Євген Плужник та мудрість Галілея

Євген Плужник та мудрість Галілея

Євген Плужник. Три збірки – Київ: Темпора, 2018 – 280 с.

 

До видання «Три збірки» увійшли вірші Євгена Плужника (1898–1936), опубліковані свого часу у трьох його збірках — двох прижиттєвих і одній посмертній, що їх він сам склав і впорядкував. Це слово, з яким Поет звертався до сучасників і нащадків, — суворе і скупе, а водночас спокійне і щире.

З нагоди дня народження поета, ми пропонуємо прочитати передмову до книжки, написану літературознавицею Яриною Цимбал, з якої ми дізнаємося про творчий шлях та художні особливості творів письменника.

 

Максим Рильський у рецензії на першу збірку віршів Євгена Плужника писав, що в приватній розмові з ним автор книжки висловив нехіть до слова «майстер». А ще Плужник подарував Рильському ту збірку — «Дні» (1926) — із лаконічним і красномовним дарчим написом: «Поетові — учень». І це була не поза, а переконання: він лише учень, який вчиться й шукає.

 

Тому навіть оприлюднювати свої твори Плужник не поспішав. Він писав і писав вірші, списував цілі зошити — і повсякчас сумнівався. Перші його поезії з’явилися друком у щойно заснованому київському журналі «Глобус» у листопаді 1923 року. Відтоді час спливав, а поет мовчав. Зрештою, його дружина мусила вдатися до хитрощів. Вона потай узяла Плужникові зошити і показала їх літературознавцю Юрію Меженку, звісно, як «вірші одного знайомого». Меженко прочитав і, вражений, усвідомив: в українську літературу прийшов геній.

Ні, це не перебільшення. Марксистська критика не могла прийняти Плужника, бо він не був і не міг бути радянським поетом. А проте вже сучасники — згадані Рильський і Меженко, Микола Зеров і Валер’ян Підмогильний, Микола Бажан і Григорій Косинка, Павло Тичина і Борис Антоненко-Давидович — розуміли масштаб Плужникового генія і вагу його ясного й суворого слова.

 

За життя поет склав три збірки. Дві з них — «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927) — вийшли друком. До третьої він зібрав вірші, написані у 1928–1933 роках, і запропонував книжку до друку. Охочих видавати 1933 року вірші Плужника не знайшлося, а через рік поета арештували. Зрештою, «Рівновага» стала посмертною: вийшла окремим виданням аж 1948 року в Аугсбургу.

 

Три збірки — три різні книжки, але водночас тяглість і цілісність, у якій ви непомильно впізнаєте автора. Хоча Плужник стверджував: «Знаю, сіренький я весь такий…» або «Я — як і всі. І штани з полотна…», — він не був такий, як усі, він був не сіренький, а особливий.

 

Юрій Меженко в рецензії на другу збірку поета писав: «Для того щоб найкраще сприймати вірші, треба мати читачеві відповідне оточення. Я на собі спостерігав, та й у людей питався про це, і виходить, що для кожного поета шукати треба специфічної відповідності. Валер’яна Поліщука найкраще читати, їдучи гуркотливим ваговозом, бо треба чимось перебивати галасливість і тарахкотливість віршів. Тичину найкраще читати в полі, під відкритим небом, щоб повними грудьми дихати, щоб очі далекі краєвиди бачили, щоб обрії широкі відкриті були. Сосюру читати слід перед вечором, сидячи на ґанкові, що в садок двома-трьома щаблями сходить; і щоб тихо було, щоб матіоли пахтіли солодко. Тоді солодкаві слова та передвечірні тіні сплітатимуться в одну тягучу ноту, і не сумну, і не бадьору, а просто без напруження, без початку й без кінця.

 

А от Плужника найкраще читати зимового вечора в темній хаті; на столі лампочка лише книжку освітлює, і в кімнаті, в домі скрізь тиша, жодного звука немає. Тоді спокійно, обов’язково вголос, без сильних акцентів, ритмічно й повільно сторінку за сторінкою перегортати невеличку книжку на 50 віршів».

 

Чому так? Можливо, що Плужник — маломовний, аж скупий на слова, ощадливий в епітетах, лаконічний і суворий з метафорами — заповнює своєю поезією весь простір. Це поет не емоцій, як його сучасник і творчий антипод Володимир Сосюра, а поет фактів і життєвих спостережень, який уміє кількома рядками викликати такі сильні переживання, так глибоко зазирнути в душу і примусити думати, що читання його віршів перетворюється на душевне потрясіння.

 

Збірку «Дні» відкриває вірш, своєрідний маніфест:

 

Я знаю:
Перекують на рала мечі
I буде родюча земля —
Не ця.
I будуть одні ключі
Одмикати усі серця.

.

Я знаю!
I буде так:
Пшеницями зійде кров,
I пізнають, яка на смак
Любов.

