Те, що «струною зачіпає за живе»

2025-05-03 00:00:00 Григорій

(Час одкровень : вірші /  – Олесь Дяк. – Дрогобич : Коло, 2024)

На все свій час… Отож – цей час настав! Говорити про те, що могло би бути сказано не рік і не два, й не одне десятиліття тому, згадувати, думати над  пережитим і над тим, що нас чекає далі. Юними були, молодими, святкували або «забували» про ювілеї, мріяли, йшли до мети з вірою та надією, часом і помилялися, зазнали і радості, й суму… а болю… а гіркоти… Надто нині, коли можна було б і потішитися певними здобутками, щедрими ужинками, бо таки колосилася нива,  віддячувала за труд у поті чола, але:

північний вітер

пилкою із льоду

ланцюг тепла

на ланки розпиляв

Це із вірша Олеся Дяка про осінь, але ж хіба тільки про осінь? Так само, як і про чекання весни, яка ніяк (ніколи?) не настане, бо «безсмертні й білі снігу йдуть полки». Його поезія не просто метафорична.  Щільна метафора – в її основі, на якій усе тримається: і світовідчуття, і,  вочевидь, життєві цінності, й прагнення, й пошуки щастя, бо й воно – «метафори червоний маків цвіт».

Рядки віршів можна перегортати, як аркуші, затримуючи погляд то там, то там, а можна й спинитися надовго – бо щось таке дуже твоє (а насправді властиве багатьом таким, як ти) раптом зачепить і не відпускає. Якщо туга , то така, що «оголює нерви до кістки», темінь – «мов розімкнулись обійми», щастя – «чорно-біле велике крило».

Безмежжя світу і безмір чуттів не осягнути. Не все підвладне людині. Спиняти нестримні пориви, щоб не загинути, чи вмирати, щоб жити?

не помремо

від кохання

помирали

вже колись

І нема на те ради, рятунку нема, як несила розбити глечик розлуки, зліплений коханими руками.

Високогірні вірші чи кримські мотиви – це ж, зрозуміло, не про географію, й «Украдені вірші» – не про кримінал. «На душу ворог свічку перекинув» – як точно про пекучий біль, що годі загасити. Поетові рядки про війну стосуються не тільки зіткнень на полі бою й гірких утрат, так само як дуже особистісні  переживання викликають незмірний жаль, коли  «болю нечуваний крик – лезо виблискує плахи».

Отже, цей час настав – «Час одкровень», коли все так, що не перепишеш, не переінакшиш. Може, тому пишу ці рядки сьогодні, а не багато-багато років тому, коли виходили перші книжки Олеся Дяка, коли тільки проростали перші паростки того, що нині й для мене стало справжнім одкровенням.

Оксана Лозова