Теодозія Зарівна. Мінливі пейзажі Вітчизни

2021-01-17 22:00:00 НСПУ

***
Кров ночі стікає в ліси та ярки.
Зійде, мов на плівці, цей світ навпаки
розмитим курсивом.
І між порохами і попелом дат,
що ділять між себе чистильник і кат,
посходять масиви.
 
Тут тиха затока. Спочинок Дніпра.
І сонце виманює баржа стара,
що скрипне, як вріже.
Туман осідає, і холод, і щем.
Тут рани зализує пес під дощем
та іже, та іже…
 
І час наступає тонкий, як слюда.
Притишилась вічно голодна вода
цього Ахерону.
Затявся Господь – жити-бути чи ні
травиці, косиці, людині, сосні,
чи знять охорону.
 
У мить переступну холери й чуми
на білім просторі близької зими
вже тішиться грудень.
І сиплеться листя, як манна з небес,
незрушно і світло, зі мною чи без.
І буде, і буде…
 
КОЛИСКОВА ДЛЯ ЗЕМЛІ

Падає сніг.
Бинтує землю.
Спи-засинай, земле,
зранена і пошматована,
святкуй своє воскресіння –
рік уже народився.
Хай присниться тобі мир –
твій щасливий син на порозі.
Ти це заслужила.
Обережні снігурі
запалюють прозоре повітря,
як кров, що не встигла висохнути.
Мовчать, аби тебе не розбудити.
Аби не прокинувся твій апетит
і не розкрилася голодна утроба,
холодна, як лід, і темна, як ніч…
Спи, земле, спи, кохана, спи…
 
***
Крізь заіржавлені вени
важко пробивається радість.
Час, великий умілець
спрощувати надії,
диктує місце перебування
поміж війнами і кризами,
і тілами на березі,
неприродно нахиленими.
Кожен день когось відносить
важка вода історії.
І лиш круки останніх новин
заглядають у вічі
у пошуках сльози і відчаю
та істинної крові,
що пливе судинами телевізорів
у крупних планах:
лютий знак, аби запам’ятати
обличчя шаленого світу,
який танцює надовкола тебе
на залізних ногах.
 
***
Міряє вітер з собаками шмат села:
сотня скоків уздовж і сотня убік лягла,
і дорога за ними бігла, бігла і впала.
Сіль на щоці старого, що не зважиться на старця.
І земля обертається, тільки не ця,
і на обручці обрію множить спалах на спалах.
 
Така тут підступна тиша, такі тут нині часи,
коли ближчі за решту оці безпритульні пси,
і вік, що скапує з денця – стрімкий та лютий.
А жінка, що трави рівняла, мов дорогий ватерпас,
що місяць в вікні світила, а він горів і не гас,
загнівалася і щезла, і вже її не вернути.
 
Розмочиш у світлі ранку позаторішній хліб,
побачиш – долають морок криниця, стежка і хлів,
кивнеш образам: «Дай, Боже», – забувши, що мають дати.
Помчать будильником фури, як сім гріхів головних,
всю недопродану землю замкнули нині у них.
І хата трясеться довго – яким дощем відливати.
 
Зведешся, врешті, на рівні – хитка ця твоя хода.
І тінь, що ноги вчепилась, як подруга молода, –
оце усе товариство, страшно сказать, до скону.
І станете в брамі разом з минулим, що не полиша:
хай знають фіри і фури – тут є ще жива душа
і рушниця під ліжком – буква твого закону.
 
 
Із циклу
ЗАБУТІ ПІДЗЕМНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
 
ІІ
Ходить бузьок по долині –
згадки видзьобує.
Скоро жодної не лишиться.
Екран часу розгладиться
і вибілиться як полотно,
на якому ані хрестика, ані риски –
пиши що хочеш.
 
Новий початок історії.
 
Бузьок пальпує зниклі цивілізації.
Тут їх, як зір у небі –
Воля Коренецька, Малява,
Лодинка, Лімна, Рудавка…
Росте з них пирій і троща,
Боже тіло і м’ята,
крапельки крові центурії…
 
Висока трава та масна,
шепоче щось – не розібрати:
тайну нашу стереже від Бога,
котрий нас якогось чорного разу
взяв та й забув.
Лиш бузьок її вислуховує,
але перекласти не може
на мову гортанного заклику:
Вертайтесь додому!
 
ІІІ
Сніги ідуть як прочани,
латають порожнечу по колишніх хатах:
Добрий вечір тобі, пане-господарю!
Радуйся!
 
То не сніги,
то вулиця за вулицею,
рід за родом
з далекої дороги,
дальшої, ніж Чумацький шлях,
додому на Святий вечір
раз на рік добираються:
хоч снігом, хоч дощем, хоч вітром:
Прийми, долинонько,
у дорогую гостиноньку.
Радуйся!
 
Скільки нас сіяно-пересіяно,
землі чужі-чужинецькі вдобрювано,
надії перехоплено і ув’язнено
на рік, на вік, на попіл з порохом.
 
Йдуть Горбачі до Мельників,
а Кулики до Лехманів,
а мальви до рожі дикої,
а голуби до ягнят з лошатами,
Радуйся!
 
Бо багато нас є.
 
VІІ
Як важко пустити коріння
в камінь, пісок чи глину.
Опір матеріалу щомиті
жовті зуби вишкірює.
Чужину звоювати трудно
тілом, духом чи розумом.
Не піднімеш ані ривком, ні жимом,
ані кістьми, ні жилами…
 
Ходиш у порожнечі
говірки чужої, вимови –
колючі погляди
з одягу виколупуєш.
 
