Шафран, мак, троянда і все ж таки шафран – нова збірка Ярини Чорногуз

2025-06-17 00:00:00 Вано Крюґер

Лазарус Ґайґер, продовжуючи та розвиваючи дослідження Вільяма Ґледстона, проаналізувавши джерела древніх писемних культур, продемонстрував, що номенклатура кольорів з’являється у всіх них не водночас, а у певній відносно чіткій послідовності: спочатку з’являється базове розрізнення на чорне і біле, далі з’являється червоний колір, далі – жовтий, далі – зелений, останнім якраз з’являється колір синій.

У тексті збережена авторська стилістика

 

Встановлена на підставі аналізу древніх писемних культур еволюційна послідовність кольорів Лазаруса Ґайґера була верифікована Гуґо Маґнусом та Вільямом Ріверсом на підставі аналізу неписемних культур Америки, Азії, Африки, Океанії: від стадії невиокремлення кольорів взагалі – вживання конструкцій штибу «подібне до» замість називання кольору – до стадії трьох кольорів – чорного, білого, червоного – далі до стадії нерозрізнення зеленого і синього, і ще далі – до стадії виокремлення синього кольору.

Тобто, попри незмінну наявність кольорів у спектрі, людські культури навчаються їх бачити у певній відносно чіткій послідовності, і на певному етапі свого розвитку певних кольорів для них просто не існує, навіть якщо вони – з точки зору зовнішнього спостерігача, наприклад сучасного археолоґа – є на її артефактах.

А для того, щоб людські культури були здатні розрізняти всю номенклатуру кольорів ще не достатньо незмінного для всіх людей фізіолоґічного апарату очей і мозку, необхідний ще відповідний понятійно-катеґорійний апарат, який, власне, і формує картину світу тієї чи іншої культури, а отже і того чи іншого її носія.

 

І – як продемонстрував Лазарус Ґайґер слідом за Вільямом Ґледстоном – синій колір займає в цій номенклатурі свою чарунку останнім, завершуючи її – так само, як у Ярини Чорногуз, подібно до Пауля Целяна, Ґеорґа Тракля, Райнера Марії Рільке, Ґустава Клімта, він узагалі завершує життя.

Ярина Чорногуз. Нічийний шафран. – Meridian Czernowitz, 2025. – 96 c.

 

Адже кожен філософ і поет веде діялоґ з усіма філософами і поетами, що Були, Є, і Будуть. А найновіша наразі книга Ярини Чорногуз зветься «Нічийний шафран» – водночас цитата і продовження Die Niemandsrose Пауля Целяна, що, зокрема, містить множину сенсів «Нічийна Троянда», «Троянда-Ніщо», «Троянда-Ніхто», «Троянда Нікому».

 

Psalm

 

Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm,

niemand bespricht unseren Staub.

Niemand.

 

Gelobt seist du, Niemand.

Dir zuliebt wollen

wir blühn.

Dir

entgegen.

 

Ein Nichts

waren wir, sind wir, werden,

wir bleiben, blühend:

die Nichts-, die

Niemandsrose.

 

Mit

dem Griffel seelenhell,

dem Staubfaden himmelswüst,

der Krone rot

vom Purpurwort, das wir sangen

über, o über

dem Dorn.

 

Псалом

 

Більш Ніхто не виліпить нас із глини й землі,

над прахом нашим Ніхто не промовить Нічого.

Ніхто.

 

Услався, Ніхто! Осанна Нікому!

На Радість Нікому

і для Нікого

ми квітнемо.

 

Ніщо

ми були, і ми є,

і, квітнучи, будемо ми:

Троянда-Ніщо,

Троянда Нікому.

 

Із маточкою сяйва душі,

Із тичинками проваль небеси,

Із черленим вінцем

од слів пурпурових, що піємо ми

вище, так, вище

шипів.

 

Цей же цісарський колір – неод’ємний од життя – з’являється і в Ярини Чорногуз у віршах [шафран] і [чоловічий голос]:

 

завжди на сухій траві,

на пагорбах між зубами гір

росте шафран.

 

його зарості знаходиш поміж сухості.

його фіолетовий цвіт – сумний привілей тих, хто вижив.

 

я можу годинами лежати у шафрані.

 

<…>

 

шафран, який завжди виростає в горах у квітні, –

просто є.

 

<…>

 

і обійми – як шафран на високих узгір’ях…

Хоч цісарський пурпурово-шафрановий колір – колір життя, у <не->спектрі він безпосередньо сусідить й плавно перетікає в синій <і навпаки>. У Ярини Чорногуз у книжці «Нічийний шафран» – відповідно до великої традиції – синій – це колір самотності й смерті, колір снігу і смерті. Тож одразу у вірші [чоловічий голос], і далі через один вірш, у віршах [самота] і [фаюмський портрет], а ще далі у книжці, завершуючи її першу частину, у вірші [коротка зупинка]:

 

де сині етюди видуває їм у свою пощерблену дуду

Та, Що Вбрана у Синє,

синява-смерть – наша сестра,

яка починається та закінчується на наших тілах.

