Як ми втрачали Донбас, а бойовики протистояли між собою

Як ми втрачали Донбас, а бойовики протистояли між собою

Денис Казанський, Марина Воротинцева. Як Україна втрачала Донбас. Чорна гора, 2020.

 

Після Революції Гідності та захоплення Криму, серед донбаських сепаратистів не було одностайності. Одні прагнули повторення кримського сценарію, інші ратували за розширення регіональної самостійності в межах України. Місцеві ватажки підбурювали протестувальників, але не пропонували чіткого плану дій й часто суперечили одне одному.

В уривку з книжки донецького журналіста Дениса Казанського та луганської журналістки Марини Воротинцевої «Як Україна втрачала Донбас» дізнаємося про протистояння майбутнього лідера бойовиків так званої «ДНР» Олександра Захарченка та глави терористичної організації «Народне ополчення Донбасу» Павла Губарєва.

 

ЗАХАРЧЕНКО ПРОТИ СЕПАРАТИСТІВ

 

Але такий сценарій розвитку подій подобався в Донецьку далеко не всім. Поки Губарєв збирав людей і готувався до захоплення сцени мітингу, у місті набирала силу інша структура з довгою та незграбною назвою «Донецьке міське громадське формування з охорони громадського порядку та державних кордонів». Для простоти її учасники називали себе «народними дружинниками», а своєю метою проголосили допомогу правоохоронцям. Лідером дружинників був відставний міліціонер Ігор Мельников, а одним із найближчих його помічників — майбутній лідер бойовиків ДНР Олександр Захарченко.

 

Організація Ігоря Мельникова виникла ще до початку революційних подій. Відроджувати «добровільні народні дружини» в Донецьку раптом вирішили влітку 2013 року. Перший районний штаб дружинників був відкритий у червні в Кіровському районі міста, про що тоді повідомила прес-служба Донецького МВС. Ігор Мельников став начальником міського штабу.

 

 

Чи передчувала влада вже тоді, що незабаром дружинники можуть знадобитися їй у якості «тітушок»? Чи створювалися ці формування з охорони громадського порядку з прицілом під конкретні події (можливу революцію), або просто так, про всяк випадок — не зрозуміло. Жодних доказів щодо цього у нас немає, тому не будемо займатися конспірологією. Проте, факт залишається фактом — дружинники не обмежилися охороною порядку на вулицях. Незабаром у них з’явився перший привід взяти участь у політичній акції. Після інциденту у Врадіївці (кілька співробітників МВС зґвалтували та намагались вбити місцеву жительку, після чого в селищі почалися акції громадянської непокори) по всій Україні прокотилися мітинги проти міліцейського свавілля. На противагу їм Мельников та його люди вирішили організувати у Донецьку акцію на підтримку міліції.

 

«У зв’язку з останніми подіями у Києві, коли співробітники міліції постійно опиняються в реальній небезпеці, на них нападають, ми вирішили під Донецькою облрадою виступити на захист правоохоронців», — заявив Мельников.

 

Анонсована акція відбулася 18 липня. На мітингу використовувалися політичні гасла — дружинники стояли з плакатами «Геть провокаторів від Свободи та УДАРу» і критикували опозицію.

 

Під час революційних подій донецькі дружинники ніяк себе не проявили. Зате після перемоги Майдану нагадали про себе знову — Мельников вивів їх патрулювати вулиці Донецька разом із міліцією. 24 лютого в коментарі газеті «Вісті» Ігор Мельников заявив, що його люди чергують на семи блокпостах під Донецьком, щоб не допустити в місто «озброєних бойовиків».

 

Замітка під назвою «На охорону Донецька вийшли добровольці» з’явилася на сайті «Вістей» 25 лютого. Жодних «бойовиків» навколо міста тоді не було й близько, однак чутки про підготовку візиту до Донецька бойовиків «Правого сектору» з подачі місцевої влади блукали в місті ще з січня.

 

«Добровольцями» людей Мельникова можна було назвати з великою натяжкою — народні дружини створювалися за підтримки адмінресурсу, мали чітку політичну позицію і за фактом були формуванням, орієнтованим на Партію регіонів.

 

На відміну від «Народного ополчення Донбасу» Павла Губарєва, «дружинники» запевняли, що допомагають міліції, яка, в свою чергу, офіційно заявила, що підпорядковується новому голові МВС Арсену Авакову. Таким чином люди Мельникова, в числі яких був і Олександр Захарченко, на момент початку антиукраїнського путчу формально перебували на українській стороні. За словами Максима Ровінського, насправді дружинники підпорядковувалися не стільки міліції, скільки міській владі і жодною самодіяльністю не займалися. Після появи Павла Губарєва Мельников і Захарченко одразу ж спробували взяти його «народне ополчення» під свій контроль.

