Таке життя: лагідна катехизація кров’ю серця

Таке життя: лагідна катехизація кров’ю серця

Галина Лицур-Щадей. Таке життя. – Львів : ЛА «Піраміда», 2019. – 196 с.

Літкритикиня Тетяна Трофименко аналізує збірку короткої прози Галини Лицур-Щадей. Цей лот авторка книжки виграла у межах благодійного аукціону Читомо, який досі триває. Читаємо про конфесійність, патріархальність та кров на білих сторінках «Такого життя», а також розбираємося, на яку аудиторію воно розраховане.

Ім’я Галини Лицур-Щадей не належить до розкручених у тусовці сучукрліту. Сказати прямо, про авторку збірки малої прози «Таке життя» ми не знаємо майже нічого, окрім того факту, що ця книжка торік увійшла до довгих списків «Книги року ВВС» та «ЛітАкценту року». Утім, фінальна посвята «Усім, кого люблю» наприкінці видання містить трохи інформації про цю мінімально медійну (чого категорично не вибачає сучукрліт) письменницю. Скажімо, її прихід у літературу стався завдяки письменницькому курсу «Літосвіти», який «проклав кладку саме там, де це було необхідно». А Оксана Думанська на обкладинці стисло характеризує творчий метод Галини Лицур-Щадей, перша книжка якої «…безсумнівно, писана “кров’ю серця”, в традиції класиків, народжених у тих краях». У принципі, частина потенційних читачів на словах «кров’ю серця» відсіється автоматично.

Кров

Узагалі при згадці «ті краї», тобто Івано-Франківщину, звідки походить і де живе авторка, насамперед на згадку спадають Юрій Андрухович та Володимир Єшкілєв, але їхнє письмо асоціюється з іншими субстанціями. Що ж до крові серця, то нею в сучукрліті традиційно пишуть автор(к)и кола Марії Матіос і Люко Дашвар. Тому коли ми чуємо цей вираз, відразу думаємо про наполегливе мотання нервів читача на кулак, гіперемоційність, неправдоподібні сюжети, засновані на неймовірних збігах, трагічні фінали та загальне враження прилюдної істерики, яка сталася з кимось, а незручно чомусь тобі. Якщо ви саме так і уявили тексти Галини Лицур-Щадей і вже відсіялися, можете повертатися: її оповідання інші. 

 

У збірці «Таке життя» немає нічого, що виходило би поза норму. Нічого жахливого, ганебного, прихованого, від чого зазвичай отримують свою солодку й сороміцьку насолоду читачки Матіос і Дашвар. Жодних пристрастей, які спопеляють, ламають життя чи кидають у вир згубного кохання. Навіть локального західноукраїнського колориту тут не настільки багато, аби відлякати читача з інших регіонів. Мало діалектизмів, багато пейзажів, особливо в частині, де нараторкою є дитина, що згадує щасливі дні на селі: «А в лісі рання весна! Сонце вже викотилося з-за гори, свіженьке таке, виспане. Дерева лише починають тріскати бруньками, і коли дослухатися, то можна уловити цей ледь чутний звук, наче хтось далеко лущить ліскові горішки». Чи там: «А ще у нас є одна молочна страва. Затерка називається, бо затирають білу муку у такі дрібні кльоцики і варять з молоком. Таким дід вечеряти любить. І я люблю» тощо. 

Словом, якщо тут і є кров, то без кишок і не фонтаном. Назагал «Таке життя» – стримана, хоч і не позбавлена драматичної нотки, проза про нелегку долю простих людей. У сучукрліті до такої простоти психологічного реалістичного оповідання тяжіють, приміром, Ірина Цілик, Катя Бабкіна чи Юлія Ілюха. Власне, до їхніх текстів новели «Такого життя» Лицур-Щадей значно ближчі, аніж до тих, які вважаються написаними кров’ю серця (на цьому місці нас мусять покинути фанати Люко Дашвар – їм просто буде замало драйву в цій книжці).