.

Вірю.

Між цими «я знаю» і «вірю» — трагедія людського існування, яка криється в одвічному протиріччі зовнішнього й істинного, та утвердження майбутнього, заради якого і слід жити. Перші вісімнадцять віршів збірки «Дні» — про вбивства, розстріли, кров, смерть. Це не героїчна смерть у вирі революції, десь на барикадах і фронтах, за віру й ідеали, це жорстока й банальна у своєму безглузді смерть, до якої всі давно збайдужіли:

 

Притулив до стінки людину
Витяг нагана…
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, —
Гра бездоганна!

.

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди…
О, минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде!

 

Плужник любить людей і йому болить кожна смерть. Він помічає і «неголений пух на обличчі» у юнака, якого ведуть на розстріл, і сонячних зайчиків на драних черевиках убитого, і такі суто стефаниківські деталі: «Передній, мабуть, ходив, — так човгав: черевики скривив». Він дивився на це і не міг не бачити, — як влучно сказав критик.

 

І вже в цій першій збірці Плужник використав прийом, що його Рильський назвав «системою короткого удару»: останній усічений рядок — наче несподіваний постріл просто в серце:

 

Сховалось сонце. Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
— Усі.

 

У «Ранній осені» цих «коротких ударів» менше, але вони так само влучні:

 

Дівчинко тиха, на мрії хвора!
Надвечірня мріє моя!
Гуси над містом летіли вчора…
А я?

 

«Рання осінь» — це не зневіра, відчай і занепадництво, як закидала Плужнику критика. Це спокій, досвід і мудрість:

 

Так гірко відати, що юність відцвіла!
Та нарікань і розпачу немає, —
Така відміна, зрештою, мала:
Колишні мрії досвід заступає.

 

Різниця між мріями і досвідом для нього непомітна, але навіть згодом, у «Рівновазі» (вірші писано у 1928–1933 роках), поет смутно повторить визнання, що осінь і мудрість прийшли до нього зарано: «…Ах, досвіде, розраднику немилий. Навіть запізнений — завжди дочасний ти!» Природа й книжки — ось джерела цієї ранньої осені — передчасної зрілості й мудрості: «Вчись у природи творчого спокою…».

 

У другій збірці Плужника увиразнюються філософські мотиви, а проте Юрій Меженко вважав, що аналіз цих мотивів у поета нічого не дасть ні для філософії, ні для поезії, адже має значення не те, які філософські проблеми він порушує, а те, чи є система в його способі мислення. І критик сам відповідав: у Плужника немає випадкових віршів чи випадкових образів. Якщо, продовжував Меженко, нащадки захочуть дізнатися і розшукати, чи були у 1920-х роках книжки поетів, які не лише вірші писали, а й почували та мислили, то друга збірка Плужника посяде серед них почесне місце.

«Рівновага», любовно зібрана і впорядкована поетом, стала логічним продовженням перших двох збірок. Це знову інші вірші і знову інший, але все-таки той самий Плужник, який нарешті досягнув спокою і рівноваги, яких так прагнув у «Днях» і «Ранній осені». Тут більше культурологічних мотивів, історичних і літературних образів, і якщо раніше поет обходився натяками, то зі сторінок «Рівноваги» постають Христофор Колумб і королева Ізабелла Кастильська, Елоїза і П’єр Абеляр, Гамлет і Санчо Панса, Вольтер і Фрідріх Великий, Поль Гоген, Микола Бажан і Петро Панч.

 

Увиразнюється філософське підґрунтя Плужникової лірики, багато його рядків загострено до афоризму. «Що менше слів, то висловитись легше…» — чи це не рецепт власної поезії? Та невже слів так поменшало, що поет заговорив про мовчання — раз у раз цей образ трапляється в його віршах? Даремно образ мовчання бентежив літературознавців. Плужник як поет не збирався ховати перо і припиняти творити. Його мовчання — це високе вміння говорити без слів. Він лаконічний, стислий, бо кожне слово підібрано і зважено, а ще одне, навіть найменше, буде зайвим і порушить усю гармонію — божественну рівновагу між втіленим у слові і проказаним у мовчанні. І це дар, який приходить із часом, а замолоду він може здаватися навіть тягарем:

 

…на вуста усмішкою гіркою
Ляга мовчання мудрого печать…
Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою,
Дар розуміти, знати і мовчать!

 

Юрій Меженко, ще коли тільки за руку привів Плужника в літературу, передрікав, що він завжди, в усі часи буде поетом сучасним, бо дивиться в майбутнє. В одвічній трагедії людського існування, у смерті й загибелі поет бачив сенс, якщо це в ім’я майбутнього. Він і сам готовий був лягти — «…родючий гній, — на скривавлений переліг».

