Ярослав Поліщук. Знаки часу

Ярослав Поліщук. Знаки часу

Надія Мориквас. Люди свого часу. – Львів: Апріорі, 2019. – 288 с.

Книжка Надії Мориквас – це своєрідний мікс розмов із відомими інтелектуалами (головним чином, письменниками) та літературно-критичних нарисів. Її специфіка в тому, що зміст твору вкладався не одразу: тут знайшли місце інтерв’ю та есеї, записані впродовж тривалого часу – від середини 90-х років минулого століття, пише bukvoid.com.ua. Вони нашаровуються, ніби кільця на зрізі дерева. І тому нині, по роках, коли авторка вирішила з розрізнених публікацій скласти книжку (вони здебільша були друковані свого часу на сторінках «Літературного Львова», «Речі», «Кур’єру Кривбасу» тощо), переосмислила матеріал по-новому. Літературний Львів доби Незалежності – це справді потужне й розмаїте явище, варте доскіпливого аналізу, переконує Надія Мориквас. Не без того, що місцями лишаються помітні часові стики або потребують коментаря деталі, що вже призабулися. Але назагал – потреба такої книжки не викликає жодних сумнівів. 

 У щоденні ми не замислюємося над тим, яку невтомну роботу здійснює час. Те, що вчора або позавчора було гостро актуальним, нині вже втратило барву, затерлося, зблідло і – віддане на забуття, натомість нові ідеї та тренди правлять світом. Зафіксувати час, спробувати його зупинити – та одвічна ілюзія, яка спонукає на працю багатьох письменників. Піддалася такій спокусі й Надія Мориквас, публікуючи збірку розмов про сучасну літературу. Час, який вона прагне означити й схарактеризувати – невипадковий і дуже колоритний. Це час новітнього «голодного ренесансу», тобто 90-х років минулого та початку ХХІ століття, коли разом зі становленням незалежної держави поставало в новій якості національне письменство, що святкувало визволення від цензурно-ідеологічних оков комуністичної влади. Сама ж авторка, відома письменниця (поетка і прозаїчка), редакторка, журналістка визначає своє завдання своєрідно – «записувати час». «Чи не всі ми, люди пера, — роздумує вона, — покликані занотовувати знаки часу – себто життя, а ще очевидніше – буттювання…».
Найвиразніша особливість «Людей свого часу» полягає в тому, що ця книжка львовоцентрична. Більшість її героїв – то львів’яни, які репрезентують через свої особистості культурний колорит міста, його традицію й колективну свідомість. Звичайно, основна підстава такої настанови – в тому, що авторка сама становить частку того літературно-культурного середовища, яке представляє у книжці. Але це формальна ознака. Є й інше – містичне відчуття спільноти, спільних ідей та ідеалів, тобто своєрідна внутрішня релігія авторки, що надає її зусиллям – зберегти й зафіксувати найістотніше в культурній атмосфері свого міста – майже сакральне значення. Так, Надія Мориквас щиро переконана, що Львів – ключовий центр українського літературного життя, і окремі есеї книжки покликані підтвердити таку авторську віру.

Відтак, навіть тоді, коли героями нарисів Н. Мориквас стають нельвів’яни, неодмінно підкреслюється їхній духовний зв’язок із містом Лева. Так, розповідаючи про Валерія Шевчука, авторка нагадує про його візити до галицького мегаполісу. Юрія Покальчука та Михайла Слабошпицького вона інтерв’ює власне під час львівських візитів, зокрема на Форумі видавців, який є чи не основним брендом для людей книжки та культури, пов’язаним із галицькою метрополією. Львівське тло, таким чином, постійно присутнє у книжці. Але найчастіше воно становить основу дискурсу, як, наприклад, у розмовах із професором Миколою Ільницьким, дослідником галицької літературної традиції ХХ століття, мистецтвознавцем Володимиром Овсійчуком, що відкрив чимало перлин давнього галицького живопису, краєзнавцем Ігорем Мельником, автором багатьох книг про львівські таємниці минулого, та багатьма іншими.
Тезу про те, що Львів – самодостатнє місто літератури й культури, можна прийняти на віру, а можна й поставити під сумнів. Бо якщо вийти із сентиментального замилування, з яким авторка розкриває тему, та наблизитись до реалій сьогодення, завважимо, що не все гаразд із літературним життям у місті Лева. Бо як інакше пояснити значний відтік талантів? Хтось виїздить за кордон (портрети таких львів’ян – поетів Марії Шунь та Володимира Олейка авторка подає в рецензованій книжці), хтось перебазовується до столиці (як-от: Марія Габлевич, також співавторка однієї з розмов Мориквас). В актуальній дійсності час від часу галицьку громадськість шокують скандали, пов’язані з учинками окремих літераторів (найсвіжіший – із листом підтримки для партії «Слуга народу» від очільника місцевої Спілки письменників). Як видно, той високий етичний стандарт, про який заявляє Надія Мориквас, мовлячи про літературну творчість львів’ян, бажаний, але не завжди досяжний. Хотілося б, аби романтичний погляд на львівське життя, характерний для авторки, був також співвіднесений із реалізмом дня сучасного, з уважним аналізом тих процесів, через які Львів утрачає свою почесну роль локомотива культурної України.