Стоїть твоя доля стлумлена –
ні там, ні тут – посередині,
мов дерево на одній нозі,
минулим життям сорочки вишиває,
руками од вітру відбивається.
І благодать чужини гірка є.
А що вже казати – негода:
Три потоки води виливає,
світ затемняє, дорогу розмиває, –
вітчизну твою навіки
у минуле вправляє.
 
ШЛЯХ З БІЛОБОЖНИЦІ

Білобожниця. Перший бал.
І в тунелі дерев дорога.
Сам Господь її прорубав
від світів до порога.
Від образ і холодних фраз,
від вертепів, жалів до шансу
позабути це все нараз
у траві водостічного шанцю.
Передвістя, переджиття…
Ось здається: ввійдеш – відчуєш.
Біля дому, де переночуєш,
простирадло біліє, мов стяг.
Ти проходиш крізь цей тунель
(краєвид, що запущений в принтер),
наче в плюсквамперфекті ельф
пролітає. От тільки цвинтар.
Стільки зерня лягло як стій.
Не одна тут чота є.
Вітер гортає плечі хрестів,
ніби епос читає.
 
ЕПІЗОД

Відсторонена дівчинка плаче в метро.
Пролітає на мить олов’яний Дніпро
у дощах, як у нитті.
Писар судного дня, щось він їй доручив,
і стрясає вагон всіх її глядачів,
наче перли у ситі.
 
І летить цей метал, це важке окуття:
ані точки у леті, ані опертя, –
як на водами Лети.
І минають туніки, блузони, плаття,
і ховають обличчя солдати життя
у забрало газети.
 
І немає відваги сказати: Не руш!–
цьому писарю дня, а чи пастирю душ
із святого городу.
А до неї: «Дитино, життя – це лайно,
треба жити і пити оте, що дано,
а не пасти цю воду».
 
Але дівчинка плаче, і ради нема.
Наче тріска загноєна, мить пронима
і боїться наступна.
І скрегоче кінцева. І злітає з завіс
ця невивчена площа і на обрії ліс.
І виходимо купно.
 
ЗИМОВА ЛИСТІВКА

У грудні, що все вже знає
і все відмете, як витре,
що час так легко збуває,
немов би забув сховати,
навколо, як у звіринці,
де схрещено види й видри,
зими гамівна пов’язка
лежить з небесної вати.
Машини гудуть натужно
і рвуть, як скажені коні,
не вияснивши пішоходам,
де можна бувати, де ні.
А десь на іншій планеті
(чи на чужім балконі)
співають веселі хлопці,
немов на великій сцені.
Луна забиває провулки,
як вперта кардіограма,
котра позбавляє страху
у місті, що йде в опівніч.
Життя аж бризкає кров’ю
на грані гротеску й драми.
І піють треті клаксони,
немов передчасні півні.
 
БРАТОВІ ІЗ «APOLLO»

Ми вже на орбіті. Нас трохи тут є.
І космос відкритий свій саван снує.
І дальні планети – як міни.
І хочеться в сад, у тепло, як в стебло,
чи хай би хоч снігом-дощем замело,
та хто нам цю долю відмінить.
 
Липку невагомість, що сушить до дна,
і всю цю тюрму, де ні краплі вина,
коли закипатимуть мізки.
Мов риби, торкаються м’яко руки
зім’яті чернетки, таблетки, плювки,
що випали в Бога з валізки.
 
І ти відчуваєш на видих і вдих
нестачу повітря у пасмах рудих,
у хмарі дрібного ескорту,
і слів, що зависли, тягар і каприз,
котрі обіцялись, як доля і приз,
але проминають по борту.
 
Кому воно треба, як нам навіть не…
І ангела тінь, що так вчасно майне,
холодна і точна, як місяць,
і все тут осяє від тла до куліс.
І випливе хтось у скафандрі «на біс»
і руку потисне: »Не бійся».
 
І зникне на хвильку «ніхто» і «ніде».
І попіл заквітне, і дощик піде,
і вернешся майже з порога.
І вже не захочеться просто піти,
бо є ще, мій брате, в цім просторі ти,
остання надія у Бога.
 
***
Вже вечір повільний бере города,
зникає у кранах вино і вода,
страх сходить зі Сходу.
Літають ворони. Їх – ніби піску,
і сунуть висотки ген-ген на ріку,
шукаючи броду.
 
І місяць прихилить хмарину зорі.
За лави тесові зійдуть махлярі –
це їхня хвилина.
Замовкнуть пророки, вожді, прохачі,
і світ, що помолиться ночі вночі,
засне, мов дитина.
 
І тільки герої – куди не посій –
обступлять довкола. Їх ламаний стрій
із Трої і решти.
І будуть стояти, дивитись впритул
їх коні троянські, Овідій, Катулл, –
приймеш чи втечеш ти?
 
Обляже, як ворог, безмежний папір,
столітній олівчик – задурений звір –
замре зголодніло
і, крівцю спиваючи з пальців руки,
вже літер найперших іржаві гвіздки
вбиває у тіло.
 
“Українська літературна газета”, ч. 1 (293), 15.01.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
 

Оригінал статті на НСПУ: Теодозія Зарівна. Мінливі пейзажі Вітчизни