«Шахтарка» Сєргєя Лєбєдєва – роман останнього руського

2025-06-26 07:00:00 Ганна Улюра

Книжки, написані про Україну і українців за межами України і не українськими письменниками – «вони про нас», – завжди читати цікаво, тривожно, місцями непристойно і часто-часто неприємно. Ніби підслуховуєш, як про тебе пліткує хтось за перегородкою в популярній арткнайпі: дізнаєшся таке, що й не хотів знати, але не факт, що то таки будуть самі брехні і що їх не варто було почути. 

Цей матеріал – перший із серії, де ми разом читатимемо романи, видані різними мовами і в різних країнах протягом останніх років п’яти-шести, резонансні і мало кому відомі. Їх усі об’єднує лише те, що написані вони про Україну. Образ України в інших культурах останні роки швидко, стрімко навіть модифікується, треба бодай спробувати схопити вектор цих процесів. І ні, я не претендую на неупереджене читання в цьому випадку, ба більше: щиро попереджаю, що це буде суто упереджене читання… Почнімо? 

Вони пишуться про нас: Росія. 

Що?

Сєргєй Лєбєдєв, «Шахтарка» (точніше, мабуть, «Дама з шахти», але хочу звати «Шахтаркою», аби зменшити алюзію на вікторіанську містичну літературу – вона тут є). “The Lady of the Mine”. В оригіналі – «Белая дама». Роман 2025 ріку, перекладений англійською і обговорюваний нині саме в цій версії (її й триматимусь, виданий «Медузою» російський варіант я не читала). Про той роман достолиха говорять як про добру звістку про хороших руських. Мовляв, росіянин нарешті написав правду про російсько-українську війну, усвідомлюючи істинні причини цієї війни: імперські амбіції та реваншизм його народу. Через те є купа захопливих відгуків,  які оприлюднюють переважно не в культурних медіа, а в загальних, зокрема й українських. До того ж автор рушив у турне, охоче дає інтерв’ю – твір таки звучить. Роман читають як пряме політичне висловлювання, не естетичне – це вкрай важливо. Естетичний фактор у «Шахтарці» насправді невиразний, ставка тут робиться настільки не на літературу (попри вправність автора), що роман не можна, та й не слід читати в іншому контексті, лише як пряме політичне висловлювання.

Хто?

Сєргєй Лєбєдєв – москвич, народився на початку 1980-х. Дебютував у товстих журналах і далі пішов писати романи. Він професійний журналіст, почав публікувати художні твори, як годиться в російській пострадянській традиції, у грубих часописах, там його й помітили. Романи відразу зазвучали, позиціонувалися як протестні, щедро перекладалися, а нині гуляють довгими списками премій, починаючи з «Національного бестселера» і «Большой кнігі». 

 

(Тут я, мабуть, наголошу два моменти: «Большая кніга» – руськомирівська премія, типовий софтскіл, вона відшуковує і відзначає книжки, котрі написані російською мовою не в росії, та сприяє популяризації роскультури. З «Нацбестом» все цікавіше: цю премію, кураторську і контрольовану, започаткували під одну конкретну книжку – «Господін Гєксогєн» Алєксандра Проханова, того самого кінченого путініста, одного з ідеологів руського міру. У тому руслі премія і потекла. Нині звучить багато голосів, котрі вказують, що Лєбєдєв від колиски був опозиційним автором. Ні, це не так). 

 

Його тема – радянський терор і те, як його вправно навчилися забувати земляки письменника. Дедалі частіше Лєбєдєв свою прозу волів видавати спочатку в перекладах, уже потім російською. Зрештою остаточно іммігрував із Росії та позиціює себе як європейського письменника.

 

Лєбєдєв давно в Росії не живе – років шість, здається, то була економічна еміграція – та зараз з’являється він в пресі під шапкою «письменник-вигнанець» і дає правильні за посилом інтерв’ю про те, що Росія має змінитися, щоби стати прекрасною країною майбутнього.  Його аудиторія – не в Росії, але російська. (Тут ще ремарка до роздумів: він шалено популярний в літературно-творчих колах Польщі, саме тут про нього всерйоз говорять як про майбутнього нобеліанта). 2022 року Лєбєдєв підписав відкритого листа, який засуджував російську агресію. Якщо сильно спростити, Сєргєй Лєбєдєв – еталонний хороший руський, і саме на його адресу час від часу звучать репліки наших інтелектуалів «хоча б з такими можна було б спробувати домовлятися».