Як декларує авторка, героями її книги є люди культури, та й сама збірка написана з усвідомлення того, що такі люди – сіль землі, вони творять щось незримо-стратегічне, що з часом стає міцною підвалиною для будівництва держави. Добір імен для портретування у книжці мотивується суб’єктивними симпатіями та смаками авторки, хоча має також в основі об’єктивний критерій. «Мої співрозмовники, — заявляє Надія Мориквас, — здебільшого люди україноцентричні, поборницькі душі, які завжди шукали відповіді на виклики нації, а декотрі й постраждали за це…». Тому-то у збірці присутні найповажніші постаті львів’ян: це Лариса Крушельницька, Микола Ільницький, Ірина та Ігор Калинці, Володимир Овсійчук, Микола Петренко. Авторка залюбки портретує багатьох ровесників – тих, хто, може, не здобув великої слави, проте без кого важко собі уявити культурний горизонт сучасного Львова. Кожна з цих постатей заслуговує на увагу, бо засвідчує особливу причетність до творення культурної аури міста. Іноді оригінальні та зважені міркування акторів привертають увагу до їхніх творчих особистостей, що лишаються мало знаними в нашому поспільстві (як-от: Володимир Карачинцев, Богдан Смоляк, Марія Габлевич). 
Очевидно, тут охоплено не весь літературний Львів, а певний його сегмент. Поза увагою залишилось чимало інших імен та явищ, не менш характерних для цього міста. Скажімо, бракує тут харизматичних Грицька Чубая та Віктора Морозова, Бориса Возницького, Романа Іваничука та Андрія Содомори, Віктора Неборака й Василя Ґабора. Про когось із них ідеться в контексті, про когось згадано мимохідь. Зрештою, авторка не ставила собі за мету творення культурної енциклопедії Львова. Вона окреслила коло власного інтересу та власного пізнання міста – колом людей, які виявилися творчо й ментально близькими, з якими відчула духовну спорідненість. І ці люди стали феноменальними співрозмовцями, що вміють свої захоплення передати пристрасним і образним словом. А через слово проявляють свої переконання й ідеали, культуру мислення і тонкощі світовідчування. Коло проблематики окреслюють питання літератури, мистецтва, культури, національної свідомості, хоча воно не сковує героїв книжки ланцюговою прив’язаністю, радше навпаки – є початковим пунктом для довільних розмислів над тим, що знаєш, у що віриш, чому присвячено ціле життя.
Інтерв’ю та есеї Надії Мориквас читаються легко й захопливо, бо є, власне кажучи, розмовами – тобто довільними бесідами про важливі речі, у яких проявляється творчі індивідуальність кожного зі співбесідників. Герої цих розмов зображені цілком у своїй стихії: вони висловлюються про те, на чому насправді дуже добре знаються. Це, звісно, не дає їм права пророків, бо є тут чимало суджень суб’єктивних, із якими годилося б не погодитися (або й сам час уже спростував їхню наївність).

Книжка становить властиву колекцію цікавих та неординарних роздумів про поезію (передусім про неї, бо й авторка – поет і найвище цінує цю галузь творчості, визнаючи за нею особливу місію в сучасній культурі), про завдання літератури в наш переломний час, про Україну й національне мистецтво, про задавнену українську хворобу провінційщини, про перехресні стежки українців у світі. Така широка амплітуда відображеної проблематики – добра ознака. Вона спонукає розцінювати книжку як цікаву лектуру для різних категорій читача. Пересічний шанувальник літератури знайде в ній чимало цінного, щоб уявити творчі горизонти своїх улюблених письменників. Утішиться і втаємничений читач, адже матиме змогу посмакувати богемне мистецьке середовище або деталі довколалітературного побуту. Варто завважити, що Надія Мориквас не заграє з читачем невибагливих смаків і не заповнює сторінки книжки анекдотами з життя літераторів, хоча й уміє підмічати та іронічно характеризувати окремі риси та вчинки своїх колег, як це не раз доводила в попередніх творах. Як видно, не це обрано за пріоритети в її розповідях про творчість і мистецтво. Авторку цікавить література та мистецтво в тій ідеальній якості, у якій вони вписуються в суспільну історію.

