“Як вони не бачать, що це дійсно цікаво”. Велике інтерв’ю з письменницею Оксаною Луцишиною

“Як вони не бачать, що це дійсно цікаво”. Велике інтерв’ю з письменницею Оксаною Луцишиною

Шевченківську премію у 2021 році в номінації “Література” отримала письменниця Оксана Луцишина за роман “Іван і Феба”. В інтерв’ю Суспільне Культура вона розказала про своє ставлення до найвищої мистецької нагороди України; як трактує короткий список, в якому опинилася; чому для неї важливо бути першою жінкою письменницею-лауреаткою із Закарпаття та чи пов’язує вона себе з традицією закарпатського художнього письма. І, звісно, як витратить преміальні кошти та чи приїде зі США в Україну на вручення.

“Деякі письменники казали: якби їм давали премію, вони б її не взяли”

Оксано, на Шевченківську премію тебе подало видавництво?

Так, “Видавництво Старого Лева” написало мені, чи я не проти, щоби вони подали мене. Я відповіла, що не проти. Видавництво саме віддавало мої папери, які були потрібні.

Я не мала ніяких надій, із цим пов’язаних, і не думала про це, бо життя привчило до того, що такі речі переважно зі мною не стаються. Завжди хтось знайде в моїх творах щось занадто контроверсійне для тієї чи іншої премії. Я собі просто розслабилася аж до того вівторка, коли оголосили лауреатів.

Ти давно в літературі і пам’ятаєш різних лауреатів, різні дискусії навколо премії. Згадай себе, коли була молодою письменницею, представницею нового покоління. Це були дев’яності роки. Як ти тоді як людина, яка входила в літературу, сприймала премію?

Я пам’ятаю, що деякі письменники з покоління переді мною казали, що навіть якби їм премію давали, вони б її не взяли. Тоді це був зовсім інший розклад сил. Наскільки я розумію, це була премія аксакалів. Треба було бути в літах і мати певні заслуги. І ці заслуги не обов’язково мали бути літературні, а просто за служіння режиму.

Але думаю, що незважаючи ні на що премія вартісна, бо вона носить таке ім’я. Це премія Шевченка. Це не премія Радянського Союзу, не премія пострадянського союзу і не премія одного чи другого президента.

У дев’яності Шевченківську премію отримує Юрій Шевельов, Олесь Ульяненко, посмертно Василь Стус. До цього списку входить Юрій Андрухович, який відмовивсяАндрухович: Тарас Григорович тут ні до чого, це просто користування його іменем. Ставлення до Шевченківської премії я сформулював наприкінці 1990-х: її не можна брати, бо від неї смердить. Ця премія завжди оповита конфліктами, доносами, інтриґами, у неї зла аура і зла карма. Передусім тому, що її – як за часів совдепу, так і незалежних – контролює найвища влада країни. від неї. Як це все виглядало з точки зору молодого покоління, яке входило в літературу зі своєю новою мовою, де вперше звучало багато жіночих голосів? Як тоді обговорювалася Шевченківська премія і чи обговорювалося питання її реформи?

Я пам’ятаю це, але я тоді була зовсім юною, життя в мене так складалося, що навіть їздити кудись в Київ чи Львів було досить складно. У мене була мала дитина, я була заміжня – це була досить патріархатна родина, мене не дуже кудись випускали. Я за цим слідкувала з відстані, з певним відчаєм, який не мав нічого спільного з літературою, тільки з життям. Це було життя в’язня, який в замку Іф думає: “О боже, я ніколи не вийду на волю і навіть не поговорю з цими людьми”. На щастя, життя склалося інакше. Але в юності людина цього не знає. А якщо в юності на людину накочує такий настрій, то з нього важко вийти. Тому мої дев’яності пройшли під знаком в’язничного страху, що я ніколи не вийду звідси.

Я пригадую розмови про роман Олеся Ульяненка, але важко сказати, наскільки я тогочасна могла оцінити та зрозуміти, чому точаться суперечки, адже це хороший твір.