 

Історія непроста і неоднозначна.

 

Між тим всім «Шахтарка» привернула багато уваги – мабуть, найбільше з книжок, написаний після повномасштабного вторгнення про Україну. Напевно, не цього очікували українські адепти «найкращу книжку про нашу війну напишемо не ми, а іноземці, бо мають ширшу перспективу», але отримали ми таки саме це. У Європі й Америці був запит на великий роман про нашу війну, який все пояснить, впише історію в неконфліктний читацький і біографічний досвід і створить відчуття поінформованості. Байдуже, хто буде автором такого роману. Оцю потребу «Шахтарка» і закрила, хочу оптимістично сподіватися, – наразі. Пораджу тим, кому цікаво, глянути на три показові рецензії: у New York Times, Financial Times і Los Andeles Review of Books. У рецепції роману в США і Європі головує мотив: винні мають бути притягнуті до відповідальності, але хто саме винні – тут уже проблема, бо всі в один голос говорять про спадок СРСР, що пригнічує і знищує людське в людині. Це при тому, що агресор в романі названий чітко та прямо.

 

Хочеться непростої історії так чи так, але спростити, еге ж?

 

Про що?

У роману є підзаголовок «П’ять днів у липні 2014-го» – напевно 15-19 липня. Описані події п’яти днів із перспективи чотирьох героїв – Жанни, Генерала, Інженера і Валета-Валентина.

 

Жанна дев’ять місяців доглядала матір, яка помирала від раку термінальної стадії. Мати працювала пралею в побутовому комбінаті однієї шахт, що уже не працюють більше двох років. Маріанна ніколи не виїздила далі за Донецьк, один раз хіба побувала в Граці, приміряла гастарбайтеру долю, але не стягнула. Батько Жанни загинув під час аварії в шахті в 1996 році, того року народилася Жанна. (Вибух метану на шахті Засядько, про нього мова, мабуть, але локація не названа і чітко не означена; шахтарське селище, яке зветься Марат, нагадує Торець, але є вигаданим). Жанна – студентка, вона вчиться на психолога в Харкові, але покидає навчання і піклується про матір. Через хворобу матері Жанна не евакуюється, коли починається війна. У перший день з тих п’яти мати помирає.  

 

Валет – сусід Маріанни, а тепер-от Жаннин, вони ділять один будинок з двома входами, на схід і за захід (символізм, мабуть). Між ним і Жанною різниця в п’ять років, йому двадцять три. Валетова мати – прибиральниця в гірничовидобувній конторі. Батьки Жанни і Валета були колегами і товаришували, батько Валета отримав травму в тій аварії, де батько Жанни загинув. Валентин – місцевий, але багато років прожив у Росії, російський спецпризначенець, нині він нібито у відпустці, десь з початку року, повернувся домів провідати матір. «Єго тут нєт», так само як нема зенітного комплексу, за розгортанням якого він спостерігає, курячи на подвір’ї. Колаборант, етнічний росіянин. Валет в Москву потрапив за протекцією тамтешнього дяді Георгія – підполковника, татового брата. Тоді Валентин скористався нагодою і чкурнув до Росії, він втікав від Маріанни: та знала, що він убив людину. Валет домагається Жанни, він не хоче її ґвалтувати – мав таку думку, але відкинув, він воліє, аби вона віддалася йому сама.

