У пошуках казкової країни: «Собачий майданчик» Софі Оксанен

У пошуках казкової країни: «Собачий майданчик» Софі Оксанен

Софі Оксанен. Собачий майданчик / переклад Юрій Зуб, Комора, 2020 – 472 с.

Вона носить вишиту сукню і брошку із портретом Лесі Українки, а Товариство Українців у Фінляндії нещодавно нагородило її почесною медаллю за популяризацію за привернення уваги до України в Європі та світі. 2019-го року Софі Оксанен, фінська письменниця естоно-фінського походження, познайомила світ зі своїм новим текстом «Собачий майданчик» («Koirapuisto»), де вже не вперше порушує проблеми України, оприявлюючи соціальні, політичні й історичні контексти. Кожна її книжка – це занурення не лише в природу людини, а в природу різних явищ: комплекс меншовартості, муки самоідентифікації, влада над людиною, опір цій владі тощо. Не виключенням стала й ця книжка.

Satumaa. Казкова країна. Таку назву має одне із найвідоміших фінських танго. Це меланхолійна пісня (що своєю тужливістю може дорівнятися хіба до українських плачів), яка оповідає про чудову країну щастя на іншому березі моря, де оповідач може побувати лише у своїх мріях. Один із піків популярності цієї пісні припав на 60-ті роки, коли її виконав Рейо Тайпале, і коли фінське населення масово виїжджало в міста в пошуках роботи або у Швецію на заробітки. Ритм цього фінського танго відчувається і в новому романі Софі Оксанен «Собачий майданчик», сюжет якого закручується довкола теми комерційного донорства, української мафії та, звісно, теми російсько-української війни та Майдану. Авторка підсвічує низький рівень життя, який штовхає дівчат до модельного бізнесу, донорства і сурогатного материнства. Вони зриваються у пошуках грошей, кращого життя далеко від дому або закордоном, виступаючи ніжками, що затиснені обіймами блискучих нових туфельок, у такт, віддаючись мелодії та розпадаючись на частини, висотуючись до кінця.

 

 

Події у романі розвиваються у двох часових площинах – у 2006-му році та через десять років – у 2016-му на територіях України, Фінляндії та Естонії. Читач знайомиться з головною героїнею роману Оленкою на гельсінському собачому майданчику, де вона стежить за звичайною фінською родиною. У минулому вона – модель і координаторка агенції, що підбирала донорок яйцеклітин для закордонних заможних клієнтів. Задля цієї роботи героїня змінює свою біографію, історію, щоб пасувати ідеальній картинці каталогу. Зокрема Оленка забуває про Сніжне, алкоголізм свого батька перед смертю, божевілля тітки, що отримала тіло свого сина у цинковій труні, який загинув під час Афганської війни; адже кожна донорка має мати ідеальний родовід аж до третього коліна без спадкових хвороб, без неприродних смертей, без психологічних недуг тощо. У Суомі героїня намагається жити вже іншим, третім, життям, під іншим іменем, в межах іншої історії, проте Оленку наздоганяє український Схід в образі колишньої донорки Дарії, а також страхітливі привиди минулого, від яких її може врятувати лиш один єдиний чоловік, на якого героїня повсякчас чекає і до якого й звернена оповідь роману, що додає тону роману сповідальності. А сповідатися тут є про що.

 

У «Собачому майданчику» авторка лишається вірною своїй темі, своїй структурі, своїй схемі. Як і у попередніх її роботах, спостерігаймо алінійність сюжету, де переплетені минуле з майбутнім, де завжди наявна історична передумова, що пояснює сучасність. Головна героїня всієї творчості Оксанен – це героїня, що тікає. Тікає від родини, чоловіків, що мають владу, від усієї системи, що тисне на жінку, перетворюючи її на власність. Проте саме тут письменниця ріже по живому, препаруючи тіла жінок і максимально їх об’єктивуючи. Інколи від цієї об’єктивації стає моторошно, інколи – огидно, а подекуди навіть і байдуже, адже складається враження, ніби перед нами вже не жива людина, а вмістилище органів і генів. І саме ця холоднокровність жахає найбільше: «Шкіра була годяща. Як і волосся, зуби та брови. Дівчина не носила окулярів, не зазнавала переливання крові чи трансплантацій, нечасто відвідувала рентген та ніколи не бувала в країнах підвищеного ризику, про що варто було робити окремий запис в анкеті. Ні фізичних хвороб, ні психічних розладів, ні курсів лікування.(…) Дарія не мала навіть дірок у зубах, а дентин був таким білим, що здавався штучно вибіленим. Вона була досконалою, а клієнтка хотіла досконалу доньку».

