Сніданок поблизу чорної діри Лесика Панасюка: світло створює нас наново

2025-02-25 08:00:00 Олександр Авербух

Нова поетична збірка Лесика Панасюка «Сніданок поблизу чорної діри» (Дух і Літера, 2025) є водночас свідченням, вироком, сповіддю, хронікою, пошуком, віднаходженням, панахидою, фугою туги та цілющого звільнення – усім, чим поезія має бути на зламі епох, у часи сум’яття, потрясіння та містичного осявання. Я навмисно обираю визначення поезії, які віддалені від її поетично-естетичної сутности (яка в цій збірці безсумнівна), аби наголосити на обрядовій величі, люті й жаху, бароковій калейдоскопічності збірки як чогось цілісного, міцно згуртованого, більшого, ніж вірш. 

Публікуємо текст післямови до книжки Лесика Панасюка, авторства Олександра Авербуха.

Збірка складається з чотирьох частин, кожна з яких під іншим кутом опрацьовує фундаментальні для буття речі: пам’ять історичну й особисту, зв’язок з людьми й речами, укоріненість у місці й часі, усвідомлення свого призначення, відчуття історичної миті.  

 

Поетика стислої, насиченої відвертости, герметичний світ речей, подій, літер, приватного часу з особистою календарністю та строкатими символами надають збірці ефект мерехтіння між першою та третьою особами, реальною та умовною сутністю, роблять твір Лесика Панасюка втаємниченим випробуванням. Світлотінь, взаємопроникнення, прозорість, але водночас і всепричетність постають на противагу визначености. 

 

Напевно, від збірки віршів поета-бучанця, виданої посеред війни, і справді очікують конкретики, описовости, послідовности та інших виразностей. Натомість читач постає свідком війни метафізичної, очевидцем стриманого самовіднаходження через самознищення і відмову – від себе і пам’яти про себе, від минулого, приватного й національного, яке саме зараз має бути переглянутим, пересотвореним: «Фотографій не збереглося / імені ніхто не пам’ятає / Але тут хтось був». Цей завжди- і всюдиприсутній «хтось», ніби біблійний атрибут, проявляється поступово, він со-творюється і пізнається автором збірки у процесі письма, яке є актом теургійної самовіддачі. 

 

Проте не лише самовіддачі або відмови від себе, свого, своїх, але й віднаходження нових спільностей, близькостей, точок дотику – із сім’єю, країною, топонімами, родинною та глобальною історією, близьким і не дуже оточенням. Панасюк переосмислює концепти (само)буття – хто я, хто мене породив, хто мене виховав, на кого я схожий, хто і де мої кохані, де я був і є, хто і що навколо мене, і як це мене визначає. Тому цей твір, як багатошарова кіноплівка з кількома вимірами, є межово приватним, але водночас і доволі спільним досвідом для багатьох – дитинство у перші пострадянські роки, притаманний радянській родині матріархат, спорідненість і її випадковість, відторгнення і потяг до свого і своїх, спільна мова з близькими та її відсутність, мовчання, говоріння, говоріння, цілюще говоріння. 

Важливо, що йдеться не про звичайне непорозуміння поколінь. Радше про трагедію буття несобою, про усвідомлення потреби звільнення, коли тебе «наполегливо просять усміхатися на спільних фото», коли вимушений пам’ятати, як «не собою був, а зайчиком», коли тебе змушують читати «чужі віршики». Хто цього не пам’ятає? Я щойно відкрив свій власний альбом. Там так багато «несобів». Врешті-решт говорити так, як кажуть нам «обізнаніші», те, що вони кажуть, продовжувати чужий наратив, користуватися літерами, які «отруєні мовою» – не нашою мовою. Мовою, яку треба перевіднайти, аби далі наше мовчання не «виходило більшими накладами», аби мовчання і прозорість, небачення тебе, твоєї нації, культури, які Панасюк метонімізує зі своїм власним тілом і голосом, припинили існувати. Мовчання і прозорість, порожнеча, якими століттями силоміць наповнювали український голос, має перетворитися на відновлену стару мелодію, навіть, якщо її звучання – це «биття себе по пальцях». Биття, «доки всі цвяхи не закінчилися», доки всі ноти з пісень не повирвано, доки наше неіснування остаточно не забулося. Тому ця збірка ще й про народження, гідність, волю.  