Генерал-майор ФСБ Міхаіл Король генералом став за Другої Чеченської, але сорок років тому починав службу в тутешньому райвідділі КДБ. Зараз він спостерігає, як озброєнні люди відбирають дорогі авто, «чистять» квартири і ладнають блокпости, на яких планують заробляти і далі. Нічними дорогами їздять зенітки і БТРи без маскувань. Його недавно зняли з резерву і перевели на Донбас, він має інвентаризувати архіви СБУ, розбудити якщо що своїх сплячих агентів. Він свого часу встановив нагляд за Маріанною, вона його лякала, він підозрював її релігійну активність – осередок баптистів. Справа залишилася незавершеною. Маріанна абсолютно точно пов’язана з шахтою ¾ та з таємницею масового поховання в ній.      

 

Інженер Ерік – палеонтолог, як і його батько, принаймні вивчав свого часу палеонтологію. Ерік – німецький єврей, але ще його батько прийняв католицизм і був вірним слугою кайзера, активно працював в німецьких колоніях в Африці. Ерік вивчився на гірничого інженера, його найняла на службу російська вугільна компанія. Це саме Ерік запустив шахту ¾, яка спочатку звалася «Софія».  Нині Інженер – примара, яка десятиліттями спостерігає, як його тіло стає скам’янілостями на дні шахти. Його розстріляли і сховали в шахті ¾ разом із сотнями таких самих нікому нині невідомих жертв війни. Інженер в події втручатися не має права, він їх засвідчує.

 

Протягом п’яти днів стається чимало подій. Маріанна помирає, Валет допомагає її поховати і весь час залишається поруч із Жанною. Валет запрошує Жанну у місцевий ресторан, де «ополченці» тут же починають претендувати на юну жінку, починається суперечка. Генерал наказує прибрати Валета, користуючись тим, що Валет навів зенитку на цивільний літак. Генерал забирає собі Жанну, утім, тут же гине від випадкової кулі іще одного п’яного ґвалтівника. Жанна рятується втечею, пробирається у Грац – у неї сталося видіння про глобальну війну, тож їй треба в укриття Грацу.    

У який спосіб?

Головна героїня роману – Маріанна, матір Жанни. На початку історії вона мертва (з усіх сил символізує уже називанням і моментом смерті: зокрема, у поєднанні імен Марія і Анна, «піднесена» і «благодатна»). Маріанна – духовна лідерка, природу впливу якої намагається зрозуміти Генерал. Її діяльність пов’язана з шурфом ¾ шахти Марата. Вона розказує донці історію масового поховання там, вона мусить очистити спаплюжене убивством місце метафорично і буквально (таких як вона є вдосталь, це Білі Дами, що живуть поблизу, наприклад, таборів ГУЛАГу). Цей дар вона передає по смерті Жанні, а та має його прийняти чи відкинути. Валета Маріанна відсилає геть, бо він мав намір сплюндрувати поховання в шахті, «у засланні» його навчили бути провокатором і катом. Власне, за Маріанною та її нащадками спостерігає з шахти Інженер. Усі сюжетні і символічні лінії ведуть в ту шахту ¾. До неї ж веде головним символ, посил і повідомлення «Шахтарки»:  

    

Омаж Голокосту-тексту як протоісторії всіх геноцидів – з чітким ацентом на ідеї конкуренції і (де)сакралізації жертв.  

 

Ця тема проявляється вже на одній з перших сторінок і далі нарощує міць. Лікар швидкої зауважує, коли Жанна не чує, про висохле тіло її мертвої матері: «Ну чисто концтабір». Жанна повторює про себе цю репліку, але їй ідеться уже не про материнське тіло. Ми маємо почути цей «концтабір», відтворити в пам’яті тіла в’язнів концтаборів і включити певний і дуже чіткий, адже ці навички ми прокачуємо роками існування сповідальної Голокост-прози, режим читання.

 

Шахти імені Марата поблизу Донецька не існує, але вона апелює до дійсного місця пам’яті, до шурфу шахти № 4/4-біс «Калиновка» – місця масових страт і масового поховання жертв німецької і радянської окупації на Донеччині – 75 тисяч осіб, похованих так, не були ексгумовані і встановлені. У «Шахтарці» саме цю шахту планує і розбудовує Інженер, вона спочатку зветься Софією (мудрість, ясно), а за червоних – Маратом (чит.: убивство як відплата, реваншизм, чит. авторське трактування: той, хто закликав до братоубивства і був покараний недостойною смертю). Цікавезний момент: Валет розказує міську легенду, відповідно до якої в закинутому шурфі насправді зберігаються радянські ядерні боєголовки, скеровані в бік США, запчастини з яких підземною залізницею доставляють ледь не десь з Уралу. Реальну історію про шахту знає кожен місцевий, але перевагу надає вигадкам. 