"Як вони не бачать, що це дійсно цікаво". Велике інтерв'ю з письменницею Оксаною Луцишиною

Юрій Шевельов, Олесь Ульяненко, Василь Стус.

Для тебе важливо, лауреат людина чи ні? Звертаєш на це увагу?

У якийсь момент я вийшла з ситуації, у якій була. Почала їздити у Львів, Київ. Мені пощастило познайомитися з дуже цікавими людьми – Василем Герасим’юкомШевченківська премія 2003 року за книгу віршів “Поет у повітрі”. та Ігорем РимарукомШевченківська премія 2002 року за книгу поезій “Діва Обида”.. Потім їм обом в різні роки дали Шевченківську премію, і в мене був захват: “Вау, я знаю людей, які отримали таку премію”. Або навіть навпаки: “Це такі хороші поети, тепер їм ще й премію дали”. Це було відчуття глибокої поваги.

Не знаю, як би зреагувала, якби не знала їх творчості і мені б хтось сказав не читати цих людей, бо вони лауреати Шевченківської премії. Навряд чи це б мало вирішальне значення. Напевно, вирішальне значення мав би твір.

На старті кар’єри у тебе було відчуття, що є література, яку ти любиш і читаєш, і є письменники, які отримують Шевченківську премію? Ці кола перетиналися?

Так, було кілька таких моментів, особливо у стосунку до творчості Юрія Андруховича. У журналі “Світовик” я прочитала його оповідання “Самійло Немирич”. В мене був шок. Я навіть писала листи деяким друзям, мовляв: “О, так ось куди пішла українська проза, як це безкінечно цікаво, як це надихає”. А людина писала у відповідь: “Ну, Андрухович, можливо, не найкращий із наших прозаїків”. Мене це страшно дивувало. Як вони не бачать, що це дійсно дуже цікаво.

"Як вони не бачать, що це дійсно цікаво". Велике інтерв'ю з письменницею Оксаною Луцишиною

Чи слідкувала ти за тим, як реформується премія?

Спостерігала. Мені здається, що було багато такого, що в Америці називають “то вгору, то вниз”. Наскільки пригадую, чи не призначив Янукович лауреатом якогось російськомовного матюкального барда, який нібито поет. Потім кілька разів присуджували премію людям, які давно не є актуальними письменниками. Але водночас премію отримували дуже хороші митці, наприклад, минулого року Маріанна КіяновськаЗа художню поезію “Бабин Яр. Голосами”, 2020 рік. та Тарас Прохаськоза збірку есеїв “Так, але…”, 2020 рік. , а перед тим Оксана Забужкоза книгу “І знов я влізаю в танк…”, 2019 рік..

“Національна премія має бути вручена не тільки за красиве”

Якщо подивитися на лауреатів за всі роки, то складається відчуття, що це специфічний салат: є письменники, які викликають однозначно повагу, і є “інші”. Чи є у тебе відчуття, що така премія не може бути настільки нерівною?

Ні, навіть Нобелівська премія є нерівною. Там теж є дуже різні персонажі. Часом відкриваєш нобелівський список і думаєш: “Хто ці люди?”. А є навпаки дуже солідні імена. А є люди, чия чисто людська репутація заплямована, як Петера Гандкеотримав Нобелівську премію у 2019 році..

Так стається, бо мистецтво і література це те, що важко оцінювати?

Так, важко. Тому що критерії можуть бути різні, не тільки естетичні. Або навпаки комітет у якийсь час може вирішити: “Ні-ні, давайте краще естетичні критерії оцінювати, а вже етичні, людські – останнє діло”.

Оксана Забужко багато говорить про те, що національна премія, обираючи лауреата, не може керуватися тільки естетичними принципами “за дуже хороший мистецький твір”. Це можуть робити інші премії. Найголовніша державна премія має виконувати якусь функцію. Ти погоджуєшся із цим? Чи є у тебе візія, який сигнал має давати премія такого рівня суспільству?