 

Це бачення і досвід водночас належить як пост-, так і деколоніальному суб’єктові у макро- та мікровимірах. Він набуває силу від втрати й відмови та спрямовує її на осмислення себе минулого й себе теперішнього. Панасюк-поет – це людина-спостерігач, ніколи не схильна до надмірности. Поступовість відмови від наративів, від «вічного штучного вогню», від символів, від визначень, звичок, споминів, мови, яку треба вивчити, аби говорити з рідними, навіть власної фізіології та родинної споріднености – усе, що споконвіку було недоторканим монолітом, підлягає пророчому, старозавітному перегляду. Панасюк розхитує усталені наративи, заповняючи зяючі лакуни історії тим, про що так довго мовчали, тим, що так довго й до такої міри було «прозорим», було «тістом без нічого», що прозорість і порожнеча стали частиною ідентичности:  

 

За своє прозоре обличчя дякую голоду

дякую за своє існування

 

Опиралась на його плече 

моя прабабуся Любов

 

Якби ж не ти не дійшла б

бери чоловіка та сина

 

Опирався на його плече 

мій прадідусь Сидір

 

Якби ж не ти 

то впав би посеред дороги

бери дружину

 

Дякуємо тобі непрошений гостю

сідай з нами до столу

у тебе зірочки на плечах

у тебе зірочка на фуражці

у тебе зірочка на поясі блищить…

 

Молоко без смаку, яким мама наповнює тебе, хліб-майбутнє, яке вона приготувала для тебе, абетку, яку треба вивчити, аби говорити з нею однією мовою, прозоре обличчя, яке стає наявним після того, як навів губи маминою помадою – ці всі особисті переживання легко екстраполювати на загальнонаціональний, деколоніальний досвід. Благання забути абетку, якою надруковано першу збірку, жага відчути «смак» себе реального, не прозорого й такого, що існує, наповнитися новою суттю – один з головних мотивів збірки. 

Тілесне в цьому досвіді – є нав’язаним і по-кафкіанськи задекларованим інституціями: у конституції, що не визнає його законности, або в паспорті, у якому замість людини бачимо «порожнечу, яка відкрила рота». Тілесність у збірці метонімічна до географії й топонімії країни, що перекроюються саме зараз, і тіло поета всеприсутньо резонує із цим. 

Відмова від наративів у збірці поширюється з приватного досвіду на національний. Загалом збірка вражає кількістю деталей, які з’являються ніби випадково в описі себе й свого, але відлунюють у багатьох завдяки відвертості й приватності, завдяки спільному досвідові покоління. Ці численні зум-іни й зум-аути створюють відчуття дежавю, а разом з ним і приємне усвідомлення споріднености й солідарности з автором і текстом. 

 

Вірші Панасюка викликають первісний жах і задоволення від виявлення та впізнавання – людей, облич, місць, подій, рудиментів спільного минулого, яке конче треба перевизначити, перевинайти. Але позбутися пам’яті, як і травми, неможливо. Саме тому вони стають як джерелом відчаю, так і джерелом болісного самопізнання і, врешті-решт, утіхи. 

 

І що того життя 

хоча б раз та залізти на вершечок дерева

чи скотитися донизу крутим пагорбом

з думкою що контролюєш падіння

щоби бути щасливим там укінці

пишаючись власними ранами та переломами

у бруді й знемозі 

 

З чистилища виходять щасливими, із ранами та переломами, але «світло створює нас наново», поступово, руйнуючи те, чим ми були й чим був для нас світ – разом із ворогами, коханими, страхами й травмами, недоторканою пам’яттю, врешті-решт. Пересамосотворення, пересамонародження – це досвід «сліпого що знає куди йти коли відчиняються двері». Сліпий, який не бачить, але знає, що було і що буде, є пророком.

 

 

Кабалістичний мотив людини-вмістища божого світла, яким вона наповнюється, аби потім цілком віддаватися іншим, перейнявши божі властивості, несподівано повертає нас до релігійно-молитовної, пророчої сутности поезії загалом. 

 

А тема пророцтва в цій збірці – одна з центральних. Пророк у ній – людина, яка усвідомлює свою здатність говорити віщі речі поступово, руйнувати та будувати: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання» каже Семен до Марії з немовлям. Пророк – людина, яка говорить і від імені інших, бо вона споріднена з болем та радістю багатьох, вона поступається собою і своїм, аби бути – усіма і належати всім. Вона прозора до такої міри, що вміщує в собі, резонує і наповнюється болем та радістю навколишніх, як божественним світлом, аби віддавати його далі іншим, хто його потребує. 