 

Про реальний «вміст» шахти розказує Інженер. І важить, у який спосіб він це робить: описує як такі собі «культурні шари» Донбасу, що от-от перетворяться на вугілля, яким живе регіон:

 

Ми – корисні копалини. Викопні рештки… Євреї довоєнної Європи, які відбилися у камінні. Ніщо за межею пам’яті. Чуже, як метеорит…  Нас неможливо згадати, бо неможливо пам’ятати сотні метрів мертвих людей… Під нами лежать розстріляні червоноармійці. Під ними – тих, кого розстріляли більшовики, коли відступала Червона Армія, і ті, кого тримали червоні у тюрмах. Під ними – ті, кого розстріляли у Громадянській війні, коли відступали, коли наступали, білі, червоні, зелені, випадкові заручники. Під ними – заколотники перших революцій.

 

З усіх жертв названі і суб’єктивовані є лише євреї, жертви нацистської окупації, жертви Шоа. Уточненням до слів Інженера будуть і ремарки Генерала, який міркує, чому совєти не ексгумували жертв і навіть замовчували сам факт масового поховання (відповідь: щоби не створювати прецедент, який їм – таким саме убивцям – не на користь): Генерал говорить про тіла в шахті ¾ як про «тисячі забитих євреїв, масу євреїв, про які німці не залишили точних записів». 16-річний Валет має план пограбувати поховання, бо рублі знецінилися, прапори-герби помінялися і лише одне залишилося вічним: мертві євреї, незмінні, як золотий запас при них (цитую). Між іншим, згодом дізнаємося з окремого уточнення: тіла загиблих у Голодомор теж є в тій шахті, і навіть одного канібала з сусіднього села.

 

Маріанна – хранителька цієї таємниці, шаманка-провідниця. Вона помирає в страшному бруді (тіло, знесилене раком, стає буквально токсичним), вона втрачає розум, не в силі противитися новому злу, наближення якого відчуває. Лише наприкінці книжки Жанна розуміє місію матері і міняє свою думку про неї: «Вона бачила матір не як випадкову жертву, що переживає не призначені їй муки. Вона була солдатом, що загинув на варті». Білі дами, які тут мають на меті метафорично відтворити досвід «еталонної жертви» стає раптом «солдатом», що захищає своє від навали ворога (вибачте, цинічні формулювання дуже відповідають цьому цинічному наративному підходу). 

 

Місія Білої Дами – утримувати сакральну рівновагу, відтермінувати у такий спосіб нову біду. Як утримують сакральну рівновагу? За допомоги замісної жертви, прошу. І тут ми прямісінько виходимо на другу наративну стратегію «Шахтарки»:

 

Війна як містичний досвід. У такому статусі – містичного досвіду – війна переживається і пишеться. Екзистенційної загрози абстрактно-умовивідна війна не несе. Усі смерті в просторі роману – розплата і відплата за злочин шахти ¾, робота Білих Дам. 

 

Силу Білої Дами підточує війна, її робота – це ритуальна робота, дрібна і щоденна, яка встановлює нормальний порядок речей. Щось забруднилося – треба випрати. Припало порохом – витерти той пил і вимити підлогу. Війна краде край нормальності щоденної рутини, а, отже, і щоденним практикам очищення. Маріанна божеволіє, а Жанна піддається спокусі (вона бере в подарунок у Валета дорогущу червону помаду зі збитого малайзійського Боїнга). 