Сюжети

Навіть якщо ви людина спокійної вдачі й не прагнете крові, читати «Таке життя» я раджу починати з кінця. Перші оповідки про сільське дитинство нараторки, звісно, можуть розчулити: нам гірко, що дід маленької героїні помирає від раку; кумедно, коли маленький братик «здає» сестричку, яка не хоче йти гуляти з однолітками (ну знаєте народну бувальщину «а Галя казала сказати, що її немає вдома»); сумно, що казковий і страшнуватий світ дорослих виявляється таки страшним, але геть не казковим (Баба Яга – це звичайна самотня бабуся, а німий Никола – зовсім не зачарований велетень)… Але витиснути сильні враження з цих текстів складно.

 

У наступних новелах акцентується соціальний компонент, а відповідно, збільшується напруга: невпевнений у собі школяр Юрко, якого вітчим змушує забивати кролів, упадає в «сутінковий стан» і кидається з ножем на вчительку; вішається на двоярусному ліжку на очах дітей зраджувана чоловіком Світлана; Марися, яка завагітніла від одруженого, топить щойно народжене немовля; відмовляється від мрій про музику Маргарита, змушена працювати двірничкою, щоб утримувати дітей і чоловіка-інваліда. 

 

Усі ці історії, повторюся, оповідаються у спокійній і виваженій манері, без емоційних надлишків. Чорний розпач, як і інші сильні емоції, не притаманні нараторці. Навіть якщо в когось із персонажів усе погано, – це не мусить надто засмучувати читача, адже відбувається закономірно.

 

Тож говорячи, що тексти Лицур-Щадей не лишають гнітючого враження, ми повинні вказати причину цього явища, що має цілком конкретну назву: християнський світогляд авторки, ілюстрацією якого є майже всі оповідання «Такого життя»… Думаю, тут із нами прощаються ті, кого дратує слово «Бог» у диктанті національної єдності.

Конфесійність

Галина Лицур-Щадей говорить про свої взаємини з Богом щиро та відкрито: дякує Йому в першому реченні післямови; згадує свого духівника отця Дам’яна Кастрана, до якого ходить «за цілющим миром його Слова»; у категоріях божественного дива розглядає роботу хірурга, який урятував її життя (цей досвід змальовано в оповіданні «У реанімації»); упевнена, що любий дідик Никольцьо читає ці рядки з неба тощо. 

 

Попри те, що нікого зі своїх персонажів авторка не засуджує й не вихваляє надмірно, ідеологічні акценти вона розставляє чітко. Виразно позитивними є релігійні люди; ті, хто покладаються на Бога та керуються в житті Його заповідями, натомість грішники завжди покарані.

 

Християнська свідомість виховується з дитинства: так, в оповіданні «Півень» маленька персонажка змушена пройти ініціацію (зарубати птаха, бо хворий братик просить «юсецки»), і вже розуміє, що спочатку слід помолитися. Звісно, у результаті вона отримує бажане, як і – через роки – отримує життя замість смерті героїня, що є alter ego авторки. Подібно в оповіданні «Горобець» життя лікаря-педіатра рятує звичайний птах, що втілює божественний промисел.

Навіть ті персонажі, кого на позір не назвеш успішним чи щасливим, не впадають у тугу, якщо мають довіру до Господа: завжди є місце весні у житті двірнички Маргарити, а німий Никола, який щиро співпереживав стражданням Христа, хоч і гине, але назавжди залишається в добрій пам’яті нараторки й інших людей. Самотня, та не трагічно нещасна старенька «Баба Яга», чия родина загинула під час війни, натомість Марися, яку нараторка знає вже теж старою й самотньою, позбавлена святого спокою, страждає, «обхоплює руками голову, заходиться в ридання», адже над нею тяжіють скоєні гріхи. Перед великим християнським святом Спаса покінчує з життям Світлана, яка вийшла заміж «по зальоту»: для неї гріх дошлюбного сексу обертається нещасливим родинним життям, яке несила терпіти.

 

Квінтесенцією ж християнської проповіді Галини Лицур-Щадей є новела «Утоплений Ісус», час дії в якій припадає на радянські часи, коли церкви перетворювали на склади.