 

«Коли зібрався мітинг 1 березня, я стояв осторонь біля театру, і навіть не підходив до сцени. Я розумів, що там буде п…ц, адже за день до цього зустрічався з Олександром Захарченком в кафе «Сан Сіті». Захарченко попередив мене, що Губарєв збирається влаштувати безлади. Він розповів, що у Губарєва багато грошей, що він платить людям, що у нього є 300 осіб, які допомагатимуть йому пройти на сцену і заводити натовп. Захарченко сказав: дайте мені будь-яке інше ім’я, крім Губарєва, і ми будемо з натовпу вигукувати його, щоб провести свою людину», — розповів Максим Ровінський.

 

 

У березні 2014-го Губарєв і Захарченко перебували по різні боки барикад. У цей час у Донецьку склалася досить божевільна ситуація, коли «дружинники» захищали владу від «народного ополчення», але при цьому і ті, й інші стояли на антиукраїнських позиціях. Різниця була лише у ступені радикалізму. Якщо регіонали говорили про бюджетний федералізм та розширення регіональної самостійності в рамках України, то губарєвці закликали до відділення Донбасу і підбивали донеччан до заворушень та погромів адміністративних будівель.

 

Один із епізодів протистояння «дружинників» та «народного ополчення» можна побачити на відео, яке до сих пір знаходиться у вільному доступі. 17 березня прихильники Губарєва спробували в черговий раз прорватися в Донецьку ОДА, а люди Мельникова не пускали їх до адміністрації. Цікавий цей епізод був тим, що в оточенні біля ОДА тоді мовчазно стояв майбутній ватажок бойовиків Олександр Захарченко, який теж потрапив в об’єктиви камер.

 

Прихильники Губарєва обзивали Захарченка і Мельникова фашистами. Сам Губарєв на той момент уже був заарештований і замість нього натовп очолювала дивна людина на ім’я Роберт Доня, яка оголосила себе наступником Губарєва.

 

Відео з Олександром Захарченком згодом набуло широкої популярності в інтернеті під назвою «Захарченко — тітушка». Фізіономію Захарченка на ньому розгледіли вже після того, як він став лідером бойовиків. До речі, Ігор Мельников, що тоді очолював «дружинників», з часом теж не загубився і зайняв у ДНР посаду «заступника міністра внутрішніх справ».
Кар’єра «народного губернатора» Губарєва виявилася вельми недовгою. 3 березня Губарєв знову повів своїх прихильників до будівлі Донецької ОДА, де у цей день проходила сесія обласної ради. Без адмінресурсу підтримати Губарєва прийшло не більше 3-4 тисяч осіб. Забігаючи вперед треба сказати, що рекорд 1 березня так і не був повторений жодного разу за всю бурхливу весну 2014 року.

 

Основну масу тих, хто прийшов, становив електорат комуністів та вітренківців: пенсіонери, колишні афганці, козаки, екзальтовані жінки невизначеного віку, відверто асоціальні елементи. Однак в авангарді цієї масовки йшли міцні молоді люди, які і складали кістяк «народного ополчення». Частина їх була російськими громадянами, деякі з яких навіть не приховували, що приїхали з Росії.

 

Зокрема голова виконкому Свердловського регіонального відділення партії «Другая Россия» Ростислав Журавльов відкрито писав про свої пригоди в Донецьку в соціальних мережах і викладав фотографії з Губарєвим із захопленої ОДА.

 

Назустріч натовпу вийшов начальник донецької міліції Роман Романов, який погодився провести Губарєва до будівлі і дати йому виступити в сесійній залі. Там Губарєв повторив свої вимоги, які 28 лютого висував у Донецькій міськраді — закликав депутатів визнати уряд та парламент нелегітимними органами влади, проголосувати за проведення референдуму про статус Донецької області і визнати його самого народним губернатором. Із трибуни Губарєв заявив, що по всій Донецькій області його прихильникам удалося зібрати 800 тисяч підписів на його підтримку, що, безумовно, було брехнею.

 

 

План Губарєва був простим. Маючи перед очима приклад Криму, де озброєні люди захопили будівлю місцевого парламенту і змусили місцевих депутатів проголосувати за референдум про статус півострова, лідер «народного ополчення» збирався в точності повторити цей фокус у Донецьку. За його задумом донецькі депутати під натиском натовпу повинні були затвердити його головою області (в Криму так само «призначали» Аксьонова), а також оголосити референдум про подальшу долю регіону. Однак задум Губарєва мав одну суттєву відмінність від кримських подій — у Донецьку не було збройних «зелених чоловічків». Тому стати «донецьким Аксьоновим» йому не судилося.