Думаю, що не тільки державна, а й всяка премія має керуватися набором критеріїв. Інша справа, що важко буває відділити зерно від полови. Національна премія повинна керуватися кількома речами і, напевно, актуальністю твору, його значенням для суспільного розвитку у цей момент. Не хочу говорити штампами, але важко про це сказати так, щоб без них.

Ми разом намагаємось сказати, що національна премія має бути вручена не тільки за красиве, але й за корисне.

Щось таке.

Як думаєш, це корисне змінюється з часом?

Залежно від того, який контекст дивитися. В українському контексті ми все ще в певній фазі історії. Мусимо за себе боротися. В багатьох інших націях це є інакшим, там інші процеси відбуваються. Ми тільки зараз відстояли закон про мову.

Чому ти згадала закон про мову, коли ми говоримо про Шевченківську премію?

Тому що це питання ідентичності. Як ми можемо присуджувати премії, якщо не маємо ідентичності? І до чого тоді Шевченко? Неможливо інакше рухатися уперед. Якщо ми скажемо собі, що Шевченківська премія присуджується за твори на всіх мовах, на яких людина може говорити в межах української держави, то з одного боку, де-юре воно правильно, а з іншого боку, де-факто українська мова – це мова, яку забороняли протягом століть, тому вона повинна бути основною.

“Секундочку, це не загальнолюдське”

У 1991 році премію дали посмертно Василю Стусу, це була реакція на те, що відбувалося, і це була правильна реакція. Як думаєш, у ХХІ столітті над чим має працювати письменник, художник, музикант, кінематографіст, на який сегмент і проблему ідентичності, щоби Шевченківський комітет зрозумів, що це те, що він має цього року сказати суспільству своїм вибором?

Не знаю, чи це можна спрогнозувати наперед. Сказати собі: “Я буду займатися цією проблемою, бо вона є достатньо актуальною”. Думаю, тут радше питання того, щоб залишатися на певній синхронній хвилі зі своїм народом, своєю нацією. Це питання тонких матерій. Неможливо думати: “Хочу побудувати себе як український письменник”. Це просто те, чим ти живеш, на що відгукуєшся.

Що Шевченківський комітет має шукати у текстах, чим має керуватися при виборі, щоби створити інтенцію, дати сигнал спільноті, яка, зокрема, чує, що цього року премію отримала Оксана Луцишина за роман про революцію на граніті, де з’являється Ужгород найзахідніша частина України, з’являється сюжет про жінку, в якої немає свободи і сюжет про чоловіка, у якого теж її немає.

З мене, мабуть, не найкращий гіпотетичний член комітету, який би міг озвучити, що люди шукають у певному творі. Що стосується тем, то тут немає обмежень. Можна писати на різні теми – історичну тематику, особисте. Але це повинна бути книжка, яка в якомусь сенсі про Україну так чи інакше.

"Як вони не бачать, що це дійсно цікаво". Велике інтерв'ю з письменницею Оксаною Луцишиною

Студентська революція на граніті тривала з 2 по 17 жовтня 1990 року в УРСР.

Якщо розглядати Шевченківську премію як сигнал спільноті, то наскільки він має обертатися в категоріях деколонізації, постколоніальних рухів всередині суспільства, наскільки має наштовхувати читача на те, що колоніальні рамки треба розламати?

Війна з Росією – це абсолютна ілюстрація цієї тези. Ми досі боремося проти своєї колонізації, яка відбувається чи територіально, чи медійно, чи інтелектуально, чи духовно, бо виховані на певних цінностях, які так чи інакше походять з великої російської літератури. Можливо, це є точка відліку. Коли ти аналізуєш себе і бачиш: “Секундочку, це не загальнолюдське. Це те, що виховано тими літературами, які читав у дитинстві”. Коли є своє, питоме, тоді очевидно: це твір, який працює на розбудову України. Але це дуже складні і тонкі речі. Не хочеться впадати у штампи, аналізувати і підводити це під те, що Соломія Павличко називала “село в українській літературі”.

