Це вперше…

Уявляєте, зі мною таке сталося вперше. Зазвичай я маю якийсь внутрішній плейлист або саундтрек, який задає швидкість роботі. І це завжди збігалося з настроєм, атмосферою, вайбом книги.

Принаймні, зазвичай музика відгукувалася на сцену або героя.

Але це перший раз, коли пісня не підходить ні до чого. Взагалі. Просто 0.

Єдине, чому зараз для мене працює цей трек: ідеальний ритм (я стукаю по клавіатурі точно під біти) і якщо вже зовсім мимохідь, то деяким рисам характеру персонажа.

Наприклад, ось в таких моментах:

— Вітаю… Господиню… Дому!

— М… — Протягнув голос, поки очі по одному кліпали. — Ходять тут… Чого треба? Який курс?

— Не знаю. — Тихо видавила з себе Ліара. — Я тут перший раз.

— Угу… А років тобі-то скільки?

— Дев’ятнадцять.

— О, доросла кобила.

— Що?! — Обурилася Ліара.

Істота покашляла. Знову холодне повітря обволокло Ліару:

— Кажу… Шостий чи сьомий курс. Уточню у директриси. Картка?

Ліара потягнулася до шиї, думаючи зняти ланцюжок із жетоном.

— Колір! — Гримнула господиня «дому», поки кожне з її правих очей повільно наливалося помаранчевим світлом, стаючи схожим на розпечену лаву.

— Жовтий.

— Стихія?

— Повітря. — Швидко сказала вона, подумки радіючи, що запам’ятала свої вихідні дані.

— Добре. Кха! — Порив холодного повітря ледь не збив Ліару з ніг. Істота кашлянула й плюнула на щось на землю. Це щось дзенькнуло, вдаряючись об кам’яну підлогу. — Ключ від кімнати в гуртожитку. Платити-то нема чого? — Ставлячи риторичне питання, уточнила бабуся.

— Нема чого. — Ліара скоса поглянула. Праве око істоти стало червоним і тепер уважно дивилося на неї.

— Тоді 602. Кімнати для студентів жебраків. На вигляд бідненька, але чистенька. З’являться гроші — приходь. Поміняємо на інші апартаменти. — Вона захихикала…

 

P.S. Працюю зараз під 

 

«Володарка осіннього вітру» — нові розділи щодня о 16:00.

 

Ваша улюблена письменниця,

Ольха Елдер ღ

Телеграм-канал “Вільхова садиба”