 

<…>

 

я захищала тебе

від смерті, від приходів,

від тої межі, за якою – синь небесна,

а дісталася мені найстарша сестра –

самота.

 

<…>

 

…у цієї дівчини у волоссі квіти:

у неї всередині посіяна смертю

блакить.

квіти приваблюють…

 

<…>

 

куди б не бігли ми –

сніг синій підстерігає нас своїм невідступництвом,

час занурює свої голі руки

в синьо-білий сніг

 

<…>

 

На цій землі

невідворотність снігу синього завжди

іде по тебе і по мене.

 

Цей колір Смерті – од темно-синього до синьо-білого та блакитного – загалом домінує у книжці: називаючись аж двадцять п’ять разів – найбільше од інших – і це не рахуючи темряви й мороку, що щонайменше в одному із віршів – [Ільм] – ототожнюються з блакиттю: «…дістатись у фіналі / мороку й блакиті. / Одного й того самого». Зокрема, поруч із чорним, беззастережно він домінує в загалом не-кольоровій в порівнянні з першою другій частині книги, що зветься «Політичні вірші» <перша частина, з якої цитував щойно, зветься «Вірші поки що вцілілих»>: разом вони називаються вісім разів, кожен по чотири рази. Так, у віршах [історія диктаторів], [танець. екфразис], [завжди невчасний вірш], що вміщені в другій частині книги:

 

Чотирирука синьошкіра Калі з мечем

 

<…>

 

…Немає там точки опори, де йде один суцільний

потік музики тієї пані, вбраної в темно-синє…

 

<…>

 

…Попкультура малює її вбраною в чорне, ближче до чорноти землі,

але вона не так чорна, як темно-синя,

під колір розлитої підшкірної гематоми,

зашитої в м’ясо внутрішньої кровотечі,

під колір моря,

під колір неба, яке вгрузає у ніч…

 

<…>

 

І я на її пагорбі серед інших,

заглибивши руки у вимушене насильство,

серед темно-синьої тиші

просто намагаюся щось сказати із себе,

аби не втратити голос назавжди.

 

Чорний – колір землі – займає друге місце за кількістю згадок у книжці «Нічийний шафран», називаючись двадцять чотири рази, і це – знову ж таки – не рахуючи темряви й мороку.

Червоний <разом із багряним> – колір крові – займає третє місце у книзі, називаючись шістнадцять разів – і це єдиний колір, що окрім синього та чорного називається – один-єдиний раз! – у другій частині книги.

Цісарський колір шафрану, колір Життя – Фіолетовий – називається найменше од решти: всього-навсього двічі(!) на всю книгу, в одному-єдиному вірші, що так і зветься – [шафран].

 

Решта кольорів називаються од трьох – жовтий – до десяти – білий – разів на всю книгу, і – знову ж таки – лише в першій її частині.

 

Синява-Небеса – безжально-крижана – запечатує світ Землі в Ярини Чорногуз, мов труна: кінець усього, мета усього – завершальна краса фаюмського портрету, і це також продовження Пауля Целяна, в Psalm – Псалмі якого himmelswüst – «небесно-пустельний», а у Todesfuge – Фузі Смерті:

 

der Tod ist ein Meister aus Deutschland sein Auge ist blau

er trifft dich mit bleierner Kugel er trifft dich genau

ein Mann wohnt im Haus dein goldenes Haar Margarete

er hetzt seine Rüden auf uns er schenkt uns ein Grab in der Luft

er spielt mit den Schlangen und träumet der Tod ist ein Meister aus Deutschland

 

dein goldenes Haar Margarete

dein aschenes Haar Sulamith

 

Смерть синьоокий з Німеччини Майстер

він вціляє свинцевою кулею в тебе просто у тебе

у Домі живе Чоловік золотаве твоє Марґарито волосся

на нас він нацьковує псів і нам у повітрі  могилу дарує

він марить він змій заклинає Смерть з Німеччини Майстер

 

золотаве твоє Марґарито волосся

попелясте твоє Суламіт

 

Окрім Майстера Смерті у Пауля Целяна, blau<-e> – сині/блакитні – очі також і в Андьола Смерті – Андьола Азраеля – у Ґеорґа Тракля, а саме у його вірші Amen – Амінь:

 

Amen

 

Verwestes gleitend durch die morsche Stube;

Schatten an gelben Tapeten; in dunklen Spiegeln wölbt

Sich unserer Hände elfenbeinerne Traurigkeit.

 

Braune Perlen rinnen durch die erstorbenen Finger.