Текст Надії Мориквас, що став реалізацією її задуму «записувати час», сам згодом буде сприйматися як документ свого часу. Адже разом із учасниками своїх розмов авторка втягується в нескінченні дискусії про час і наше місце в ньому. Вона погоджується з їхніми думками або уточнює, формулює по-своєму провідні тенденції свого переступного віку, який прагне відобразити у слові. Нагадуємо, це перший період української Незалежності, до того ж, спостережений зі львівської перспективи. Надія Мориквас уболіває через занепад інтересу до поезії, яка так дзвінко звучала на зламі 80–90-х років. Вона завважує все активніший вплив документального чинника на художню творчість (спочатку ця думка оприлюднена в розмові з Михайлом Слабошпицьким). Життя йде і диктує нові рамки літературної творчості. Хоча одвічних законів цієї творчості, про що люблять говорити співрозмовці Надії Мориквас, ніхто таки не відміняв. Авторка книжки роздумує: «…Ми живемо у вік пошуку особистостей, які розвіють наші сумні думки. Читачі спраглі відкритої і відвертої розмови, відгукуються на довірливий тон розповіді, не проти публічної сповіді «ліричних героїв», адже всі ми – загнані в те саме коло проблем. Мабуть, це вимагає від письменників чесності та професійної мужності – зрештою, як і в усі часи. Тим паче, що число непрофесійних літераторів зростає з кожним днем. Це – один із наслідків одокументалення літератури. Адже не кожен може писати, але чи не кожен має за плечима цікаву власну історію».
«Люди свого часу» – своєрідний літопис літературного життя переломної епохи в особах. Звісно, не всі «знаки часу» авторці вдалося відчитати (їх зазвичай не вміють відчитувати сучасники, а відкриються ці знаки лише майбутнім поколінням). Але ті, які зафіксовано й наближено до читацького сприйняття, є істотними та характерними для нашої доби.  

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Ярослав Поліщук. Знаки часу

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Новинка! “Я буду боротись за нас”

Доброго дня, мої любі! 

Хочу запросити вас до читання моєї нової книги у жанрі сучасний любовний роман 

Я буду боротись за нас 

Це історія Тимура Воронова, відомого вам з книги Я буду мріяти про нас.

Цю історію

Дракони, щоб їх…

Вітаю. Хочеться нагадати, що:

 – це дракон

 – це теж дракон

 – і це також дракон

 – це червоний дракон

 – це зелений дракон

 – тут водяний дракон

 – таким є вогняний дракон

 – цей повелитель-дракон

Плани на майбутнє

Штормить останніми днями сильно. Я не буду зараз розбиратись, хто правий, хто ні. Свої висновки я зробила. Скажу лише, що мій твір “Кордон між нами” видалили без попередження і навіть сповіщення не прислали. А це була

Всеукраїнський творчий конкурс учнівських робіт «МедіаМАН-2021»

КПНЗ «Київська Мала академія наук учнівської молоді», зокрема відділення суспільних комунікацій у партнерстві з Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафед

З приводу намірів ухвалення у Верховній Раді мовних законопроєктів

З інформації, яка розміщена на офіційному веб-порталі Верховної Ради, стало відомо, що народні депутати збираються розглядати «мовне питання», плануючи внести зміни до чинного мовного закону. З цього пр

Перейти до блогу

Нові автори

Анатолій Хільченко

Анатолій Хільченко. Народився на Полтавщині 1979 року. Навчався у Київській духовній семінарії та академії. Працював у релігійних та навколоцерковних громадських організаціях. Священник Української Православної Церкви. сторінка в Букнет: https://booknet.com/uk/anatoli-xlchenko-u5561052 Сторінка у мережі ФБ: https://www.facebook.com/presviter.anatoly/ Ютуб-канал: https://www.youtube.com/channel/UCaAjutYWJOdPdHaNCJU28ng

Tadeй Кількість робіт: 8 Ruslan Barkalov Кількість робіт: 7 AnRе Кількість робіт: 5 Володимир Віхляєв

Віхляєв Володимир Вікторович народився 23 червня 1986 року в смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області. Проживає в місті Запоріжжя. Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національної асоціації адвокатів України, Спілки адвокатів України, Науково-експертної ради Асоціації адвокатів України. Академік Міжнародної літературно-мистецької академії України Магістр права та менеджменту […]

Перейти до "Нові автори"