Письменник взагалі може над такими питаннями не задуматися свідомо. Людина може писати про свій досвід, навіть якщо він від болю, що на твою землю прийшли чужі люди. Це все одно легітимно.

Чи тобі важливо, щоби Шевченківський комітет намагався вибирати твори, які так чи інакше допомагають людині в Україні і поза Україною деколонізуватися?

Так, але в широкому сенсі. Я б хотіла загадати Франца Фанона, якщо ми заговорили про колоніальну і постколоніальну літературу. У нього є книжка, яка називається “Чорна шкіра – білі маски”. Це про те, що чорна людина приречена на те, щоби бачити себе очима білої людини, і тому у неї починається невроз. Вона теж хоче стати білою, але не може. Це просто біологічний факт. Думаю, що нам це підходить. Ми потребуємо дзеркала, яке показує нам нас, а не той образ, який був створений чужими очима.

Твій роман вписується в парадигму текстів, який дозволяє українцям пробувати жити без умовної білої маски?

Бажання таке було, хоча не можу сказати, що свідомо це писала, як дзеркало. Це робиться якимось фібрами внутрішнього я.

Коли такі речі робляться свідомо, то вони неминуче стають графоманією?

В кого як. У кого яка є природа дару. Віктор Гюго, наприклад, мав установку, що напише кілька романів про середньовіччя. В результаті він написав, здається, про середньовіччя тільки один роман, але в нього був свідомий підхід: потрібен роман про середньовіччя – значить буде. Він навіть вистриг собі половину голови, щоб не мати спокуси виходити з дому на той час, поки буде писати роман. Проблематично сказати, як це краще зробити і чи можна сказати, що я буду про це писати, уникнувши проблеми графоманії.

Графоманія – це любов до письма, вона, очевидно, непозбувна, як і бентега. Є моменти, коли письменник перетворюється на графомана, бо любить писати. Але це не означає, що він все це публікує.

Якщо повернутися до мене і мого досвіду з “Іваном і Фебою”, то здавалося, що я намацую у темряві. І напевно, так воно і є у тому сенсі, що для мене моя власна історія, я маю на увазі історія мого народу, у багатьох сенсах є темрявою. Якщо людина мала доступ до ширшого кола читання чи спілкування у юності, то, відповідно, ця людина виростала інакшою. Але в мене такого кола не було. У мене було тільки коло уроків літератури – це з серії, як той мем: вчителька піддає тортурам письменника, який не знає, що хотів сказати своїми творами.

Приблизно такий був рівень, тому це скоріш намацування дзеркала у темряві. Не знаю, наскільки мені це вдалося.

"Як вони не бачать, що це дійсно цікаво". Велике інтерв'ю з письменницею Оксаною Луцишиною

“Якщо повернутися до мене і мого досвіду з “Іваном і Фебою”, то здавалося, що я намацую у темряві”.

“Закарпаття патріархатний край, хоча багато людей з цим не погоджуються”

Ти знаєш інших лауреатів Шевченківської премії 2021 року: чи бачила виставу Verba, чи дивилася фільм “Атлантида”?

“Атлантиду” ще не дивилися, спектакль теж. Я читала Асєєва, але поки що тільки на сайтах. В мене немає книги. Звичайно, хочеться ці лакуни заповнити.

Щодо короткого списку номінації “Література” Шевченківської премії. Напевно, у будь-якій літературі цехи між собою дружать. Що для тебе було опинитися у цьому короткому списку?

Я дуже люблю всіх цих письменників. Я писала про роман Василя Махна, про роман Володимира Рафєєнка, який дуже сильний. Я завжди читаю вірші Олени Герасим’юк, яку дуже ціную. Чесно кажучи, я сама б їм всім дала премію.

Я вдячна за цю честь, але справді, список був надзвичайно потужний. Всі твори були новаторськими і могли бути дзеркалом, у якому ми бачимо себе.

Чи ти рахувала, яка ти жінка-письменниця, яка отримала Шевченківську премію?