 

Плужник знав і вірив. У «Рівновазі» він звертався не до нащадків, бо вірив, що якраз у майбутньому його зрозуміють і оцінять; він звертався до сучасників, бо знав, що їхній суд безжальний, а критика немилосердна:

 

Суди мене судом твоїм суворим.
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання.
І пізній сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

 

Три збірки — оце й увесь поетичний доробок Євгена Плужника, ще десяток віршів у періодиці і десяток віршів, які він не захотів друкувати. Він не прагнув гучної слави, бо не прагнув її взагалі. З таким кількісно мізерним доробком він не міг претендувати навіть на банальну відомість серед сучасників, серед мільйонів читачів, яким стало доступним друковане слово. Ба й наклади двох його прижиттєвих збірок зовсім скромні.

 

Плужникові досить було похвали людей, чию думку він цінував. Юрій Меженко, перечитавши вірші «одного знайомого» поетової дружини, спільно з нею влаштував так, що Плужник мусив вийти на люди зі своєю творчістю і видати книжку. Меженко в рецензії на неї описав усе те, про що думав, коли читав ці рядки вперше: «Поет без фантазії, але найбільший з наших сучасних поетів. Яке відповідальне слово — найбільший. Адже ж, скажуть, ми маємо Рильського, Сосюру, Тичину і десь вигулькує Вал. Поліщук з дипломом на Гомера революції. Але якби мені довелося призначати поетам чини, я без найменшого вагання найвищого віддав би Євгенові Плужникові».

Ширше (я не кажу широке) визнання прийшло до Плужника посмертно, ба й те не одразу. Ігор Качуровський пригадував, як невідомий читач із Нью-Йорка відгукнувся листом на книжку «Три збірки» Плужника, що її видав Інститут літератури в Мюнхені 1979 року. «Дотепер ми вважали, — писав той, — нібито перше місце в нашій поезії належить Тичині, аж тепер я бачу, що найвидатнішим серед поетів був тоді Плужник».

 

Йдеться не про порівняння поетів, а тільки про запізнілу славу Плужника — завважте рік виходу книжки. Отже, дві прижиттєві — 1926 і 1927, і третя посмертна — 1948. Потім в радянській Україні встигли видати, поки «відлига», — 1966. Далі мюнхенська — 1979, і ще одна пізньорадянська в серії «Бібліотека поета» — 1988. У незалежній Україні вірші Плужника виходили тільки 1994 року в Харкові — книжка під назвою «Запізнілий квітень». Навіть у читачів, які вміють почувати і мислити і шукають для себе такої самої поезії, було мало шансів знайти Плужника.

 

Ця книжка, яка складається із трьох збірок, сформованих самим автором, і виходить до 120-річчя з дня народження поета, — тільки восьме видання його поетичного доробку. За сто років — восьме видання віршів найвидатнішого українського поета ХХ століття.

 

Та Плужникові це було б байдуже. У Галілея, чиїм ім’ям він назвав свою поему — насправді це поема про себе і час, — поет навчився «розуміти, знати і мовчать». Попри суворий суд сучасників, попри нерозуміння і несправедливість, попри братовбивчі війни і криваві сходи на полі, він дивився в майбутнє і вірив у нього, він промовляв до нього зі спокійною щирістю. Він не просто вірив — він знав, що земля все-таки обертається.

 

Гей!
Герої!
Каліки!
Службовці!
Торговці!
Поетики!
А живіть собі, як вам бажається!
Через те, що —
ви чуєте? —
все-таки
обертається!

 

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: Євген Плужник та мудрість Галілея

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Замальовка з життя

***

Відколи не стало бабусі, наш дід, поважний пенсіонер з усіх боків, почав навідувати нас щонеділі в обідню пору. Його друга дружина, чи краще сказати громадянська дружина, після того, як ввели субсидію, варила неправильний

❤️❤️❤️ “Добровільно залежна” оновлення ❤️❤️❤️

Привіт, любі читачі.

Трішки розвантаживши графік, я зрозуміла, що зможу і далі продовжувати в тому ж режимі, тож оновлення роману “Добровільно залежна” будуть щодня крім вихідних!

Гарного вечора ❤️

Улюблений жанр.

Привіт усім. Мені найбільше подобається два жанри: детективи і любовні романи. А які вам?

Новини для вас і промокоди.

Дорогі читачі,

Доброго вам недільного вечора. Дякую, що ви зі мною. Дуже ціную кожного з вас. Сьогодні маю хорошу новину.

Хочу подарувати 2  промокоди на безкоштовне читання дуже ніжної історії кохання «Вогник для

У Вас таке було?

Не рідко в мій мозок, як сніг на голову, валиться ідея книги. Я намагаюсь їх куди-небудь записати, про всяк випадок. Кожен раз: записала – забула, продовжую працювати над письмом вже викладаного роману. 

Вже більше трьох

Перейти до блогу