 

Часто здається, що «Собачий майданчик» – один затяжний реверанс собакам Жадана. Щоб це не видавалося порівняльним аналізом, притягнутим за вуха (мовляв, і там собаки, і там – теж собаки, а отже тексти споріднені), згадаймо, що письменник 2018-го року приїздив на Гельсінський книжковий ярмарок із презентацією роману «Інтернат», а також мав спільний захід із Софі Оксанен, що дає підстави припускати ймовірність впливу українського тексту на текст фінський. Адже пси у цьому романі скрізь: на землі розкидане собаче лайно, повітря дзявкотить від собачого гавкоту, а чотирилапі друзі то тут, то там вимахують хвостами. Клієнтів головна героїня порівнює зі сліпими цуценятами, а наприкінці тексту вона символічно змінює вовчу шубку на лисячу жилетку.

 

 

Тож «Собачий майданчик» – це не лише одна із міських локацій, а й загалом метафора кожного місця, до якого приналежні герої твору.

 

На цих собачих парках-майданчиках добирають найкращих породистих донорок яйцеклітин, від яких народяться найгарніші, найздоровіші, найкмітливіші діти чи то пак щенята; персонажок тренують, вичісують та прибирають до оглядин. Тут вигулюють симпатичних чемних дитинчат, а самі донорки перетворюються на виснажених, зболених, старих тварин, на яких уже ніхто не звертає уваги, а якщо й звертає – то тільки від жалості. І найбільша трагедія полягає в тім, що втекти із цього рабства неможливо, адже на шиї героїнь назавжди лишається нашийник, повідець якого тягнеться до сильної руки. Лишається хіба можливість переходу між країнами – від України до Фінляндії, – що здаля можуть видаватися казковими країнами щастя, хоча насправді вони є цими собачими майданчиками.

 

Казка-Україна

Свєтлана Лобода, вугільні копанки, торгівля маковим компотом, іконка-оберіг на автомобілі торговця наркотиками, торт «Наполеон», сало на вечерю, пісня про білі айстри й дешеве вино, яка своєю нескінченністю породжує бажання розбити джерело звуку, щоб більше не пити цю густу меланхолію західної України з присмаком топленого шоколаду із Львівських майстерень. Всі ці атрибути часом можуть видаватися надто ідилічними, проте варто зауважити, що авторка не належить українському культурному простору – це шито білими грубими нитками, проте вона й не намагається прикинутися своєю Сонькою, яка все життя прожила в Первомайську. Авторка радше ділиться результатами власного дослідження України, щоб розширити вкраїнський контекст на своїй землі, а заразом показати нам, як ми виглядаємо збоку.

 

Звісно ж, попри всю жорстокість теми й сюжету, Оксанен не заглиблюється з головою у національну непозбувну бентегу й не перетворює свій твір на випуск програми «Говорить Україна», бо для неї все-таки Україна лишається далеким, загадковим краєм. А тому здається, що авторка написала «Собачий майданчик», аби вдосталь намилуватися диким-диким Українським сходом, який стає новим тлом для нових вестернів. Разом із тим вона знайомить фінів із Донбасом та його гірким контекстом, який і став передумовою до війни. Це зумовлює повсякчасний перехід стилю до репортажистики: «Хтось вступав до лав сепаратистів добровільно, інших вербували силоміць, а дезертирів розстрілювали. Декотрі вступали лише тому, що інакше їх вигнали б із дому, майно конфіскували, а сім’ї пустили з торбами». Таким чином авторка простежує і творчо інтерпретує, як місцевий нелегальний бізнес виріс в олігархічну систему, як продавці макового компоту згодом досягли таких висот, що мають дозвіл на полювання президентських оленів (звісно, тут мова про того президента, який нині насолоджується довгостроковим вояжем у ростовських землях або й далі).