In der Stille

Tun sich eines Engels blaue Mohnaugen auf.

 

Blau ist auch der Abend;

Die Stunde unseres Absterbens, Azraels Schatten,

Der ein braunes Gärtchen verdunkelt.

 

Амінь

 

Господарем заходить тління у кімнату мертвих;

На золотих шпалерах чернь, в дзеркалах темних

Слоновокістна гнеться наших рук печаль.

 

Багряні перли струменять крізь мертві пальці.

У тиші

Розплющує блакитні очі-маки Андьол.

 

Блакить, а отже – вечір –

Наш умирання час, Тінь Азраеля

Затемнює багряний сад.

 

Маку синя коробочка – синій череп квітки, з якого Час безжально зідрав червону плоть пелюсток. Але первісно блакитні очі-маки Андьола Азраеля – і загалом всі die blaue Blumen Ґеорґа Тракля, і взагалі весь Blau у нього – це, звісно, die blaue Blume Новаліса. Проте у Новаліса die blaue Blume – це не квітка Смерті, а квітка Пізнання-і-Переходу, Трансмутації, Провідник у вищі світи, так само як в народній леґенді die blaue Blume – ключ до багатства: перш за все, безпосередньо-матеріяльного, а для тих нечисленних, що здатні засвоювати уроки – ще й до мудрості. Ґеорґ Тракль поєднує die blaue Blume Новаліса із маком як квіткою сну-і-забуття/забування – Вічного – і так бачить очі Андьола Азраеля – Андьола Смерті.

 

Blau застояного узвару є також Смертю і у Райнера Марії Рільке:

 

Der Tod

 

Da steht der Tod, ein bläulisher Absud

in einer Tasse ohne Untersatz.

Ein wunderlicher Platz für eine Tasse:

steht auf dem Rücken einer Hand. Ganz gut

erkennt man noch an dem glasierten Schwung

den Bruch des Henkels. Staubig. Und: >Hoff-nung<

an ihrem Bug in aufgebrauchter Schrift.

 

Das hat der Trinker, den der Trank trifft,

bei einem fernen Frühstück ab-gelesen.

 

Смерть

 

Там Смерть стоїть, узвар блакитний,

застояний у чашці без підставки.

Дивне місце… На тильній стороні

руки стоїть ця чашка. Злам ґлазурі –

на місці ручки. В пилюці

та ґлазур, затерта і брудна. Але

видніється на ній: >На-дія<.

 

Забрав давно узвар того,

хто про-читав це за сніданком…

Надія одинцем залишилася на денці пітоса Пандори, коли та відкрила його і решта лих розлетілося з нього світом, і саме тому, за Маркізом де Садом, Надія – найлютіше з лих.

У Ґустава Клімта Blau також дуже чітко ділить центр його Beethovenfries – Бетовенського фризу – водночас підкреслюючи і блокуючи знизу вагітний живіт: на частині фризу ліворуч – Хтонічне Життя, неод’ємне од всіх його <При>Страстей, включно зі Смертю, а за ними, після них, і без них, на частині праворуч – Печаль-і-Самота…

Beethovenfries

 

…а от на картині Hoffnung I – Надія I – цісарсько-фіолетово торжествує Життя: Смерть лиш згори і з-за спини чекає свого часу, щоб зрештою вбратися в Blau – але із дзеркальністю та неодмінним сусідством-взаємоперетіканням з Фіолетовим! – на одній із завершальних його картин – Tod und Leben – Смерть та Життя.

 

Hoffnung I та Tod und Leben

 

І у Ярини Чорногуз в «Нічийному шафрані» під Небесною печаттю-красою – щедро вдобрена – аж до стану багна – людською кров’ю земля, що на ній квітнуть квіти.

 

що це за квіти?

волошки, тюльпани, страшні земні лілії?

ні.

троянди і маки, ще троянди,

ще мак, придорожній польовий мак…

багато троянд, і ще більше маків.

вагота міняється місцем із легкістю

у небі, що посіяла в дівчині смерть.

 

<…>

 

У землі прощань ніхто не знає,

в яку рослину проросте.

Жодне цвітіння не знає,

якою квіткою воно є.

 

Але кожне сподівається, що ця квітка – 

це троянда…

 

<…>

 

Кладеш червону троянду, мов обіцянку пам’яті.

Троянда – древня квітка пам’яті мертвих – займає перше місце в книжці Ярини Чорногуз, випереджаючи навіть квітку, що дала книзі назву – шафран.

Дев’ять разів на її сторінках розквітає троянда, називаючись безпосередньо, і один раз як «квітка з шипами» без назви у [завжди невчасному вірші] – та решта вказує, що це теж троянда – і вісім разів розквітає шафран. Троянда – єдина квітка, що розквітає в другій частині книжки – як названа «обіцянка пам’яті» і як неназвана «квітка з шипами». Тож цілком закономірно, що цвіт цих десяти троянд на честь мертвих увінчується й увічнюється Яриною Чорногуз у вірші [sub rosa dictum] Розаліями, мов у древні часи: «Розалії будуть нехай сумні. / До нас – так було вже не раз».