 

Я народився на кухні з прозорим обличчям

мама дістала мене з раковини і обтерла

 

Мойсей, якого нині знайдено не на березі Нілу в кошику, а у звичайнісінькій радянській раковині, не має особистости або спадковости. Він народився приреченим на всепричетність, бо він потопельник у баговинні доль інших, які «розчиняють його пісню у своїх голосах». Причастя через поєднання своїх голосів зі словом пророка-поета, розчиненням себе у пророці й навпаки, апелює не лише до літургійної сили й місії поезії, її таїнства відновлення і прийняття дарів Божих. Це також інстинктивне тяжіння до провідного голосу хору, до голосу, який веде богослужіння, і до якого всі присутні молитовно долучаються – бо йому відомі слова цілющої пісні. 

Саме тому «літери розпливаються мов у тихій постійній молитві», бо літери, якими писано минуле – нищаться новим голосом, розпливаються у молитві й повітрі, у місці, «де був Ісус». 

 

Як Мойсей, так і Ісус, з’являються у збірці кілька разів, і майже завжди в супроводі матері – на типовій радянській «іконі», де її зображено з дитиною, але без батька, або під час раптового знаходження малюка у воді, у раковині. Грайливість філософських зіставлень, звичайні, побутові ситуації створюють відчуття іронії, яка є невіддільною частиною поезії.   

 

Це ще й особиста агіографія. І пророк-поет-Божий Син – приречений на царювання словом, на спасіння інших – цілющим існуванням і голосом. Він є відображенням або всепоглинущим дзеркалом облич, досвідів, голосів, рухів, спогадів, пам’яті про минуле та майбутнє, і самовідмова, таємне буття, таїнство, коли ти «себе не виказуєш» – є чи не найвагоміша риса пророка-поета. 

 

мама дістала мене чистою гранчастою склянкою

 

Дивиться на мене й бачить своє обличчя

<…>

А моє обличчя прозоре мамо

і жодної на ньому риси 

тільки грані

мої очі не схожі на твої і не схожі на татові

мої очі прозорі

ніс лоб губи щоки підборіддя все прозоре…

 

Разом з народженням пророка приходить його перше усвідомлення – самотности й зайвости в цьому світі, його неприйняття людством: «моє обличчя залишене на столі / наче річ яка не має свого місця». Але пророцтво, як «спів під лезом ножа», неминуче і смертельно-небезпечне, мимоволі «витікає слиною з рота». Усвідомлення зайвости, про яке я згадав, поєднується з усвідомленнями своєї місії, усвідомленням себе «як ріки, що стане морем». 

 

Але, разом з величчю появлення пророка-поета, маємо і хлопчика, який виріс із яблуневого зернятка, дитяче волосся якого, наче родинну реліквію, зберігає мама, хлопчика, який вдає, що він картопля і ховається в мішок, хлопчика, який уперше бачить смерть у родинному альбомі й не впізнає її. Цей хлопчик, як і пророк, – оселя самотности. «Яблучне» походження Панасюка криється в іншому «яблучному» поетові – Василеві Голобородькові. Мотив яблука, як у Голобородька, так і Панасюка є сполучним вузлом біблійних, античних та слов’янських підтекстів. Яблуня була і є символом похоронних ритуалів українців. Образ яблуні, що тягне у світ іншу за собою людину, стає у обох поетів символом кордону між світом живих та світом мертвих. 

Саме цьому хлопчикові, що передивляється світлини родинного альбому, не знаходячи «жодного знайомого жодного родича», суджено по-андієвськи виміряну «одвічну бездомність», саме він, «скільки не йтиме, і ні разу / ні супутників, ні співрозмовників» на його шляху не постане. Відчуття призначення й відповідальности загострюються самотністю і тугою, люттю і любов’ю. 

Лють у цій збірці є чи не окремим персонажем. Я почав мій вступ з підкреслення «вирокової» функції цієї збірки, бо вона звинувачує й оприявнює злочини й провинність. Стародавні підручники поетики не без підстав визначали одною з основних рис поезії саме її переконливість завдяки гармонійності та магічно-літургійній церемоніальності. Митрофан Довгалевський, наприклад, у своїй києво-могилянській поетиці 1736 року «Сад поетичний» поділяє поезію на три види, одним з яких є «судова» поезія. Така поезія має «обвинувачувати і виправдовувати, жалітися, докоряти, погрожувати, підозрівати».