 

Лісничий із ніжним ім’ям Миросик разом із дружиною виконують те, що наказано: виносять ікони з храму, а Ганна взагалі кидає в криницю статую Спасителя. За цей гріх настає негайна розплата: Миросик захворіє, Ганна втрачатиме ненароджених дітей, а єдина дочка Віра виявиться психічно неповносправною. Нічого хорошого персонажам не світить і в потойбічному житті: «Ганна не бачила Ісуса. Вона ніколи більше не була в тому селі. Щовечора, засинаючи, відчуває його погляд. І розуміє – рано чи пізно їхня зустріч неминуча. Віч-на-віч».

 

Таке життя, за кожен гріх настає розплата, – лагідно, але наполегливо катехизує читача Галина Лицур-Щадей, і треба бути достатньо лояльними, аби абстрагуватися від повчального змісту та сприймати ці тексти лише як літературне явище, а не засіб релігійної пропаганди (крім того, авторка напевно цього б і не хотіла). Боюся, серед атеїстів і антиклерикалів, що складають значну частину інтелектуальної тусовки сучукрліту, таких доброзичливців знайдеться мало. Власне, як і прихильників патріархальних моральних цінностей.

Патріархальність

У більшості оповідань Галини Лицур-Щадей головною героїнею чи нараторкою є жінка (дівчинка) – і пуританська мораль диктує цілком визначений спосіб показу жіночих образів. Письменниця не говорить про гендерні проблеми, про права жінки в патріархальному суспільстві, не зачіпає тем тілесності та сексу. Патріархальність її героїням узагалі оk: звісно, якщо чоловік нормальний, справжній і турботливий, а не гад.

 

Звісно, від гада ніхто не застрахований: скажімо, в оповіданні «Нічия» батько юної нараторки йде до іншої жінки (утім, за зраду вони обоє покарані його алкоголізмом). Чоловік може виявитися просто слабким і безхребетним, як Миросик, однак і тут жінка має терпіти все, що випаде на її долю як кара за спільний гріх. Якщо ж чоловік захворює, жінка бере тягар виживання родини на себе, як уже згадувана двірничка Маргарита. До речі, пасаж щодо вагітності від паралізованого чоловіка «у них народився ще один син… Не усвідомила навіть, як так вийшло, але відчувала у цьому присутність Бога» – це все, що нам треба знати про дискурс сексу в оповіданнях Лицур-Щадей.

Я не помітила, щоб жінки в цій книжці надто цікавилися чимось, крім родини, дітей, господарства та молитви. Професійної реалізації чи інших інтересів для них не існує; у них немає подруг і хобі (навіть якщо це не старі й самотні селянки). Звісно, формат оповідання (новели) змушує показувати персонажа в певний критичний момент його життя, але видається, що авторка навіть не намагалася розширити коло образів і мотивів.

 

Єдиний текст, який випадає з загального ряду, – це оповідання «Кінець світу… скасовано», де персонажка незвична бодай тим, що їздить за кермом автівки, а не на возі, і їсть піцу, а не затерку, і навіть робить манікюр. Героїня підозрює чоловіка у зраді, стежить за ним, але дуже скоро переконується, що той їй вірний (просто повіз суку – у прямому сенсі слова – ощенитися на дачу). Кінець світу однозначно ототожнюється тут із подружньою зрадою, і чудесна його відміна, безперечно, пов’язана саме з тим, що ніхто з подружжя не вчинив гріха. Головна героїня при цьому – віддана дружина, що дбає про дім і дітей, а роботу бухгалтером сприймає як прикрий напряг задля заробляння грошей. Підозрюю, тут нас знову покинули феміністки, які повернулися, з’ясувавши, що «писати кров’ю» – це не те, про що ми подумали.

Аудиторія

Оскільки в міру аналізу збірки «Таке життя» ми в уяві втрачали ту чи іншу частину потенційної аудиторії, варто нарешті підсумувати, на кого все-таки розраховано цю нетипову для сучукрліту і доволі непогано (у порівнянні зі стилістично вбогими і граматично неоковирними опусами Байдака, Лівіна чи Коробчука) написану книжку? 