Ще ні, моя увага зосереджена на Закарпатті. Я перша жінка-письменниця із Закарпаття, яка отримала Шевченківську премію. Для мене це честь і відповідальність. Мені здається, це дуже позитивно. Для закарпатських жінок дорога відкрита.

У нас є таке явище, що області радіють за своїх переможців – відчуття, що не лише письменник отримує, а цілий край. Але чому для тебе так важливо, що найбільшу мистецьку нагороду країни отримала жінка із Закарпаття?

Є кілька речей. Це і той факт, що жінка, і той факт, що закарпатка. Закарпатська література – інтегральна частина української літератури, але вона представлена навіть у шкільних підручниках менше, ніж література з інших регіонів. Я розмовляла з Василем Кузаном, головою закарпатського осередку спілки письменників, і він сказав, що в програмі немає зараз Федора Потушняка й інших наших письменників. Мені завжди здавалося, що це сильна література, яка повинна бути представлена. Тому я розглядаю свою Шевченківську премію і як рух у цьому напрямку – показати Закарпаття Україні, зробити його частиною літературного дискурсу.

А по-друге, Закарпаття – дуже патріархатний край, хоча досить багато людей із Закарпаття з цим не погоджуються. Я мала про те розмови з Василем Кузаном. Ми трохи посміялися з того всього, як це буває між друзями, але проблеми як такої це не вирішило, звичайно. Жінка часто не має того, що Вірджинія Вульф називає своєю власною кімнатою, де вона б могла писати і творити. Якщо подивимося на те, що Закарпаття – край трудових мігрантів, бо багато чоловіків на заробітках, то жінка несе на собі не лише чотири кути хати, а ще й ціле село. Я переймаюся цими проблемами, проблемами успішної соціальної реалізації закарпатських жінок, щоб у них були можливості для творчої самореалізації, а не тільки для безкінечного тяжкого труда.

Коли ти говориш, що закарпатська література – це цікава література, то що ти маєш на увазі? Що ми пропускаємо, коли є неуважними до закарпатського письма?

Я говорю насамперед про дуже відомих корифеїв Федора Потушняка, Михайла Томчанія, Івана Чендея. Це дуже різні письменники. Це традиція того, що ми б назвали реалізмом, але за цим реалізмом підсвічується ще щось.

Роман Золя “Жерміналь” – про шахти, страйк шахтарів, і шахта там описана, як жива істота. Це при тому, що Золя – остання людина, яка б переймалася питаннями міфології чи магічного реалізму, якого тоді ще не винайшли. Але сам гіперреалізм тебе до того підводить. Мені здається, що в цьому сенсі закарпатська школа ближча до Золя, ніж до письменників, які би навмисно хотіли прописати метафізичну суть. Метафізична суть прописує себе сама. В цьому якраз є велика сила, велика потужність. Людина не намагається вибудувати щось штучно. Це все відбувається само собою. Для мене “Жменяки” Томчанія чи романи Чендея – якраз ця могутність. Не забуваємо, що Іван Чендей був сценаристом “Тіней забутих предків”.

Наскільки ти себе пов’язуєш з традицією закарпатського художнього письма? Арундгаті Рой говорила мені в інтерв’ю: “Магічний реалізм – це реалізм, якого ви просто не знаєте”. Коли ти говорила про те, як, залишаючись в поетиці реалізму, раптом постають такі речі, то це дуже суголосно. І як написано “Іван і Феба” – це те, про що ти говориш. Коли ми не розуміємо, звідки лунає жіночий голос, то це традиція гіперреалізму.

Я намагалася залишатися в традиціях реалізму, коли писала роман, і частково як данину закарпатській традиції, бо це було те Закарпаття, яке в принципі вже десь хтось відчув. Я не винаходжу його. Я десь є в межах традиції. Про це можна говорити зі знаком плюс або зі знаком мінус. Для мене це є знак плюс, бо я відчуваю спорідненість із цією традицією, це щось таке, що сама земля мені говорить. Це слово, яке вже стало цією землею і йде крізь мене.

