Сеанс емоційного шибарі: рецензія на «Нерухомість» Анни Грувер
2025-07-03 22:00:00 Тетяна Петренко

Анна Грувер. Нерухомість – Київ: Лабораторія, 2025 – 240 с.

Нерухомість – це про неможливість рухатись. Про непорушність. Про застигання чи закам’янілість у добре відомій сьогодні психологічній тріаді fight, flight, freeze. А ще про будівлі, як закинуть нам практичніші люди. Про непорушне, стабільне й дохідне. Про капітал!

Анна Грувер написала свій другий роман, в основу якого поклала образ нерухомості. Це книжка про дім і його відсутність, про мігрантів та тих, хто розповідає їхні історії, про любов і насилля.

Де твій дім?

Перед нами історія Миші – сірої мишки, худенької веганки, яка їде до Польщі брати участь у великому проєкті про мігрантів Others: Who we are. У Києві залишається її хлопець, який зависає у невизначеному статусі. Теперішній? Чи вже колишній? А в Польщі на очах у Миші проходять історії людей. Історії мігрантів і біженців, у яких, на відміну від нерухомого проєкту, в основі слово «біг» – рух. Рух, який, однак, не є життям, а часто навпаки – знерухомленням. У Польщі в Миші починається новий роман і нові виклики. Її орендодавці – ідеальне подружжя – приховують за зразковим фасадом історію насильства, непроговорені плани на Мишу і квартиру, яку їй здали. А благородний проєкт про мігрантів із часом оголює свої темні сторони.

Одне зі значень нерухомості – це житло. Дім. Або ж його відсутність. У Миші з її хлопцем Тимченком є специфічний ритуал – він описує їхній майбутній дім. Ця візія стає для дівчини колисковою або ж її дозою заспокійливого. Тимченко заколисує її образом дому – дому, якого в нього самого немає, адже він із Хрустального, що на Луганщині.

Мрії про дім – це мрії про місце стабільності й нерухомості, про ґрунт, на якому можна будувати надбудову. У цій точці хочеться притягнути за вуха в текст усе українське безґрунтянство – відчуття відсутності опори під ногами, відчуття неможливості торкатись речей, яких немає в наших мистецьких колекціях, відсутність знання текстів нашої класики, які не є за замовчуванням у наших громадян і письменників. Без ґрунту, без дому ти є вразливим. У цьому своєму статусі Тимченко в Києві і Миша в Польщі є чужинцями. Тими самими Others в очах оточення, яке має свою візію того, що має і не має робити молодь.

«Все, що ви скажете, буде використано проти вас»

Але повернімось до проєкту з мігрантами.

Те, що відбувається з багатьма епізодичними персонажами цієї книжки – це знерухомлення. Їх саджають на стілець перед камерою і записують на камеру. Застиглі у певній формі, ці історії опиняються зв’язаними і безвільними.

Напевно, недарма первісні суспільства боялись говорити свої справжні імена і ревно оберігали свою тінь, щоб ніхто не наступив на неї і не отримав над нею владу. Сьогодні ми набагато недбаліші із цим – вважаємо всі ці моменти милими, але дурними забобонами. І саме тому залишаємо свої віртуальні сліди то тут, то там і не дбаємо, скільки людей потопчеться по нашій віртуальній тіні чи скільки розгадають за нашими юзернеймами справжні імена.

Розказати історію на камеру – це втратити контроль над нею. Після того як мігрантів було записано, їхні історії було прив’язано. Далі з ними можна робити будь-що. Виставляти їх на всезагальний огляд. Вирізати шматки відео для того, щоб запхати у відеопроєкт. Монтувати шматки слів, наче скручуючи їхні постаті в неприродні пози, для того, щоб історії звучали так, як це хочеться автору. В якийсь момент у межах серйозного соціологічного проєкту з’являється мисткиня, яка просто бере і без будь-чиєї згоди використовує обличчя біженців для свого арт-проєкту. І тим самим ставить під удар цих людей.