 

Україна є казковим краєм для батька головної героїні Оленки. Він народився у Сніжному, проте за Совєтів йому вдалося влаштувати своє життя в Таллінні, одружитися з естонкою і окублитися в затишному місці під балтійським сонцем.

 

 

Проте здійснивши шлях із греків у варяги, після розвалу СРСР, він повертається додому зі своєю родиною. Повертається не просто так, а задля ведення бізнесу зі своїм товаришем Максимом Соколовим, який приносить йому максимально швидке збагачення: «Ікра – це було добре, хоч я й не розуміла, що «чорна ікра» означала Донбас». Плодюча у всіх сенсах Україна є казкою і для безплідної ситої Європи, представники якої їдуть до першої за свіжою кров’ю і життям. Європейцям та американцям особливо не подобається сама Україна, її бідність і неохайність, проте саме тут вони шукають ідеальні гени для народження красивого й здорового потомства, яке так пасуватиме красивому й здоровому соціуму, що живе десь там, за умовним океаном, на умовній омріяний території щастя.

Казка-Фінляндія

Якщо для батька Оленки Україна є омріяною землею чорного золота, яка, зрештою, й затягнула його під землю, то сама головна героїня воліла б аби ця країна лишалася для неї територією міфологічною, а не реальною. Переїхавши до Сніжного, героїня опиняється в східноукраїнській пострадянській реальності 90-х, спостерігаючи дитячим поглядом за утворенням місцевих мафій, за шантажем, що супроводжується катуванням, за владою, що зміцнюється за тими, в кого є міцні пачки грошей. Світ навколо героїні змінюється разом із картинкою в телевізорі: від фінських каналів у естонському телевізорі до російського «Пєрвого» й білого шуму на інших каналах, де білий шум – це порожнеча безвиході, відсутність альтернативного голосу й перспективи. Саме тому вона починає збирати гроші на втечу закордон, а в дорослому віці обирає роботу моделі, не перебираючи замовленнями й рекламуючи каштанове пюре, щоб мати точні гарантії того, що вона вирветься у цивілізований світ. По поверненні додому, у село в Миколаївській області, вона знаходить нову роботу у вищезгаданому комерційному агентстві, яке займається підбором донорок яйцеклітин, що дає їй можливість переїзду до Дніпропетровська.

 

 

Не зі своєї волі, тікаючи від розправи української мафії, вона випадково опиняється в Гельсінкі, у столиці країни, про яку мріяла ще з дитинства, живучи в Естонії. Фальшивий паспорт, нове ім’я – Руслана Тойвонен, – нова робота прибиральницею, скромне житло – героїня вже не вперше переписує свою біографію та змінює ідентичність, дистанціюючись від усього, що її пов’язує із минулим життям. Вимикаючи новини, які дивиться її мати, перериваючи гімн України, вона немов відсікає себе від усіх подій на Майдані та на Сході: «я не брала участі в революції – в жодній, ні на чийому боці, не долучалася ні до сепаратистів, ні до української армії, яка тепер брала до лав і жінок, я не зробила нічого, що могла б зробити, якби досі була в Україні». Та разом із тим Оленка свариться із колегою і подругою росіянкою, сподівається на зміни на краще, а з падінням малайзійського літака у ній прокидається надія: «я вже було подумала, що це, напевно, припинить війну, бо зовнішні сили відразу покладуть їй край».

 

З одного боку, це викликає дисонанс у сприйнятті політичної й громадянської позиції головної героїні, проте ця нестійкість є надзвичайно реалістичною, адже відображає формування ідентичності, яка в процесі цього формування може часто й різко кидатися з крайнощів у крайнощі.

 

Падіння літака спровокувало Оленку почати ходити до собачого майданчика, де гуляє родина із білим цвергшнауцером. Погляд її звернений на дітей, яких звати Вяйне та Айно. Героїню вони цікавлять тим, що (обережно, спойлер!) Вяйне – хлопчик – її син, а дівчинка – Айно – донька Дарії.