“Для дівчинки-підлітка це була єдина книжка, яка тебе легітимізувала”

Ти сказала, що Шевченківська премія для тебе важлива і тому, що вона може бути сигналом для закарпатських жінок, що творча реалізація це теж їх територія. Чи ти слідкуєш, як у публічному та мистецькому просторі проявлені закарпатські жінки?

Слідкую за письменницями, художницями, видавчинями, але є нюанс. Дехто з них, як і я, не живе в Закарпатті, а працює десь в інших містах чи країнах. Але думаю, що закарпатське коріння все одно проявляється у цих людей.

Першою жінкою, яка отримала Шевченківську премію, була Ірина Вільде1965 рік за роман “Сестри Річинськi”.. Хто вона для тебе?

Я відкрила Ірину Вільде на книжковій шафі моїх батьків так само, як відкрила купу письменників для себе. Ця бібліотека мене і зробила як людину, як письменницю. Першими я прочитала повісті Ірини Вільде “Метелики на шпильках” та “Повнолітні діти”. Я дуже добре пам’ятаю їх.

Це такі відчуття дівчинки-підлітка: напевно, єдина книжка у своєму роді, яка тебе легітимізує. Ти теж дівчинка-підліток, але у твоїй літературі про це якось мало говорять. Та й у світовій не так багато, особливо у творах, які вважалися творами для дітей. Ми ж виросли на казках про піратів Стівенсона – твори, де не було жодної жінки. Або на творах Дюма, Готьє, де жінки були або на п’єдесталі, або дуже підступні.

Це література, яка абсолютно сексистська, абсолютно расистська, і ніяким чином не дотична до життя дівчинки-підлітка у 80-х роках ХХ століття. Ти це все поглинаєш і не розумієш, чого тобі бракує. А коли береш до рук Ірину Вільде, то розумієш: “Ось він – опис любові, з яким ти можеш себе співвіднести”. Це не казкова любов до прекрасної дами, яка невідомо для чого закохалася у страшного пірата, якого у реальному житті і бути не могло. А це – переживання дівчинки, яка бачить хлопчика, який їй подобається, з іншою дівчинкою. У неї крається серце від цього, і ти знаєш, що твоє крається так само. Це і є чесне дзеркало жіночого досвіду.

"Як вони не бачать, що це дійсно цікаво". Велике інтерв'ю з письменницею Оксаною Луцишиною

Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Макогон) — українська письменниця. Лауреатка Шевченківської премії 1965 року.

Ти могла отримати Шевченківську премію і за свою поезію, яку продовжуєш писати на рівні з прозою. Чи для тебе важливо, які жінки-поетки отримують премію? Її отримували Ірина Жиленко, Ліна Костенко, Віра Вовк, Емма Андієвська, Маріанна Кіяновська.

Це провідні мисткині, і з творами кожної з них у мене є свої історії. Я можу про кожну з них довго говорити, чим вони мені близькі, і всі вони для мене значущі.

Ірина Жиленко колись вразила мене своїми віршами. Вони були трошки в іншій етичній системі, як колись про це писала Оксана Забужко. Вони були із того жіночого потоку, який у нас не дуже на той момент був поширений. Наприклад, Ліна Костенко трохи інакша. Вона тяжіє до загальнолюдських тем, а в Ірини Жиленко були теми материнства і таких речей, які навіть у феміністському дискурсі на Заході вважалися питомо жіночими.

Ще одна категорія жінок, які отримували Шевченківську премію редакторки і літературознавиці, наприклад, Віра Агеєва. Ці невидимі гравці літературного світу теоретичного, літературознавчого, дослідницького фронту. Що для тебе означає, що вони теж отримують нагороду?

Я б не говорила, що вони невидимі. Я людина з середовища, для мене ці люди якраз дуже видимі. Це мої колегині, посестри. Це тільки плюс, що премія визнає їх вклад, так і повинно бути.

“Якби була в Україні, можливо, прилучилася до публічного вакцинування”

Цьогоріч вручення премії буде ювілейне. Воно пройде у Каневі, у травні. Ти плануєш приїхати в Україну?