 

Навіть безпосередні воєнні дії, які відбуваються просто на наших очах – на кшталт розгортання ракетно-зенітного комплексу і початок боїв на аеропорт  – описуються, скажімо так, в баладно-билинній образності: «Щось наближалося, щось велике і жахливе», «Він відчував цей великий страх навколо». Генерал, який повертається на Донбас, раптом отримує осяяння: війна почалася для того, щоби він міг покінчити з Маріанною і її донькою. Валет раптом усвідомлює: він повернувся додому не тому, що почалася війна, а війна почалася, щоби він міг спокусити Жанну. Цих раптових осяянь припадає на кожного героя штук по п’ять. У романі є одна символічна деталь (знову, знову, знову: прозорі символічні романи пишуть, щоби не озвучувати складної правди): Жанна з Валетом ховають Маріанну, а старе кладовище провалилося від вибухів і важкої техніки, гроби зсуваються, утворюючи в центрі селища воронку типу дантового пекла. Усе ж ясно, правда? То пекло відкрилося, а не росіянці напали. І ще один момент, вкрай показовий. Оборона Донецького аеропорту і збиття малайзійського боїнга – дві події, яка власне дозволяють відбуватися «Шахтарці» як роману про російсько-українську війну, як його і позиціонують. Обидві ці події відбуваються уві сні Жанни, ба більше: не відбуваються навіть, бо сни передують подіям, вони віщі (як і бомбордування Граца, які Жанна побачить, щоби налякати європейського читача Лєбєдєва).

 

Усе, що лише може стати алегорією, нею стає. Письмо війни – завжди буквальне. Алегорій потребує війна, яка тебе не стосується. Дві цитати: номер перший – «Тут, тут і зараз це був поцілунок війни і причастя брехні», номер другий – «Припускаю, ви можете подумати, що я без необхідності залучаю мову міфу, ускладнюю простоту голого, самоочевидного насилля війни. Але я говорю звідтам, де можна побачити метафізичні корні подій». Отож, робити з воєнних дій пошляцькі алегорії не просто можна, а слід, адже право міркувати про війну як про містичний досвід в «Шахтарці» завойовує сам Інженер, еталонна сакральна жертва. Кожна війна, як би її не назвали і який би сенс їй потім не надали історики, завжди є бунтом принижених, титани і олімпійці, йотуни і молоді боги (ці сюжети в романі цитують) – усе те саме, немає сенсу диференціювати. І відтак третя складова наративу «Шахтарки»:

 

Створення нібито природного тиску обставин для кожного героя. У цьому світі всі приречені виконувати ті ролі, які виконують і неспроможні опиратися чужій волі (призначенню, фатуму, наказу тощо). 

Навіщо?

Війну починають чужинці, зайди. Валет прямим текстом описує, як стояв на антимайданах разом із тітушками, проросійськими агітаторами, що захопили облраду, як кричав «народ з нами», але знав, що народ їх не підтримує. Коли б розумів, хто то все організував, то вчасно б цю кодлу зупинив би (цей фрагмент з роману часто цитують, я розумію, чому). В одній зі сцен Жанна з безумною матір’ю дивляться російські трансляції з Майдану, мати біснується і кричить щось про «фашистів, що знову тут». Жанну політика ніколи не цікавила, про революції щось чула і забула, але тут вона «фізично відчуває джерело зла, російські трансляції отруювали і без того сповнений токсинів розум її матері», Жанна відслідковує мить, коли мати починає переживати в реальному часі попередню війну, котру й не застала і розказувати про навалу «нацистів-фашистів». А потім починається містичне призначення, сила Білих Дам, природа, яка все одно візьме реванш і перетворить на вугілля сто тисяч неперсоніфікованих тіл.

 

У цій книжці слово «Україна» виринає разів, може десять, здебільшого коли «Україна» і звучить, то обов’язково буде уточнення «східна» чи «західна». Один раз: ідеться про кордони між Україною і Росією, держав, які зіткнулися на вісі «Захід-Схід», кордони не так державні тут, як сакральні; іншим разом: Валет згадує, як росіяни в цивільному підбурювали сепаратистські настрої місцевих, але до них ставилися з недовірою, і якби послухати донеччан, то ніхто б не повірив, що хтось тут серйозно подумує про відокремлення від України, це вже про державні кордони. Жанна згадує Харків, Київ, часто лунає «Донецьк», але не звучить «Україна». Ад’єктив «українських» використовують, коли треба розрізнити військових, зброю і з чиїх позицій летять снаряди. України, яка не потребує обґрунтування і не постає поясненням для інших феноменів, нема. І це для роману Лєбєдєва природно. 