 

Вагома частина збірки Панасюка, власне, є як наріканням – на себе, за своє мовчання, за «кулі мовчання, що вилітають з рота», за інфляцію цієї «національної валюти», яка помножується десятиліттями й століттями сама на себе. Але понад усе (і це бачимо в останньому розділі) вона є звинуваченням – за вкрадений, зруйнований вщент дім, за кожний день, що тепер поминальний, за випалене зсередини родове дерево (до стовбура якого все одно прислуховуєшся – що там у нього всередині?), за літери, які йдуть на війну, за, врешті-решт, слова, які ніхто не хоче вимовляти, які є сьогодні поезією. Поранена мова у цій збірці зцілюється завдяки помсті.  

 

Помсті й фіксуванню злочинів. І в цьому випадку поезія Панасюка виконує ще й історичну функцію – вона свідчить. Барокові релігійні полеміки здійснювалися, не без причини, у поетичній формі, бо саме ця форма сприймалася сильнішою, миттєвішою та впливовішою за прозову. Як риторичний інструмент, поезія підносила аргументи й звинувачення на вищий рівень переконливости також через свою гармонійність і ритмічність, прищеплюючи читачеві відчуття даної істини, ніби організованої в найкращому, божественно продиктованому порядку, як провидіння. Останнім роком кількість антологій сучасної української поезії у перекладах на різні мови значно перевищує кількість прозових творів саме через здатність поезії миттєво фіксувати події, емоції, привертаючи увагу рисами та якостями, які були на користь бароковим полемістам. Не так багато змінилося відтоді. Поезія є культурною зброєю саме завдяки її здатності за лічені хвилини зафіксувати подію, відчуття, яке відлунюватиме в серцях і думках багатьох саме через ритуально-літургійні якості, притаманні нашій давній поезії. 

 

Зіткнення ритуалу зі свідченням породжує вірші, які неможливо забути, від яких неможливо, після того, як вчув їх, позбавитися. Цей речитатив жаху й туги стає одночасно історією, вироком і панахидою, яка в собі поєднує безмежну лють і страждання:

 

И ґвалтувати И грабувати 

И давити людей танками 

И запускати ракети на житлові квартали 

И скидати бомби на дитячі садки 

И запускати ракети на школи 

И скидати бомби на сиротинці 

И запускати ракети на пологові будинки 

И скидати бомби на лікарні 

И розстрілювати швидкі 

И розстрілювати автобуси з жінками й дітьми 

И знищувати И знищувати И знищувати

 

Останнє, що я би хотів зазначити про цю збірку – це її цілюще, попри все, призначення. Твір Панасюка, загалом, відображає динаміку між пригніченням і звільненням. Поезія служить не лише способом вияву своїх почуттів або фіксації подій, а й формою катарсисного очищення. Теорія катарсису Арістотеля говорить про очисний ефект поезії в релігійних і медичних цілях, які тісно взаємопов’язані. Термін катарсис, укорінений у релігійному контексті, стосується не лише очищення душі, але й очищення навіть у медичному контексті як зцілення через звільнення, позбуття всього руйнівного. Це цілюще поєднання ритуально-релігійного з тілесним-деколоніальним є саме тим ефектом, якого Панасюк досягає своєю збіркою. Саме поетичним ритуалом вивергання поет «виводить їдкий запах війни» з покривдженого тіла нації. Саме завдяки «говорінню говорінню й говорінню про війну» – рани буде зализано словом. Словом свідка, словом поета, словом пророка, словом людини, яка у своєму серці панахидально несе згадку про покривджених, загиблих і страчених:

 

Віктор із Маріуполя 

що збирає мертвих на вулицях 

і ховає їх у братських могилах

Тетяна з Чернігова 

у якої більше немає дому 

хіба ця холодна рукавичка

дівчинка Катерина з Києва 

що народилася тут у бомбосховищі

Андрій із Херсона Ольга із Сум 

Юрій із Харкова Людмила з Миколаєва 

Олександр із Бучі

Дарина Сергій Олена Адам 

Юлія Олег Ярослава 

колись ми вийдемо з цієї рукавички 

сумні і щасливі як ніколи

 

Ми вийдемо з цього всього, з днів журби «сумні і щасливі», «пишаючись власними ранами та переломами», могутні й очищені. Вийдемо ново- і впершенародженими, непереможними. 

 

 

Фото: Олександр Хоменко

Оригінал статті на Suspilne: Сніданок поблизу чорної діри Лесика Панасюка: світло створює нас наново