«Тест на каяття» Халіля Свейлеха: коли жахлива реальність перестає жахати

2021-03-21 22:00:00 Ганна Гнедкова

Халіль Свейлех. Тест на каяття; пер. Оксани Прохорович. Нора-Друк, 2021.

 

«Кров» і «любов». Два слова, які часто наводять як приклад банальної рими, якої письменникам радять усіляко уникати. А разом з тим це і дві реальності, що їх безжально й украй непоетично заримувало життя письменника — безіменного оповідача «Тесту на каяття», за яким, цілком можливо, стоїть і сам автор. Чи вдасться перетворити навіть таке життя на поезію? Чи можна вилікувати себе письмом?

Дуже важливо, що у нас з’явився такий текст. Його тло знайомить нас із сучасною війною у Сирії, яка у світі оповідача тягнеться довгих п’ять років без надії на швидке закінчення. Блокпости, снаряди, масові поховання, зруйновані бібліотеки, підпілля, катівні, допити зі зґвалтуванням — здається, у війни однакове обличчя в кожній країні, як в Україні, так і в мало знайомій нам Сирії.

 

Наш герой — самотній зрілий чоловік, письменник, викладач із написання сценаріїв — бачить це обличчя щодня дорогою на роботу або додому. Так часто, що воно стає для нього обличчям давньої знайомої, яку помічаєш кутиком ока і якій побіжно киваєш, не вважаючи за потрібне привітатися чи вповільнити кроки.

 

Весь жах полягає для героя у тому, що це обличчя поволі перестає його жахати. Це викривлення його сприйняття закарбоване у виразних психологічних деталях. Наприклад, ведучи жінку на побачення й обираючи романтично-червоний столик, він мимохіть пригадує колір крові на площі Дамаска. Редагуючи її вірші й радячи, мов сокирою, відтинати від поезії зайве, він чітко бачить перед собою чоловіка з відрубаною головою, чиє тіло звисає зі стовпа лінії електропередачі. Поступово його життя і війна переплітаються настільки, що він бачить в одному метафору іншого і навпаки:

«Як тільки лікар повісив рентгенівський знімок моїх легень на підсвічений негатоскоп у своєму кабінеті й протяжно свиснув, демонструючи, наскільки він вражений розміром і кількістю темних плям на знімку мого дихального апарата, я усвідомив усю небезпеку свого стану. Я страждав від нестачі кисню й утрудненого дихання, і лікар суворо прописав мені кинути палити й ходити пішки на довгі дистанції. Я ж через кілька днів забув про це і знову повернувся до жадібного паління (саме зараз я запалюю цигарку, щоб зосередитися). Блокпости, що заполонили тротуари, штаб-квартири служби безпеки навколо них, майже повна відсутність повітря (принаймні чистого) були головними чинниками, які змусили мене знехтувати рецептом лікаря. Напевно, єдиною користю від моєї консультації стало те, що я принагідно використав свій рентгенівський знімок при обговоренні становища країни: «Ця країна схожа на плівку із зображенням моїх легень затятого курця; для кисню тут більше не залишилося місця».

 

 

Ці метафори — його спосіб примиритися з дійсністю, надати їй бодай якийсь сенс і таким чином зцілити себе. Придивившись, читач помітить, що цією внутрішньою боротьбою зайняті й інші персонажі: студентка сценаристики Наранж, сторож театру Саміха Ата, фотографиня Жумана чи художниця Ганаді Асі — усі вони шукають зцілення у суміжних із письмом мистецтвах. Будь-яке мистецтво, отже, потрактоване в романі як спроба перетворити фрагменти нестерпної реальності на мистецький твір, переписати життя, яке «іде і все без коректур».

 

Я б хотів «відредагувати» теперішню площу Марже, розкопати її надра, розкрити її секрети та насилля минулого століття, яке вона ховає у собі. Я стер би кадри, що переслідують мене: повішання представників національної ліберальної партії за наказом османського адміністратора Сирії Джемаля-паші (6 травня 1916 року) та сцену, де влада Французького мандату скидає тіла революціонерів, яких вона наказала стратити, у річку Барада, що розтинає цю площу, як меч розрубує м’яку деревину тополі.

 

У коханні відбувається те саме: засилля травм і зґвалтованих почуттів — мов те мінне поле, на якому партнери ступають крадькома, посилаючи перед себе чужі і власні вірші та інтерпретуючи отримані сигнали. Та чи можна «перезаписати» пам`ять, стерши любовними дотиками шрами від зґвалтування? Романтична лінія героя, описана в романі, не дає однозначної відповіді, хоча чоловіку й хотілося б убачати в останньому вірші, надісланому далекою коханою, життєствердне «так».

Головна сила роману — це його мова. І тут мені йдеться радше не про поетичні метафори, красу яких передає переклад Оксани Прохорович, а в самому тоні: попри описані жахи, цей роман не демонізує ворогів і не героїзує захисників. Слова «ворог» чи «захисник», «наші» чи «не наші», як і пов’язані з ними категорії, у романі цілком відсутні, хоча їх загалом звикло очікуєш від тексту, написаному живим свідком війни: замість мови ненависті та звинувачень тут промовляє мова прощення та каяття. Війна постає як спільнолюдська трагедія, яка травмує кожного незалежно від того, який він обирає бік, у якій немає переможених і переможців — тільки нерозкаяні і розкаяні. Хто не простив і не розкаявся, — виграв битву, але програв війну. А це той рівень рефлексії та співчуття, якого досягає навіть не кожен роман, написаний у мирний, повоєнний час.

Купити книжку.

 

Матеріал створений у партнерстві.

Оригінал статті на Suspilne: «Тест на каяття» Халіля Свейлеха: коли жахлива реальність перестає жахати