Страх і катарсис у романі Паштета Белянського «Битись не можна відступити»

2025-04-14 00:00:00 Григорій

«Битись не можна відступити» Павла Паштета Белянського — один із найпомітніших романів 2024-го. Він увійшов до короткого списку премії «Книга року BBC», переміг у категорії «Реалісти» літературної відзнаки «Своя полиця». Перший наклад роману був знищений через російську атаку на Харків торік у травні, коли постраждала друкарня Factor Druk. 

Чому варто наздогнати час і все ж прочитати цю книжку про досвід війни на передовій — сумну історію, розказано жваво, хвацько, а часом навіть весело — пояснюємо далі. 

Павло Паштет Белянський. Битись не можна відступити. – Харків: Vivat, 2024. – 384 с. 

Вишкіл героїв

Історія звела людей з цілком різним бекґраундом, різними світоглядами і професійними навичками в тісний колектив, у якому кожен залежить від своїх побратимів чи не тією ж мірою, що від себе самого. Про це в романі є дуже влучна фраза взводного, але демонструвати його красномовність на самому початку ризиковано, тож почнімо розмову з нейтральнішого тону. «Він спробував ворухнутися, але, придавлений тілами, не зумів. Він не зміг зрозуміти й відчути, чи збереглися в нього на місці руки й ноги, вирішив, що їх відірвало, і в якийсь момент навіть зрадів, бо не відчував болю, а до того весь час, відколи опинився на передовій, постійно боявся саме болю…». 

Солдат, у траншею до якого раптом напхалося люду більше, ніж могла вмістити ця захисна споруда, не може під тягарем їхніх тіл поворухнутися і крізь сон марить, що його засипало землею. Та того разу обійшлося без жертв.

Близько третини книжки – це передісторії вояків і воячок: Тигри, Сані Чорного, Мандели, Марса, Гуся, Сверчка. Таня, власниця кафе, з початком повномасштабного вторгнення стане санітаркою штурмової роти. Автослюсар Ігор, який мріє про музичну кар’єру, – кулеметником. А прихильник силової ліквідації Євромайдану російськомовний Саня, який перед повномасштабним вторгненням мав проблеми з законом, а 2022 року в учебці показав себе противником дисципліни, стане… командиром відділення.

Портрет Сані Чорного ще до того, як він доросте до статусу командира взводу, – дуже колоритний. Його світоглядні підвалини, тотальний пофігізм у ставленні до навчального процесу в учебці, погляди на учасників Євромайдану – усе це виразно карбується в читацькій пам’яті. Мене особливо здивував образ євромайданівської барикади в очах Сані, тодішнього контрактника Збройних сил України: «На шпалах перед потягом лежало кілька дрібних каменів і тонкі гілки, непереконливо зображаючи барикаду, що нагадувала гніздо середніх розмірів птаха». Через такий карикатурний образ перешкоди на залізничній лінії письменник дає читачеві зрозуміти, з якою зверхністю майбутній командир ставився до протестувальників, як він недооцінював силу народного волевиявлення.

Та зовсім скоро, коли натовп військових отримає команду вийти з вагонів потяга і пішки рушити назад до казарм, Санині уявлення про розподіл сил у світі розсиплються. Переконання, що військові сильні, бо озброєні, а беззбройний натовп – слабкий, після зупинки потяга перед пташиним гніздом більше не будуть актуальними.

Учебка на початку повномасштабного вторгнення – якою її описує Павло Паштет Белянський – то загалом етап чистого абсурду, перехід від усталених звичаїв мирного буття до непередбачуваних обставин воєнної драматургії. Ранкові лекції інструктора для військових, які дивляться сни в спальних мішках, – промовиста картинка навчального процесу, правда ж? Або відсилання солдата в караул як покарання за його допитливість – чим не педагогічний підхід? Мотивація в процесі такого «вишколу» мусить вивітритися кудись у ноосферу, натомість має прийти стан примирення з тим, що майбутнього нема. 