 

А замикає квітучу трійку ще одна квітка пам’яті, вже сучасніша – мак – що водночас є древньою квіткою не-пам’яті, квіткою сну-і-забуття/забування, розквітаючи шість разів. Тюльпани і лілії згадуються в уже зацитованому фраґменті неґативно як не-тюльпани і не-лілії. Лише волошки ще згадуються і неґативно як не-волошки, і – один-єдиний раз! – як «волошки самотні в своїй марній блакиті» – очі найстаршої сестри – самоти.

 

…чотири квітки: десять троянд, вісім шафранів, шість маків, дві волошки – бо антропоморфні очі найстаршої сестри – самоти; кількість квітів парна і кожної квітки кількість парна. Бо:

 

тільки військові далі стабільно гинуть,

але ж усі знають: військові – не люди,

військові – це трава,

що коситься й виростає.

 

<…>

 

Ми перегниємо в землі –

і станемо корінням.

 

<…>

 

я згадую, що мені подобається

бути цвітінням на дереві свого роду.

 

<…>

 

ми йдемо під її синій Покров, даючи народження

іншій людині,

але завжди хочемо…

 

аби вони нас хоч трохи

пережили…

 

Так, мертві квітнуть лиш у своїх нащадках – якщо ті є, і якщо ті живі – і саме тому вони так потребують квітів. Приносьте їм квіти!

 

Ще до Die Niemandsrose у Пауля Целяна є книжка «Мак і Пам’ять» – Mohn und Gedächtnis – і хоч для самого Пауля Целяна мак у ній все ще за інерцією – квітка не-пам’яті, квітка сну-і-забуття/забування, він протиставляє його пам’яті що в назві книжки, що у віршах – і це протиставлення триває і у «Нічийному шафрані» Ярини Чорногуз: «троянди і маки, ще троянди <…> багато троянд, і ще більше маків <…> кожне сподівається, що ця квітка – це троянда…» – уже на час її виходу квітка маку якраз усталилася як квітка пам’яті жертв Великої Світової, що по Другій стала Першою, а також їх обох, а згодом ще й всіх наступних війн.

 

Та і Зиґмунд Фройд у Die Traumdeutung – «Тлумаченні сновидінь» – повертає сновидіння у сферу значущого, продемонструвавши, що сон забуттям/забуванням якраз не є, а, навпаки, є компенсаційною роботою Unbewusst<-e/-sein> – Несвідомого – з пам’яттю відповідно до табуйованих та витіснених пресинґом Über-Ich – Над-Я – бажань пацієнта/аналізанта.

 

Найпоширеніший колір квітки маку – червоний – колір крові. І саме ця квітка маку – червона – стала квіткою пам’яті жертв війни.

Та кров – це якраз не лише рани смертельні. Кров червона – це та, що забезпечує життя.

Die Niemandsrose Пауля Целяна увінчується der Krone rot / vom Purpurwort, das wir sangen – «черленим вінцем / од слів пурпурових, що піємо ми».

 

І квітка маку, і троянда можуть бути – і є! – цісарсько-пурпуровими. Не можуть бути вони лиш синього кольору – кольору смерті – якщо, звісно, це не очі Андьола Азраеля, в які зазирає Ґеорґ Тракль – і це єдиний <!> колір, в якому троянда взагалі бути не може – якщо її, звісно, не вбити, штучно пофарбувавши…

 

Niemand Пауля Целяна – на це вказує і назва вірша – Psalm – Псалом, і весь вірш загалом – це, безумовно, Він, Всемогутній, Савааот, Переможець пекла і смерті, і саме Йому – Переможцю – належить Троянда, квітка Шани і Перемоги.

 

Відсутність подвійного заперечення у латинській мові дозволяє іронікам-ваґантам донесхочу блазнювати, переінакшуючи Nemo potest у Святому Писанні з «Ніхто не може» на «Ніхто може», і начебто вивищуючи цього Nemo над Тим, Хто Може Все; Пауль Целян із пристрастю – πάθος’ОМ – виправляє безпорадних іроніків: Niemand і є Він, Йому і лише Йому – Троянда; і «Нічийний шафран» Ярини Чорногуз – попри назву – присвячено її доньці.

 

аби вони нас хоч трохи

пережили…

 

…і Троянда, в яку, зрештою, перевтілився Новаліс – не смертно-синя, а цісарсько-пурпурова, кольору Життя і шафрану.

 

Передзамовити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Шафран, мак, троянда і все ж таки шафран – нова збірка Ярини Чорногуз