 

За підсумками бурхливої та нервової сесії депутати облради проголосували за проведення референдуму на території Донецької області (без уточнення, з яких питань), рекомендували органам місцевого самоврядування розглянути питання про створення формувань із охорони громадського порядку, і навіть заявили про неприпустимість збільшення тарифів на житлово-комунальні послуги. Але головні вимоги Губарєва було проігноровано. Ніхто не збирався поступатися йому владою.

 

Звернення, яке облрада вирішила направити центральній владі, досить точно передає позицію донецької влади, а точніше, відсутність у неї будь-якої осмисленої позиції. В одному документі депутати спочатку вимагали від Києва дозволити Донбасу самому вирішувати свою долю на місцевому референдумі, а потім говорили про неприпустимість дій, спрямованих на розкол України.

 

«Ми звертаємося до Верховної Ради України з настійною вимогою негайно ухвалити закон про місцеві референдуми, який дозволив би жителям Донецької області висловити своє волевиявлення. Ми виступаємо за те, щоб російська мова мала статус регіональної у Донецькій області, що дозволить нашим громадянам вільно спілкуватися, вибираючи ту мову, яка їм більше зручна. Ми за економічно процвітаючий, самобутній Донбас у складі єдиної і сильної України! Ми засуджуємо розкольницькі заяви або заклики до відокремлення Донецької області від України! В умовах, коли економіка регіону перебуває в кризі, а матеріальне становище більшості жителів області стрімко погіршується, регіональна влада повинна мати можливість ухвалювати більш широке коло рішень», — говорилося у зверненні обласної ради.

 

Депутати хотіли використати заворушення, щоб у черговий раз спробувати виторгувати у центра більше повноважень для себе. Але з цього нічого не вийшло. Рішення облради розлютило «губарєвців». Натовп «народних ополченців» увірвався до будівлі і почав трощити все на своєму шляху. Депутатам довелося рятуватися втечею через запасні виходи. Колишнього губернатора Андрія Шишацького ледь не вдарили ножем, поки він проривався крізь ряди обурених прихильників Росії.

 

Представники влади раптово стали жертвами своєї ж власної політики. Довгі роки вони пропагували регіональну ворожнечу, лякали жителів Донбасу фашистами і переконували їх, що в Західній Україні живуть нелюди та вороги. Коли ж вся ця пропаганда, нарешті, вилилася в масову істерію на донецьких вулицях, у ролі ворогів раптово опинилися самі посадовці.

 

Прихильники Губарєва обзивали їх зрадниками і прислужниками бандерівців за недостатньо радикальну позицію. В одну мить донецький Антимайдан, який створювався регіоналами для боротьби з політичними опонентами, перетворився для них у таку саму загрозу, як і Майдан у Києві.

 

 

Сили губарівців були невеликими, проте міліція не перешкоджала їм і не стала захищати обласну раду. Сепаратистам удалося зламати двері обладміністрації, захопити перший поверх і увійти до сесійної зали. Пасивність правоохоронців стала приводом для звинувачення керівництва донецького МВС у саботажі та співчутті погромникам. Міліцейські начальники пояснювали бездіяльність своїх підлеглих деморалізацією та небажанням бити протестуючих після подій на Майдані. У реальності, напевно, мало місце і те, й інше.

 

Після того, як обласна рада розбіглася і відмовилася підтримати вимоги Губарєва, стало зрозуміло, що його план не працює. Ситуація зайшла в глухий кут. Уся надія проросійських активістів була на кримський сценарій, проте, у російського керівництва щодо Донбасу були інші плани. Органи місцевої влади, які сепаратисти визнавали легітимними, поводили себе за принципом «і нашим, і вашим», проте підкорятися радикалам не збиралися. Та й самі радикали до кінця не розуміли, чого конкретно хочуть.

 

Автор цих рядків особисто був присутнім майже на всіх проросійських мітингах весни 2014 року в Донецьку і прекрасно запам’ятав атмосферу цих акцій. Промовці, які змінювали одне одного біля мікрофона, вигукували суперечливі заклики і висували взаємовиключні вимоги. Хтось наполягав на необхідності референдуму про федералізацію, хтось вимагав відділення від України і приєднання до Росії. Одні закликали легітимного Президента Януковича повернутися, інші проклинали його за боягузтво та зраду і не хотіли його повернення. Загальна тональність мітингів була розрахована на маргінальні верстви населення. Павло Губарєв із трибуни то обіцяв, що підніме всім зарплати на 40%, як стане губернатором, то заявляв, що на його бік перейшли солдати у військових частинах Донецька. Кілька разів оратори на мітингах оголошували, що російська військова техніка вже перетнула кордон Донецької області, але потім ця інформація не підтверджувалася.