Оскільки пандемія триває, а у мене є деякі нюанси зі здоров’ям, то я дивлюся на цю перспективу реалістично. Не знаю, де на той момент буде світ у боротьбі з пандемією і скільки штамів вірусу буде гуляти, і чи буде завершено вакцинацію у Штатах. Мені вкололи першу дозу вакцини, тому побачимо.

Як ти себе почиваєш після вакцинації?

Цілком добре, але кажуть, що після першої дози всі себе почувають добре. Проблеми починаються після другої дози.

В Україні лідери думок готові публічно робити щеплення задля популяризації, бо антивакцинатори є що в Америці, що в Україні. Як ти вважаєш, у лауреатки Шевченківської премії є кола людей, на які вона може впливати? Чи має Шевченківська премія вплив і резонанс, зокрема, у питанні вакцинації?

Думаю, що є верстви населення, для яких це може мати значення. Публічна особа, інтелектуал, людина, чия думка важить, лідер думок – звичайно. Я першу вакцину отримала в черзі, у США немає такої опції, як публічне вакцинування. Якби я була в Україні, можливо, замислилась над тим, щоб прилучитися до публічного вакцинування, тому що навіть якщо є невеликий шанс, що це змінить чиюсь думку, то треба робити.

“Це дуже здоровий підхід, коли нарешті немає розрізнення”

Що ти думаєш з приводу того, що Шевченківську премію отримують українські письменники, які не є резидентами України – тобто не за паспорт, а за твір? У нас можна довго говорити про жінок, які отримали Шевченківку, і так само довго про експатів, які були неї нагороджені, починаючи від Шевельова, згаданих Вовк, Андієвської, Плохія. І навіть у цьогорічному короткому списку була ти і Василь Махно. Ви живете у США.

Так сталося, що українська література була розірвана, наче розчахнуте дерево. Це тривало десятиліттями. Була діаспора, яка проклинала Радянський Союз, і була Велика Україна, на літературу якої діаспора не могла впливати, тому що її тут не друкували і всіляко замовчували.

Той факт, що це дерево дожило до часів, коли дві частини стовбура мають шанс об’єднатися в одне, – це прекрасно. Це дуже здоровий підхід, коли нарешті немає розрізнення. У нас якийсь час був стереотип, що діаспора – це дядьки у сорочках, які їдять вареники і не цікавляться Україною. І всі забули, яким був внесок діаспори. Як діаспора збирала кошти, щоби взяти участь у який-небудь міжнародній виставці, хоча України не було на мапі, але для тих людей вона була. Що без Осипа Зінкевича і видавництва “Смолоскип” невідомо, яким би було моє покоління літераторів і так далі. Ця ненависть до діаспори була викохана радянським суспільством і комуністичною партією: мовляв, це буржуазні націоналісти, ми до них не маємо стосунку. І навіть коли пішли дев’яності, то ця ментальність була жива. Чим швидше ця модель відійде від нас повністю, тим краще.

Що у Сполучених Штатах означає твоя премія? В університеті знають, що ти лауреатка найбільшої української премії? Це ж аналог американської премії National Book Awards.

Так, вони знають. Вітають мене. Наша завкафедри відправила листа всьому факультету, мовляв, одна з наших викладачок отримала надзвичайно престижну нагороду. Мені здається, що це багато чого значить там, бо люди розуміють цінність цього всього, можливо, навіть більше, ніж ми часом в Україні розуміємо свою цінність. Нас так довго били, що ми відвикли один одного хвалити і один за одного радіти.

І останнє запитання: куди витратиш гроші? Грошова частина премії – 200 тисяч гривень.

Я навіть не починала думати про гроші. Я думаю про церемонію і пандемію.

Це означає, що тобі неважливо, що є грошовий еквівалент?

Очевидно важливо, але це не є визначальним.