 

Це питання турбує й автора передмови Ростислава Семківа, який припускає, що знайдуться читачі, котрі зможуть «сприймати ці історії відсторонено, по-снобістськи потягуючи свій цинічний портвейн перед словами, які говорять про чужі страждання». Літературознавець громить цих моральних потвор риторичними запитаннями («ви колись плакали над книжкою, бо вам було шкода її персонажів? Ви це вмієте?») і готовий визнати, що з нами ще не все втрачено тільки за умови, якщо «прості буденні події, побачені зблизька, зненацька вдарять епічним тремом – і ми втратимо усю нашу звичну рівновагу».

 

Усе це більше нагадує шантаж і маніпуляції, на які ми вестися не будемо, але якщо говорити по суті, то, на думку Ростислава Семківа, ті, кому «найглибше піде ця книжка – ціле покоління наших батьків, котрі з сіл приїхали в міста, щоб ми стали киянами, львів’янами, тернополянами, мешканцями Рівного і Житомира чи інших наших центрів малого урбанізму. Це книжка для тих, які ще пам’ятають, як ґелґочуть гуси і колеться стерня… Ностальгія затопить таких читачів, як повінь, як невідворотне цунамі…» і тому подібне.

 

Ці міркування ближчі до діла, хоча, приміром, мої батьки не надто ностальгують за гусями і стернею, і з книжкою Галини Лицур-Щадей у руках мені їх уявити складно (за логікою передмови, це напевне тому, що вони мешкають у східному регіоні малого урбанізму). Поза тим, я знаю і старших, і доволі молодих людей, які шаленіють від гір/степу, традиційної кухні та агрономічних випав незалежно від того, виросли вони в цьому локусі чи захопилися ним уже пізніше. Тож віковий критерій, здається, не грає тут головної ролі, як і географія: армія фанатів «Нічних купань у серпні» Сергія Осоки з його пієтетом до полтавського села це переконливо доводить. 

 

Однак окрім замилування в пейзажах та сільгоспроботах, аудиторія «Такого життя» (та решти текстів цього літературно-катехизаційного напрямку, які час від часу намагаються інтегруватися не у простір церковних крамниць, а великих премій сучукрліту) очевидно мусить поділяти християнські і патріархальні погляди авторки (або принаймні ставитися до них терпимо), у літературі цінувати повчальність та шукати «вічні сенси». 

 

Скільки можна нарахувати таких читачів в Україні? Думаю, набагато більше, ніж ми можемо собі уявити в закритій бульбашці Facebook-спільноти, що вважає себе прогресивною. Принаймні Мирослав Дочинець, здається, на малі продажі не скаржиться, та й Іван Малкович, будьте спокійні, продасть не один наклад книжки «Підліткам про головне». Поза сумнівом, такий сегмент у сучукрліті цілком може існувати, адже й тут є люди, що хочуть читати щось, написане малою кров’ю серця, а не лише про сексуальні збочення, моральний розклад та прочий цинічний портвейн. 

 

 

Оригінал статті на Suspilne: Таке життя: лагідна катехизація кров’ю серця

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

За три місяці повномасштабної війни окупанти скоїли 280 злочинів проти медіа

За три місяці повномасштабної війни росія скоїла 280 злочинів проти журналістів та медіа в Україні. Про це повідомив Інститут масової інформації.

Станом на 24 травня загалом російські

Премію Американського PEN вручили родині журналіста-політв’язня Єсипенка

Дружині та доньці Владислава Єсипенка, українського журналіста, засудженого в окупованому росією Криму, вручили премію Американського PEN Barbey Freedom to Write Award 2022.
 
Нагороду

В Україні відкриваються книгарні після вимушених перерв

Vivat та Видавництво Старого Лева відкривають свої книгарні в українських містах, які не працювала через обстріли міст російськими військовими. Про це Читомо повідомили представники вид

Добрі поради від Всесвіту.

Добрий вечір, мої любі!

 Слава Україні дорогі читачі й колеги

Вітаю усіх, Сьогодні я виклала ще один розділ книги

Покликання або Добрі Поради від Всесвіту 

 і на який ви чекали. Трішки смакоти у блозі для тих

86% діячів культури очікують збільшення популярності української культури у світі

72% українських культурних діячів передбачають збільшення патріотичного ухилу в культурі всередині країни внаслідок повномасштабної російсько-української війни. Про це свідчать результа

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"