Хтось чорненький, а хтось біленький у нових романах Саліпи та Лаюка

Хтось чорненький, а хтось біленький у нових романах Саліпи та Лаюка

З різних причин, зокрема й через 150-річчя від народження Лесі Українки, серед новинок української літератури з’явилося одразу два романи, які реактуалізують наших класикинь: Ольгу Кобилянську та Лесю Українку. Здавалося б, на обкладинці романів ці постаті стоять у центрі, у тексті ж вони радше заховані за оповідями та фігурами інших, «другорядних» персонажів та персонажок. То що ж на меті в цих романів: спроба наближення чи спроба віддалення?

Оля

Ольга Саліпа. Оля. — Харків: Фоліо, 2020

Не Ольга, не Кобилянська, не Царівна, врешті, не «хтось чорненький». «Оля» — звертання просте й приязне, як до «своєї», і водночас дещо панібратське (панісестринське?), особливо для тих, хто звик до «своїх» класиків або на Ви, або ніяк. А отже, назва, яка добре відповідає загальній тональності твору.

 

Натомість жанр — радше ні. На конкурс «Коронації слова-2020», де твір посів перше місце, його подавали в не надто відповідній йому категорії «історичні романи». У видавництві «Фоліо» його назвали вже «мистецькою біографією». Але й біографією він, власне, не є, попри те, що деякі біографічні відомості, листи та щоденники Ольги Кобилянської у ньому і справді використані.
Пригадаймо сцену, з якої починається роман: до вже старої письменниці Ольги Кобилянської приходить дівчина, яку за (невипадковим) збігом також звати Олею, і розпитує літераторку про її історію кохання до Осипа Маковея. Письменниця будь-яке кохання зі свого боку заперечує і захищається:

 

Листи — то творчість. Розумієш, ті, хто живуть письмом, рідко люблять сей світ таким, як він є. Нам щось надумати — не гріх. А любов — і поготів. Бо як то — без любові? А щоденники і листи — то найбільша брехня у світі.

 

Перед нами біографічний роман, який підважує власні джерела. Любовний роман, що обирає своєю героїнею реальну жінку, життя якої, як ми знаємо, було небагате на любовні історії. Роман, який творчо довигадує своїй Олі й біографію, й любов. Така Оля нам близька, майже рідна. У її житті буде все, за чим ми хотіли б «підгледіти» в листах письменників: і зради, і секс, опис якого подеколи видається надто сучасним для ХХ століття, і позашлюбна дитина, і співзалежна дружба-любов між жінками, що дуже нагадує стосунки героїнь «Фелікс Австрія». І якщо ви подумали, що останнє — про «очевидну» епістолярну пару Лесі Українки та Ольги Кобилянської, цей роман таки здатний вас здивувати.

Як Оксана Забужко у відомому короткому тексті пробує уявити, що було б, якби Лариса Косач стала «Пані Мержинська», так і цей роман, граючись в улюблену українську «якбитологію», перевіряє собою, що було б, якби Ольга Кобилянська стала «Пані Маковей». І висновує: нічого хорошого не було б. На заваді постали б патріархальне українське суспільство, неспівмірність талантів — а також ті, хто цю любов не сприйняв би.

 

 

Задум у цього роману, отже, сміливий і непростий: кожен розділ присвячений окремому місту й окремій даті, а інколи й окремому герою чи окремій героїні, які оповідають від третьої чи першої особи: молодій дівчині Олі, Осипу Маковею, Авґусті Кохановській. Але цей задум не вповні вдався: загадкові персонажі одного розділу досить швидко пояснюються в наступному, «випадково» виринаючи у потрібному місці в потрібний час, полегшуючи читання, але й послаблюючи інтригу твору. А чужі голоси за мовою оповіді мало відрізняються одне від одного та від голосу Кобилянської. Мало-помалу вони заступають Кобилянську, заглушають її, переписують у своїх щоденниках, — тож сама Кобилянська і те, як вона жила між зустрічами з ними, залишається до певної міри таємницею. Що, зрештою, для історичної постаті ліпше, ніж «спроститися» до ярлика.

 

Не треба ворохобити старе. Таємниці мають залишатися таємницями.

 

Гірше те, що через обрану структуру Оля постає не сильною жінкою й активною вершителькою власної долі, як це, можливо, було задумано, а радше пасивною спостерігачкою, яка змушена наприкінці твору покірно погодитися з тим, як її ім’ям та долею розпорядилися інші.

Купити книжку.

Залізна вода

Мирослав Лаюк. Залізна вода. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2021.

«Либонь, немає нічого мерзеннішого, ніж читати чужий лист. Ми шкодимо адресату. Бо не хотів він, щоб ми це бачили. По-друге, ми шкодимо собі. Я вже не казатиму про розкладання моральне, це й так зрозуміло. Але от проблема ще в тім, що ми сприймаємо написане в листі як чисту правду, як відбиття істинної людини на аркуші. Але це ж не так: різним людям ми різне пишемо: щось замовчуємо, а щось перебільшуємо. І — щось закреслюємо, начисто переписуємо. А той, кому лист не призначався, може думати, що ця людина, яка пише від нашої руки, — справді ми. Ми шкодимо собі, бо віддаляємося від істини. Ми думаємо, що до неї ближимося, а виходить навпаки».

 

І знову нас закликають не надто довіряти листам. Хоча саме за листом — рідкісним уцілілим листом Ольги Кобилянської до Лесі Українки — «одержимо» ганяється протагоніст роману Богдан Плав’юк.