Оригінал статті на Читомо: “Як вони не бачать, що це дійсно цікаво”. Велике інтерв’ю з письменницею Оксаною Луцишиною

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Тарас Мельник+я = Слр + Бойовик! Ловіть новинку!

Що буде, якщо автор бойовиків та авторка СЛР захочуть написати щось в співавторстві? Саме таким питанням я задалася, коли обирала собі співавтора для новинки ще пару місяців тому =)) Мені дуже хотілося написати роман не самостійно,

На Букнеті завелися шахраї!!!

Пссс… Тільки по секрету, будьте обережні! 

На Букнет приїхав досвідчений шахрай – Александ Бенн. Він же Саня Бабак.

Слідом за ним прибігла й аферистка з Троєщини – Русана Соболєва. Вона же Русік – королєвішна тамтешньої

Знижка на фентезійну дилогію!тільки сьогодні!

Доброго раночку)))

Сьогодні діє знижка  – 20%  на дилогію 

Дві книги за ціною 39,20 грн

Дике Марево (безкоштовно)

Анотація до книги “Дике Марево”

Опинившись в іншому світі я потрапляю у вир подій. І щоб

Болонська виставка дитячих книжок 2021 переходить в онлайн

Болонську виставку дитячих книжок 2021 в офлайн-форматі скасували через складну пандемічну ситуацію у світі та, зокрема, в Італії. Виставка пройде в онлайні. Про це повідомляється на оф

Освітяни діаспори запросили до створення «Писанкового Всесвіту»

Спілка українських освітян діаспори (СУОД) запросила охочих до участі у
створенні слайд-шоу «Писанковий Всесвіт».

Про це йдеться на сторінці події у фейсбуці.

Організатори просять до 23 квітня над

Перейти до блогу

Нові автори

Олена Скуловатова

Скуловатова Олена мешкає в селі Путрівка, на Київщині. Автор дитячих та дорослих творів, публіцистики та понад шістдесяти наукових праць з психології. Переможниця I літературного конкурсу імені Івана Дубинця (2021), фіналістка першого всеукраїнського літературного конкурсу "#Рак_боятися_не_можна", в номінації "Проза" (2020), переможниця Літературного інтернет-конкурсу "Незвичне, невідоме, небувале", номінація "Проза" (2020). ФБ: elena.skulovatova Інстаграм: skulovatovaelena Ютюб: https://www.youtube.com/channel/UC1vJaDHmbiF5DJzODfyp8gw Особистий […]

Хелен Соул

Псевдонім Хелен Соул. Мешкає у місті Кропивницький. Пише твори для дорослих та підлітків. Переможниця у конкурсі оповідань соціального спрямування на електронному порталі Букнет від компанії Avitarart з твором “Зірка з неба”. Переможниця конкурсу в номінації романи від видавництва Кондор. Дебютний роман “Викрадач мого повітря” вийде друком у 2021 році. Посилання на сторінку фейсбук: writerHelenSoul

Катерина Холод

Катерина Холод. Мешкає в м. Ірпінь. Пише твори для дорослих та дітей. Лауреатка IV премії «Смолоскипа» (2019, 2020). Переможниця конкурсів Open World (2020), «Тріада часу» (2019), «Смарагдові вітрила» (2021) та конкурсу ім. Герася Соколенка (2020). Фіналістка конкурсу «Як тебе не любити…» (спецвідзнака «Коронації слова») (2020). Фіналістка конкурсу ім. Григора Тютюнника (2020), «Золотої лози» (2020), «Шодуарівської […]

Анатолій Хільченко

Анатолій Хільченко. Народився на Полтавщині 1979 року. Навчався у Київській духовній семінарії та академії. Працював у релігійних та навколоцерковних громадських організаціях. Священник Української Православної Церкви. сторінка в Букнет: https://booknet.com/uk/anatoli-xlchenko-u5561052 Сторінка у мережі ФБ: https://www.facebook.com/presviter.anatoly/ Ютуб-канал: https://www.youtube.com/channel/UCaAjutYWJOdPdHaNCJU28ng Група “Інститут прикладної теології”

Tadeй Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"