 

«Шахтарка» – не роман, написаний росіянином про війну в Україні. Лєбєдєв пише про росіян на цій війні, їхні методи і їхні стратегії. Це роман – про довгу гру ФСБ-КДБ, яка перейшла в гарячу фазу 2014 року. Його не цікавить Україна і це добра новина, бо обійшлося без притаманного політичним висловлюванням хороших руських патерналізму – ну, майже. 

 

Майдан – по телевізору і в російських новинах: помаранчеві вогнища і крики про нацистів-фашистів. Донецькі антимайдани – коротка згадка про тітушок. На все – пів сторінки. А от Болотна подана очима ментів, що принижують і б’ють громадян, котрі покірно і настрашено лізуть в автозаки, там буде навіть юна дівчина, яку принизять і зґвалтують, її заплакані очі будуть претендувати стати символом громадянського спротиву на росії. Це природно. «Шахтарка» – не про нас, вона написана про росіян.  «Валет не любив нагадувань, що він не росіянин за громадянством, а українець; в полку над ним знущалися, йому довелося кулаками доводити, що він не хохол».  Валет і Генерал – етнічні росіяни, Інженер – єврей. Жанна – не відомо. Її баба – медсестра-фронтовичка з Закарпаття (у Червону Армію пішла просто з Закарпаття, га?). Точніше з дідом баба знайшлася на Закарпатті – а що за дід – теж не ясно. Тато Жанни – з Донбасу, але хто за походженням – темно. У родині говорять російською «з вкрапленням слівець із прикордоння». Можна ворожити і вигадувати, хто є Жанна, аби було чітко означено, ким вона не є. Жанна – транснаціональна істота, чистий гуманізм над політикою. Є жертва – євреї. Є злочинці – росіяни. Є втіленні сили землі, що очищає себе після сакрального забруднення – Білі дами. Українців немає, ну бо нахіба вони тут треба, в цій історії вони точно не треба, візьмуться ще на себе відволікати увагу. 

 

Лєбєдєв пише прозу, яка сильно нагадує німецькі повоєнні «романи про батьків»: мій тато був нацистом, я намагаюся осмислити, як і коли він звернув не туди і як мені з цим жити. Дідо-нквдист, тато-кгбіст – герої тих романів, які принесли Лєбєдєву популярність, третя генерація раптом дізнається, що є нащадками катів і сидить, розгублена, посеред цього спадку. «Шахтарка» ніде від магістрального сюжету Лєбєдєва не відхиляється. Серед жертв, тіла яких зберігає шахта ¾, українців немає, не названі вони. А от тут Генерал буде згадувати архіви КДБ, його список іде контрапунктом до переліку Інженера, що я його уже навела, тут українці є. «Схема польского заколоту. Схема троцкістської змови. Схема українського національного підпілля. Схема диверсантів-фахівців. Схема фашистського центру. Схема Союзу білогвардійців». До речі, усі вигадані, цих справ не існувало, вони сфабриковані КДБ. Тут же буде згадка про руську весну, вигадану тими самими людьми.

 

І це насправді хороша новина щодо цього роману. Наші публічні інтелектуали, втомлені спробами донести інформацію до російської аудиторії протягом десяти років в більшості своїй ці спроби полишили. З ними мають говорити їхні інтелектуали і опініямейреки. От Сєргєй Лєбєдєв це і робить: розказує росіянам (переважно за межами РФ) про російсько-українську війну так, щоби вони почули і зрозуміли. Голокост, магічні практики, приреченість і визначеність, якісь місцеві, що радше ідентифікуються шаманками, ніж українками (та і ті от-от вшиються в Австрію). «У вугілля немає національності». Усе ясно? 

 

Оригінал статті на Suspilne: «Шахтарка» Сєргєя Лєбєдєва – роман останнього руського