 

За кілька днів стало ясно, що перфоманс Губарєва потроху втрачає сенс. Війська РФ у Донецьку не з’явилися, кількість протестуючих зменшувалася. Декілька разів губарівці захоплювали будівлю обласної адміністрації і піднімали над нею російський прапор, але не намагалися втриматися всередині і, в решті решт, розходилися по домівках. 6 березня Губарєва заарештували і відвезли до Києва. На його захист під донецьким управлінням СБУ на мітинг зібралося лише декілька сотень людей.

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: Як ми втрачали Донбас, а бойовики протистояли між собою

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Тарас Мельник+я = Слр + Бойовик! Ловіть новинку!

Що буде, якщо автор бойовиків та авторка СЛР захочуть написати щось в співавторстві? Саме таким питанням я задалася, коли обирала собі співавтора для новинки ще пару місяців тому =)) Мені дуже хотілося написати роман не самостійно,

На Букнеті завелися шахраї!!!

Пссс… Тільки по секрету, будьте обережні! 

На Букнет приїхав досвідчений шахрай – Александ Бенн. Він же Саня Бабак.

Слідом за ним прибігла й аферистка з Троєщини – Русана Соболєва. Вона же Русік – королєвішна тамтешньої

Знижка на фентезійну дилогію!тільки сьогодні!

Доброго раночку)))

Сьогодні діє знижка  – 20%  на дилогію 

Дві книги за ціною 39,20 грн

Дике Марево (безкоштовно)

Анотація до книги “Дике Марево”

Опинившись в іншому світі я потрапляю у вир подій. І щоб

Болонська виставка дитячих книжок 2021 переходить в онлайн

Болонську виставку дитячих книжок 2021 в офлайн-форматі скасували через складну пандемічну ситуацію у світі та, зокрема, в Італії. Виставка пройде в онлайні. Про це повідомляється на оф

Освітяни діаспори запросили до створення «Писанкового Всесвіту»

Спілка українських освітян діаспори (СУОД) запросила охочих до участі у
створенні слайд-шоу «Писанковий Всесвіт».

Про це йдеться на сторінці події у фейсбуці.

Організатори просять до 23 квітня над

Перейти до блогу

Нові автори

Олена Скуловатова

Скуловатова Олена мешкає в селі Путрівка, на Київщині. Автор дитячих та дорослих творів, публіцистики та понад шістдесяти наукових праць з психології. Переможниця I літературного конкурсу імені Івана Дубинця (2021), фіналістка першого всеукраїнського літературного конкурсу "#Рак_боятися_не_можна", в номінації "Проза" (2020), переможниця Літературного інтернет-конкурсу "Незвичне, невідоме, небувале", номінація "Проза" (2020). ФБ: elena.skulovatova Інстаграм: skulovatovaelena Ютюб: https://www.youtube.com/channel/UC1vJaDHmbiF5DJzODfyp8gw Особистий […]

Хелен Соул

Псевдонім Хелен Соул. Мешкає у місті Кропивницький. Пише твори для дорослих та підлітків. Переможниця у конкурсі оповідань соціального спрямування на електронному порталі Букнет від компанії Avitarart з твором “Зірка з неба”. Переможниця конкурсу в номінації романи від видавництва Кондор. Дебютний роман “Викрадач мого повітря” вийде друком у 2021 році. Посилання на сторінку фейсбук: writerHelenSoul

Катерина Холод

Катерина Холод. Мешкає в м. Ірпінь. Пише твори для дорослих та дітей. Лауреатка IV премії «Смолоскипа» (2019, 2020). Переможниця конкурсів Open World (2020), «Тріада часу» (2019), «Смарагдові вітрила» (2021) та конкурсу ім. Герася Соколенка (2020). Фіналістка конкурсу «Як тебе не любити…» (спецвідзнака «Коронації слова») (2020). Фіналістка конкурсу ім. Григора Тютюнника (2020), «Золотої лози» (2020), «Шодуарівської […]

Анатолій Хільченко

Анатолій Хільченко. Народився на Полтавщині 1979 року. Навчався у Київській духовній семінарії та академії. Працював у релігійних та навколоцерковних громадських організаціях. Священник Української Православної Церкви. сторінка в Букнет: https://booknet.com/uk/anatoli-xlchenko-u5561052 Сторінка у мережі ФБ: https://www.facebook.com/presviter.anatoly/ Ютуб-канал: https://www.youtube.com/channel/UCaAjutYWJOdPdHaNCJU28ng Група “Інститут прикладної теології”

Tadeй Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"