 

Та щоб не пускатися у спойлерний шал, зійдімо на стежку міфології, пригадавши карело-фінську поему «Калевала», з якої, власне, й запозичені ці імена. Вяйне – похідне від імені епічного героя Вейнемейнена (чи Вяйнямьойнена. Залежить, як ви транслітеруєте. В оригіналі – отак: Väinämöinen), якого народила непорочна повітряна богиня Ілматар, зачавши від морських хвиль. Вейнемейнен – це чарівник і співець; це саме той головний персонаж, який брав участь у формуванні світу, своєї країни й став національним божеством. Айно – це героїня з трагічною долею, яку рідній брат просватав за нелюбого Вейнемейнена і яка загинула у морських водах.

 

Тож тут авторка цікаво погралася з міфічними національними кодами, що загалом не дивно, адже звернення фінських митців до «Калевали», здається, рух вже інстинктивний, оскільки свого часу саме цей твір розбудував не лише літературну мову, а й ідентичність, сформувавши країну, про яку фіни мріяли століттями. Таким чином Софі Оксанен немов оновлює національний міф, виписуючи нову богиню Ілматар, яка має українське походження, що за допомогою новітніх непорочних технік запліднення, фактично подарувала Фінляндії нове майбутнє – омріяне, казкове, красиве й здорове.

Купити книжку на сайті видавництва

 

Переклад та публікацію книжки Софі Оксанен «Собачий майданчик» підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи». Текст створений у партнерстві з видавництвом «Комора».

Оригінал статті на Suspilne: У пошуках казкової країни: «Собачий майданчик» Софі Оксанен

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Новинка! “Я буду боротись за нас”

Доброго дня, мої любі! 

Хочу запросити вас до читання моєї нової книги у жанрі сучасний любовний роман 

Я буду боротись за нас 

Це історія Тимура Воронова, відомого вам з книги Я буду мріяти про нас.

Цю історію

Дракони, щоб їх…

Вітаю. Хочеться нагадати, що:

 – це дракон

 – це теж дракон

 – і це також дракон

 – це червоний дракон

 – це зелений дракон

 – тут водяний дракон

 – таким є вогняний дракон

 – цей повелитель-дракон

Плани на майбутнє

Штормить останніми днями сильно. Я не буду зараз розбиратись, хто правий, хто ні. Свої висновки я зробила. Скажу лише, що мій твір “Кордон між нами” видалили без попередження і навіть сповіщення не прислали. А це була

Всеукраїнський творчий конкурс учнівських робіт «МедіаМАН-2021»

КПНЗ «Київська Мала академія наук учнівської молоді», зокрема відділення суспільних комунікацій у партнерстві з Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафед

З приводу намірів ухвалення у Верховній Раді мовних законопроєктів

З інформації, яка розміщена на офіційному веб-порталі Верховної Ради, стало відомо, що народні депутати збираються розглядати «мовне питання», плануючи внести зміни до чинного мовного закону. З цього пр

Перейти до блогу

Нові автори

Анатолій Хільченко

Анатолій Хільченко. Народився на Полтавщині 1979 року. Навчався у Київській духовній семінарії та академії. Працював у релігійних та навколоцерковних громадських організаціях. Священник Української Православної Церкви. сторінка в Букнет: https://booknet.com/uk/anatoli-xlchenko-u5561052 Сторінка у мережі ФБ: https://www.facebook.com/presviter.anatoly/ Ютуб-канал: https://www.youtube.com/channel/UCaAjutYWJOdPdHaNCJU28ng

Tadeй Кількість робіт: 8 Ruslan Barkalov Кількість робіт: 7 AnRе Кількість робіт: 5 Володимир Віхляєв

Віхляєв Володимир Вікторович народився 23 червня 1986 року в смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області. Проживає в місті Запоріжжя. Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національної асоціації адвокатів України, Спілки адвокатів України, Науково-експертної ради Асоціації адвокатів України. Академік Міжнародної літературно-мистецької академії України Магістр права та менеджменту […]

Перейти до "Нові автори"