 

І знову перед нами не романізована біографія, а радше роман у новелах, де біографічній постаті Лесі Українки відведена об’єднавча, але аж ніяк не провідна роль. Оповідачі від першої особи, — а їх у романі, якщо я добре порахувала, аж дев’ятеро: столяр і митець Богдан Плав’юк, його мати Надія Плав’юк, його подруга Дзвінка Біленчук, проста гуцулка Авґустина Рабинюк, незнана поетка Польова Птиця, піаністка Ольга Окуневська, плотогон Кирило Звінчук, черниця-бернардинка сестра Пéтра та NN, — розповідають власні історії, до яких так чи інакше дотична Леся.

 

Їхні історії різні. По-перше, у кожній своя виразна мова, від чого стрибки від однієї новели до іншої впізнавані навіть тоді, коли ми не зважаємо на назви розділів, оформлені своєрідним чином: на початку ім’я героя, наприкінці — висота над рівнем моря. По-друге, персонажі та персонажки через рід своїх занять мають різне бачення Лесі Українки, жодне з яких не є вичерпним та правильним, хоча на це й претендує, — тут відчитується лагідна авторська іронія.

Написані вони майстерним «потоком свідомості» (особливо вдалий, на мій смак, — той, що належить Авґустині) й не беруть участі в розвитку основного сюжету — погоні за листом, — а радше доповнюють «контекст» цієї погоні. Натомість розділи, які рухають сюжет, «вибиваються» з книжки уже своєю назвою — переважно це населений пункт, у який прибуває Богдан Плав’юк, — і своєю технікою написання. Ці вставки від третьої особи, покликані зшивати докупи різні потоки свідомості, радше розривають їхнє плетиво. Інколи під час читання видавалося, що ліпше було б замість них вставити й переплести між собою іще два потоки свідомості: Богданових тата Івана і мачухи Ліди.

 

 

А втім, нерозривне плетиво, схоже, й не було метою. Якраз навпаки. Якщо, наприклад, фолкнерівські множинні я-оповіді — це точки зору різних людей, нездатних порозумітися і побачити єдину історію, яку, зібравши по клаптях, отримує читач, у Лаюка герої припасовують клапті своїй історій і так, і сяк, а єдина історія ніяк не складається. Замість встати «над» героями й «створити» цілісну історію, читач залишається поряд із героями й розуміє тільки те, що кожен — носій своєї правди й своєї вигадки, ширше — свого міфу про Лесю Українку, у який йому вигідно й приємно вірити.

 

Коли селянин з острова Мілос на городі викопав статую Венери, за неї почали битися французи й турки: не задля наживи, а кожен для своєї держави; так Венера втратила руки. Генріх Гайне, який вийшов на останню пішу прогулянку Парижем і навічно впав біля цієї скульптури, писав, що світ розколотий, і тріщина проходить через серце поета.

 

Сам письменник ставить себе в післямові до книжки поруч із власними читачем та героями. Так і не наблизивши(сь) до Лесі Українки, автор, навпаки, її навмисне віддаляє — щоб унаочнити різні міфи, які ми їй, нашому «мовчущому божеству», одержимо намагаємося накинути, тоді як вона воліла належати тільки собі.

 

Ольга Кобилянська і Леся Українка. Дві постаті, які годі розгадати, — але яких можна вигадати. Чи наближає нас до них ця вигадка, а чи, навпаки, віддаляє нас від них? Чи, пояснюємо ми їх, шукаючи в їхніх біографіях щось, що до нас промовляє сьогодні, а чи спотворюємо? «Оля» Ольги Саліпи і «Залізна вода» Мирослава Лаюка — дві різних відповіді на ці запитання.

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: Хтось чорненький, а хтось біленький у нових романах Саліпи та Лаюка

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Неочікувана мотивація! Підтримка!

Ідея такого формату блогу у мене з’явилася вже досить давно, але ніяк не вистачало часу, щоб почати писати.

 

Також на порталі Букнет, я зустрічав вже досить багато таких блогів і мені завжди хотілося створити

В Італії видали книжку про етнографію України

Наукове дослідження про етнографію і антропологію України видали італійською мовою. Про це повідомило Посольство України в Італії на своїй фейсбук-сторінці.
Книжку «Українська етнографі

Переможцeм другого конкурсу Book Pitch став Станіслав Асєєв

Книжка Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору» перемогла у проєкті Book Pitch. Про це повідомила кореспондентка Читомо.
Книжка журналіста і публіциста Станіслава Асє

Важливо!!! Для тих, хто читає Володаря!

Дорогі читачки, щиро дякую за вашу підтримку та емоції! Найближчим часом продовження виходитиме через день, тому, що я їду у відпустку, але навіть там продовжу займатися книгою.

Знижка на “Без зайвих слів”!

Вітаю, мої хороші! Забігла коротенько повідомити, що сьогодні на роман «Без зайвих слів» діє знижка. Може бути, комусь стане в нагоді) Щиро запрошую зазирнути до цієї історії про справжнє кохання та міцну дружбу,

Перейти до блогу

Нові автори

Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Тетяна Зінченко

Я – Тетяна Зінченко, журналістка, фольклористка, за другою освітою – психолог. Маю збірку поезій “Твоя щаслива пора року”, готується до виходу роман у новелах.

Сергій Ущапівський

Посилання на мій авторський сайт: poeziya-dushi.com Посилання на авторську сторінку в Фейсбук: Ushchapivskyi.Serhii Посилання на сторінку в Інстаграм: ushchapivskyi.serhii

Перейти до "Нові автори"