Будь-яке невинне підліткове відео може сьогодні вилізти боком політику, як то було з Обамою. Будь-який текст, написаний у 1980-ті за морально-етичними нормами того часу, сьогодні, в 2020-ті, виявляється аморальним. Сучасні читачки й читачі мають що закинути романам Юрія Винничука, Євгена Гуцала, Юрія Андруховича тощо. Те, що кілька десятиліть тому зчитувалось як невинна гра чи нормальне поводження з жінкою, сьогодні називають чітким словом «зґвалтування». І все – маємо простір для кенселінгу.

Усе, що ви запостили, буде використано проти вас. Усі кадри, в яких ви дозволили себе зняти в далекому минулому, будуть використані проти вас. І можна сто разів казати, що ви і світ відтоді змінилися. Ваша зв’язана тінь буде свідчити проти вас, а ваші предки, люди магічного мислення, будуть на мигах показувати – а ми ж попереджали.

Нерухомість фасаду

Інша історія знерухомлення в романі – історія про ідеальний шлюб. Орендарі польської квартири Миші мають вигляд статечного ідеального подружжя. Але за фасадом цієї картинки, як то кажуть, чорти водяться. Чоловік принижує свою дружину Патрицію і б’є її, заводить коханку, але непорушно приносить жінці білі лілії. Для сусідів і знайомих усе виглядає ідеально – вони ж бо не дослухаються до криків Патриції з квартири. Але ці крики чує Миша.

Те, що відбувається за фасадом, – не турбує. Чи то сімейне насильство, чи то проблеми з водопроводом – це проблеми одного рівня, до яких нікому немає діла. Ніхто не знає про воду, яка зникає в тебе в крані. Ніхто не знає про синці, які не визирають у тебе з-під одягу.

Вода, якої немає у водопроводі орендованої квартири Миші, та історії між чоловіком і дружиною за зачиненими дверима – синонімічні. Миша чує ці побої й намагається втрутитись, але жінка їй цього не дає. Патриція так само стає заручницею фасаду власної історії.

Фактично чоловік робить з Патриції те саме, що робить проєкт Others з біженцями перед камерою. Прив’язує її. Вона не може піти від нього, не може дати своїй історії здатися неідеальною друзям, знайомим і сусідам. Патриція виявляється прив’язаною до образу себе. До ідеальної картинки шлюбу. Один з яскравих моментів критики чоловіком Патриції – це критика її зачіски. Модної, яка подобається їй самій. Але саме ця зачіска в очах чоловіка підкреслює її вік і руйнує картинку і викликає в нього привід для сварки.

Нерухомість і нерушимість старої Європи

А ще чоловік Патриції займається нерухомістю. Загалом нерухомість і володіння нею стає антитезою до мігрантів і проєкту Others. Поважні люди, які живуть на тому самому місці й володіють нерухомістю, – ось він, респектабельний образ старої Європи. Поважної, культурної і вартої наслідування. На противагу їм ми маємо людей рухомих, які не мають нічого. Стара добра Європа проти ран цього світу. Острівець ефемерної стабільності в нестабільному світі. Нерухомий шматок суші посеред хвиль океану воєн і насильства. Світу, який так само може виявитись загроженим. Ніколи не знаєш, яка ковідна хвиля скосить його. Чи як близько він опиниться до нуля і до російських ракет. Ніколи не знаєш, коли завалиться твій фасад – фасад ідеального шлюбу, фасад доброчинної організації, фасад твого особистого образу.

Зрештою, сьогодні ми в Україні бачимо, наскільки хиткою є нерухомість. Книга починається до повномасштабного вторгнення, але пам’ять про зруйновані будинки в нас, як у читачів, уже існує. Ілюзія стабільності стін. Ілюзорність кожної скляної конструкції і кожної цеглини.

«Нерухомість» – хороший роман, який побудований за принципом вірша. Він подає нам ситуації, але не дає відповідей. Він дає образні антитези, але не пояснює їх. Усе – щоб ви самостійно відчитали і відчули цю книжку. І заодно згадали, скільки забитих каналізаційних труб ховається за фасадами красивих будівель.