мешкає в м. Ірпінь. Пише твори для дорослих та дітей. Лауреатка IV премії «Смолоскипа» (2019, 2020). Переможниця конкурсів Open World (2020), «Тріада часу» (2019), «Смарагдові вітрила» (2021) та конкурсу ім. Герася Соколенка (2020). Фіналістка конкурсу «Як тебе не любити…» (спецвідзнака «Коронації слова») (2020). Фіналістка конкурсу ім. Григора Тютюнника (2020), «Золотої лози» (2020), «Шодуарівської […]

Анатолій Хільченко

Анатолій Хільченко. Народився на Полтавщині 1979 року. Навчався у Київській духовній семінарії та академії. Працював у релігійних та навколоцерковних громадських організаціях. Священник Української Православної Церкви. сторінка в Букнет: https://booknet.com/uk/anatoli-xlchenko-u5561052 Сторінка у мережі ФБ: https://www.facebook.com/presviter.anatoly/ Ютуб-канал: https://www.youtube.com/channel/UCaAjutYWJOdPdHaNCJU28ng Група “Інститут прикладної теології”

Tadeй Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"