Фронт емоційних гойдалок

Бойові дії штурмовикам, героям цієї книжки, випало розпочати раптово, ще й в окопах не побувавши. Не такий початок прогнозував командир Чорний. Наслідки раптового вогневого контакту з ворогом у приміщенні зерносховища могли бути фатальними – а обійшлося кількома пораненнями. «Де ж той санітар, чому не біжить до Гуся», – подумала Таня, побачивши пораненого, а тоді, почувши від ротного свій позивний – Тигра, – зрозуміла, що, крім неї, рятувати поранених більше нікому. «З рюкзаком санітара за спиною, з автоматом у руках, у бронежилеті й касці, вона бігла повз пацанів, а довкола верещали кулі й зі злим посвистом ударялися в землю, здіймаючи пил і попіл <…> Гусь вже не відгукувався, лежав непритомний, пригорнувшись до приклада снайперської гвинтівки». Тигра таки врятувала його – першого пораненого, хто потребував її невідкладної допомоги. Подальша участь роти в бойових діях супроводжуватиметься новими пораненнями, контузіями і, на жаль, смертями. Зрештою цей підрозділ перестане існувати як окрема бойова одиниця. Та до того часу станеться ще багато нещасть і пригод, без яких ця книжка не могла б існувати чи була б інакшою.

«Битись не можна відступити» – роман не лише про гарячі збройні зіткнення з ворогом, а й про стосунки між нашими воїнами, про мотивацію і про симуляцію, про прірву між військовими і цивільними в тилу (зокрема, і родичами воїнів), про ставлення цивільних у прифронтових зонах до українських солдатів, а врешті-решт – і про посттравматичний синдром.

Павло Паштет Белянський неодноразово наводить у книжці полемічні діалоги й ситуації неоднозначності, що провокують читацьку рефлексію, але поміж тим є багато інших ситуацій, емоційно наповнених, страшних чи смішних, спрямованих не так на роздуми, як на емоційну співпричетність.

За моїми відчуттями, з наближенням до фіналу градус емоційної напруги книжки підвищується: це й ситуації, у яких домінує страх, і ті, у яких є місце для піднесення, припливу життєдайних емоцій (зокрема моменти, пов’язані з їжею, випивкою, порятунком, ротаціями, коханням). Письменник, спираючись на уявлення про катарсис, створює певні емоційні гойдалки, майстерно оперуючи процесом перетворення одних емоцій в інші, протилежні. Ось деякі етапи такого емоційного розгойдування: пристрасть солдата Гепа або радше його схильність до авантюри завела чоловіка в могилу; нічні оладки – нічна бойова тривога; спілкування в харківському волонтерському центрі мало не переходить у суперечки; конфлікт між комбатом Хмарою і ротним Флінтом; евакуація тягача під гучну музику рок-групи AC/DC і страх перед російською атакою як реакцією на таку евакуацію.

Між іншим, композиція Thunderstruck групи AC/DC не вперше згадується в нашій літературі війни. Про неї йшла мова і в книжці Олександра Михеда «Позивний для Йова», а саме в розділі про Віктора Ониська – режисера монтажу, Михедового друга, який загинув 2022 року під Соледаром. У своєму повідомленні з-під Херсона Онисько писав, що та композиція «найбільше включає» в умовах, коли «не час рефлексувати, час з посмішкою їбошити» [1]. 

Воювати не можна повертатись

Розв’язка в романі «Битись не можна відступити» хоч і випливає з розвитку подій у харківському волонтерському центрі, та все-таки є несподіваною. Фінальна сцена на вокзалі – це перфектна емоційна розтяжка (метафора не воєнна – спортивна), у ній досконало передано стан роздвоєння героя між поверненням до цивільного життя і продовженням перебування у війську. У «Книзі забуття» – «романі-автокоментарі», одним із лейтмотивів якого є пам’ять про війну, – Василь Слапчук писав: «Мій світ так улаштовано, що хоч би скільки я був із жінкою, проте однаково змушений буду повертатися на війну, з якої мені дозволено відлучатися до мами, до синів, до дружини» [2]. Наратор роману Павла Паштета Белянського, повернувшись з фронту додому, водночас залишається на зв’язку зі своїм побратимом, їхня розмова триває – навіть попри те, що контужений побратим (той самий, який мріяв стати музикантом) втратив слух.

Надзвичайно ефектний фінал твору аж проситься на кіноекрани.

Зрештою, книжка загалом видається доволі кінематографічною, тож цілком може бути екранізованою, як це вже сталося з однією із попередніх книжок Паштета – «Я працюю на цвинтарі». Але наразі свою порцію емоцій можна отримати на сторінках видання «Битись не можна відступити».

Купити книжку

[1] Михед О. Позивний для Йова. Львів, ВСЛ, 2022. С. 251.

[2] Слапчук В. Книга забуття: роман-автокоментар. Київ: Ярославів Вал, 2013. С. 11.