Українська міфологія не словянська

2021-03-02 21:57:18 Анна Пахомова

Українська міфологія не словянська

Сьогодні хочу поговорити про таке поняття, як українська міфологія. Я, як письменник  в жанрі фентезі, дуже  часто звертаюсь саме до образів української міфології. Але якщо запитати сучасника, а що ж він знає про цей пласт народної творчості, то ми матимемо розпливчаті формулювання про вищий пантеон словянських богів – Перуна, Дажьбога, Стрибога і т.д., або про духів із нижнього пантеона (водяні, лісовики, кікімори). Чому такий підхід помилковий? Не буду акцентуватись на тому, хто творив історію та міфи, хто перетворив мертву змерзлу дівчинку в символ Нового року, та кому це було вигідно. Для того у кожного є своя голова, щоб зробити якісь висновки. А я просто викладу свої думки про більш цікаві речі.

Не можна оминути увагою і вплив Речі Посполитої, яка володіла частинами територій України, і чиї вірування були такою самою сумішю язичництва і насадженого католицизма.

“Тільки лінивий не повторював, що Київ – це відьомське, а всі українки – потенційні відьми. Гоголівська Солоха, конотопська відьма Квітки-Основ’яненка та всі ці дівчата, які мають обкрутити Гриця на вечорницях, у неділю рано викопати зілля і влаштувати багато інших дивовиж не поодинокі у своїх відьомських практиках”, – пише Тетяна Петренко. 

І я не можу з нею не погодитись. Ні в класичній словянській міфології, ні в клачичному християнстві ви не знайдете таких персонажів, як мрець чи чорт. В українській міфології Бог один. Там не має місця іншим богам. А от атиподів, протистивляючих себе Богу, багато. Це і Диявол, і ціла купа чортів. В чорта перетворилось чимало дрібних словянських духів. Наприклад, чорт, що живе на млині, це потомок Водяного. Але якщо Водяний нерозривно поєднував своє існування тільки з водоймою, то чорт на млині зявлявся точно з пекла. З поєднань язичницьких і християнських вірувань походить уявлення, що Бог чи Святий Михаїл знищує чортів блискавками. Чорти ховаються від них у деревах (особливо сухих), під каменями, в горах і на пустирях, смітниках, у хатах, або ж вселяються в людей.

Багато вірувань українці обертаються навколо культу смерті, що несхвалювалось Церквою. Проте не заважало вірити простому люду  в те, що не всі мерці залишають цей світ.

Загальної назви для позначення мерців, відомих в етнології як «заложні мерці», у слов’янських народів не існує. До них відносили примар, упирів, мавок, потерчат тощо. Деякі істоти не мали власних назв і називалися за характером смерті, наприклад, потопельники. Їх часто заборонялося згадувати чіткими назвами, натомість використовувалися евфемізми, такі як просто «мерці», зневажливе «мертв’яки», одним з місцевих варіантів був «заложні» або «наложні». Останні пояснюються як похідні від способу поховання таких небіжчиків шляхом закладання гілками, або від виразу «накласти руки» — здійснити самогубство.

Вікіпедія.

Окрім того не тільки містичні потойбічні істоти мають місце в нашій міфології. Також існує чимало категорій людей, які вступаючи у зговір з нечистою силою набували надприродних здібностей.

Центральна фігура звісно відьма. Відьма зазвичай жінка. Стати відьмою можна було кількома способами, наприклад, виносити під пахвою собі чорта (для цього брався “знесок”, себто останнє яйце, чорної курки, клався під пахву і носився там, поки з нього не вилупиться жаба, яка і наділить жінку таємними знаннями та вміннями). А найпоширенішим способом стати відьмою, звісно було отримати дар у спадок від вмираючої відьми. Кажуть, відьма не може вмерти поки не передасть комусь свою силу. Ще на моєму віку в селі був звичай сверлити в стелі дірку, якщо жінка довго не могла відійти на той світ.І зараз, як це не смішно звучить, але багато людей вірить, що в церкву щонеділі ходять відьми, але не для молитви, а щоб робити свої нечисті справи.

Україну оминула інквізиція, тому палити відьом українці звички не мали (і це при тому, що в обрядах поховань мерців словяни широко використовували звичай спалювання трупів). У нас відьму топили у водоймі.

Не можна оминути увагою і вовкулак. Знову ж таки, українські вовкулаки це вам не європейські перевертні. Вовкулака набуває своїх сил від нечистого, і для того, щоб перекинутись йому на звіра, треба зробити кульбіт над увіткнутим в землю ножем. Українські вовкулаки, за віруваннями, повністю зберігають розум у звірячій подобі.

Окрему когорту складають характерники. Хто ж про них не чув? І це чисто виверт української міфології. Чоловіки, що володіли надзвичайними силами. І що цікаво, напротивагу відьмам таких відьмаків ніхто не топив в річці, не намагався знищити іншим способом, та вони користувались шаною і повагою.

Українські міфи живуть в народних переказах та в українських народних казках.

В українську міфологію я занурювалась, коли писала “Птицю Сирін” і “Старшого інспектора Міськбезпеки та Божедомника”.

Українською міфологією просякнута книга “Потайсвіт”, упорядником якої я є. Потайсвіт це вже не просто збірочка оповідань. Потайсвіт – це цілий окремий світ, що обєднує навколо себе людей, що памятають своє коріння.

Сьогодні, в день народження Олеся Бабія, хотілось би навести цитату з його твору “Бо плач не дав свободи ще нікому, А хто борець – той здобуває світ”. Це до того, що знання які збираються в голові треба прикладати до справи. Сьогодні я ділюсь з вами своїми напрацюваннями  в царині міфології, завтра – пишу книгу, яку будуть читати українці, і для того, щоб її справді читали я готова вкладати і сили і гроші, а не тільки розводити квеч. І тільки справами, а не безглуздим плачем можна досягти змін.

Друга книга маленького колективу “Потайсвіт” матиме шикарні ілюстрації і ще більше цікавих міфів. Це значить, що ми працюємо не покладаючи рук.

Буду рада почути думку тих, кому було цікаво почитати цей екскурс в давнину.

Оригінал статті на Букнет: Українська міфологія не словянська