Меню

“Страшний” флешмоб, або «бу!» від дядьки Володьки.

Букнет “Страшний” флешмоб, або «бу!» від дядьки Володьки.

“Страшний” флешмоб, або «бу!» від дядьки Володьки.

 Ну що ж, ось знову люди нахабно заважають мені робити вигляд, що я щось роблю. Відволікають від цієї важливої справи, запрошуючи полякати місцевий піпл.

У який момент я прийняла це рішення? Важко сказати. Скоріш за все воно тліло в мені увесь цей час, й повністю сформувалося у грудні 1921-го, коли Генріх Якобович надіслав мені записку з проханням про допомогу. Увечері, закривши потвору у її лігві, я, ховаючися у тіні будинків, побігла по колись яскраво освітленій Мірошницькій, яку більшовики перехрестили у вулицю Лібкнехта, до будинку Гейнрихсів. Епідемія тифу, що розпочалась у вересні, жадібно збирала врожай.

Олена Абрамівна вже три дні билася у гарячці. Прислуга вже давно залишила цей дім. Медиків в Айнлаге не вистачало, бо вони теж люди, й так само вмирали від тифу, як і усі. Тому при тих обставинах, я була єдина людина, до якої міг звернутися Генріх Якобович.

Десь через тиждень, Тіссен спромігся прислати на допомогу пані Ганну і я повернулася у підвал. Тільки-но відчинив двері, я була збита з ніг чимось бридким, слизьким та смердючим. Моє горло здавили покручені, вкриті кров’яною кіркою, пальці. З величезного, перекошеного злобою рота на моє обличчя текла слина, а розкосі очі палали тваринною люттю.

– Ти не можеш залишати мене! – шипіла наді мною потвора. – Мені це не подобається! Ти ще пошкодуєш про це!

Останні слова я вже чула десь далеко на кордоні свідомості. До тями мене привела пані Ганна наступного ранку. Жінка, зі сльозами на очах, повідомила, що цієї ночі померла Олена Абрамівна. Я злякано озирнулася навколо себе у пошуках Корнелії. Потвори ніде не було.

– Вона не випотрошена. Просто не прокинулася, – помітивши мої дії, пояснила пані Ганна. – Але я знаю, що це діло рук цієї мерзоти!

У моїх очах застигло німе запитання.

– Подушка. Під ліжком я знайшла подушку з брудними відбитками маленьких рук. Цей виплодок пекла задушив свою матір!

– Біжи звідси, дитино, – вже йдучи, мовила до мене Ганна Францівна. – Біжи якомога далі й забудь про все, як страшний сон. Якщо зможеш, звісно.

А в мене у цей час в голові лунало страшне шипіння Корнелії: «Ти ще пошкодуєш про це!». І цієї ночі, вона, не відкладаючи, додержала слова. Ось у цей час рішення, яке тліло у моїй голові довгих п’ять років, було прийнято.

 

Я вдарила, коли вона, хихикаючи, вилазила з під ліжка. Важкий, дубовий табурет зустрівшися із її головою, розлетівся на шматки. Кров миттєво просочила рідке, поплутане волосся. Найстрашніше виття у світі полетіло по підвалу. Потвора спритно скочила на ноги й, протираючи залиті кров’ю очі, кинулася на мене. Другий удар ніжкою від табурета, що якимось чудом залишилася у моїй руці, прийшовся у ліву вилицю. Нижню щелепу звернуло на бік, а з роззявленого рота випав фіолетовий язик. Від удару тіло розвернуло спиною до мене й кинуло назад до ліжка. Скиглячи, чи то від люті, чи то від страху, гадина швидко посунула у схованку, звідки так радісно вилізла ще хвилину назад. Часу на роздуми не було. Був лише страх не закінчити почате. Я, не знаю звідки й сили узялися, вчепилася у бильце ліжка й потужним ривком відсунула його у бік. Істота в цей момент вповзала у прямокутну дірку над підлогою. Біля стіни стояла ажурна решітка. “Вентиляція! Ось як вона вибиралася з підвалу!”, – пролетіло в моїй голові. Схопивши Корнелію за брудні щиколотки, я потягнула тварюку назад. Вуха різав несамовитий, скажений вереск. Перевернувши потвору, що відчайдушно гамселила мене ногами, на спину, я впала зверху, міцно зціпила пальці на її короткій шиї й тримала доти, доки вона не перестала хрипіти, та останні спалахи життя не згасли у її очах.

А далі… А далі я надерла з простирадл мотузок й прив’язала тіло до ліжка. Збігавши на гору до резервуара, принесла звідти велику гасову лампу й розхлюпала її вміст по усій кімнаті. З піддувала нагребла совком розжареного вугілля й щедро сипонула його навкруги. Зачинив двері на засув, я, нарешті, вийшла на волю.

 

А передаю я це «щастя» пану Тарас Мельник. Людина на Букнеті лише місяць. Треба дати змогу розкритися.

Оригінал статті на booknet.com: “Страшний” флешмоб, або «бу!» від дядьки Володьки.

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення