Рубайте отут посередині на рівні серця: 19 віршів від військових

Рубайте отут посередині на рівні серця: 19 віршів від військових

Поезія поетів і поеток-військових, напевно, найточніше фіксує реальність і відображає дійсність російсько-української війни. За визначенням Олени Герасим’юк, це література факту. Ті, хто бачив війну на власні очі, документують її у своїх текстах і перетворюють на сильну пронизливу поезію. Пропонуємо вам першу частину добірки віршів українських військових.

Наживо ці вірші у виконанні авторів можна було послухати у межах читання мілітарної поезії «#Фронтмени», організованому «Культурним десантом» під час фестивалю «Книжкова країна». Вірші полеглих та зниклих безвісти побратимів, а також тих письменників, що не змогли прибути на подію з фронту, виконали інші військові, оприсутнивши їхні імена.

Антон Полунін

Поет, перекладач, музикант, перформер, фронтмен рок-гурту «Джеронімо». Доброволець, молодший лейтенант сухопутних військ. Лавреат літературного смолоскипівського конкурсу в номінації «Поезія».

 

квадрати

 

дев’ятого березня

дві тисячі двадцять третього року

о сорок четвертій хвилині на першу ночі

я зрозумів що ненавиджу все

європейські літературні резиденції

і поетів з пристойними зачісками

які вдають ніби вірші це щось важливе

і літературні журнали що раптом

затялися публікувати українську поезію

і платити по двісті євро за текст

без матюків і детальних описів

розпідарашених московитських трупів

ненавиджу музику літературу

клієнтоорієнтований сервіс

себе гроші чесну працю любов

президента церкву сім’ю

застосунки дія тривога і київ цифровий

зв’язки єдність нормальність зуби

ноги живіт щоки лібертаріанство

постгуманізм гуманізм мурали

фейсбук інстаграм спотіфай

мені хочеться плакати і блювати

коли люди висловлюють співчуття

стоять або мають погляди

або мають речі або роблять не знаю що

я ненавиджу всіх відомих і невідомих письменників

галеристів і культурних менеджерів

останніх я ненавиджу так сильно

що навіть не знаю що 

імовірно це просто нерви просто потрібно 

виспатись пролікуватись почати мислити

в сранім позитивнім ключі ніби кожен

блядь кожен не заслуговує вічних мук

це реально підстава

що пекла нема

хоча що б це змінило

тим більше воно типу є

типу ось воно тут ну і шо

можна жити не помічаючи

що всім нам тупо пизда

курити одноразки зі смаком вершків і ягід

не зауважуючи ненависті

до вершків ягід міністерств відомств

прав і основоположних свобод 

людини і громадянина

я ненавиджу міністра культури

навіть сильніш за культуру якщо

це можливо ненавиджу коли мені добре

учора я пив пігулки

що від них мені було добре

і ненавидів це

ненавиджу дні

ненавиджу дні народження

сьогодні до речі день

народження 

шевченка

вгадайте що

 

Читати вірші поета можна на його фейсбук-сторінці.

Артем Нагайченко

Поет, старший солдат. Загинув внаслідок мінометного обстрілу 12 червня 2023 року під Волновахою в Донецькій області.

 

***

Рум‘яним світанком, вогнем ще нескорені

Йдуть вперед армійці, що зі сталі створені

Гартовані боями, в яких земля дрижала

Ті народи не живуть, що не мають жала

Душі їх сплелися у боротьбі лозою

Навіть Гетьманщина ще не була так злою

За убивства злою, за матерів ридання

Того ж армія не спить із такого рання

Тримайтеся, браття, доки мокрі ікони

Навіть небо знає людей вільних закони

Рід славний відважний, той що не знає страху

Вдячні ми у молитвах, що Богу, що Аллаху

Ми живем без рідних у полі місяцями

Щоб пишався батько своїми синами

Нехай тьма суцільна і чоботи в багнюці

Паном вже не бути московській падлюці

За Січі дим і попіл, за розбиті Крути

Не пробачимо століть розрухи і скрути

Десь літаври чути та сокіл вже кружляє

Хто байдужий до свободи, той душі не має

 

Борис Гуменюк

Поет, прозаїк, автор проєкту «Українські книги — українським тюрмам», координатор проєкту «Інша література». Військовий, заступник командира добровольчого батальйону ОУН (2014 р.) Голова Української Військової Організації (2015 р.) З початком нової фази російсько-української війни в лютому 2022 року долучився до лав ЗСУ. З кінця грудня 2023  року вважається зниклим безвісти.

 

Заповіт

 

Сьогодні знову копаємо землю

Цю ненависну донецьку землю

Цю черству закам’янілу землю

Тулимося до неї

Ховаємося в ній

Ще живі.

 

Ми ховаємося за землю

Сидимо в ній тихо 

Наче малі діти за маминою спиною

Ми чуємо як б’ється її серце

Як вона втомлено дихає

Нам тепло й затишно

Ще живі.

 

Завтра ми вже будемо мертві

Може багато з нас

Може всі.

 

Не забирайте нас із землі

Не відривайте нас від матері

Не збирайте на полі бою наші рештки

Не намагайтеся наново скласти нас докупи

І – благаємо вас – ніяких хрестів

Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.

Нам це не треба

Адже це не для нас – для себе

Ви ставите нам величні пам’ятники.

Не треба ніде карбувати наших імен.

Просто пам’ятайте:

На цьому полі 

У цій землі

Лежать українські солдати

І – все.

 

Не віддавайте нас батькам

Не хочемо щоб батьки бачили нас такими

Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми

Неслухняними хлопчиками

З рогатками з синцями на колінах

З двійками у щоденнику

З повною пазухою яблук з сусідського саду

Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося

Що ми десь є.

 

Не віддавайте нас дружинам

Нехай кохані запам’ятають нас красенями

Такими які подобалися багатьом дівчатам

А дісталися їм.

Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи

Наш гарячий подих

Наші палкі обійми

Нехай вони не торкаються нашого холодного чола

Наших холодних вуст.

 

Не віддавайте нас дітям

Нехай діти запам’ятають наші теплі очі

Наші теплі посмішки

Наші теплі руки

Нехай діти не торкаються тремтячими губами

Наших холодних рук.

 

Ось в цих окопах

Які сьогодні для нас тимчасове житло

А завтра стануть нашими могилами

Поховайте нас.

 

Не потрібно прощальних промов

В тиші яка настає після бою

Це завше виглядає недоречно

Це наче штурхати загиблого воїна

І просити щоб той встав.

Не треба панахид

Ми й так знаємо де тепер буде наше місце

Просто накрийте нас землею

І – йдіть.

 

Було б добре як би на тому місці було поле

Колосилося жито

Щоб жайвір у небі

І – небо

Багато неба –

Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле

Де лежать бійці?!

 

(В пам’ять про нас їжте хліб з поля

Де ми полягли.)

 

Було б добре якби на тому місці були луки

І багато-багато квітів

І бджола над кожною квіткою

Щоб надвечір приходили закохані

Плели вінки

Кохалися до ранку

А вдень щоб приходили молоді батьки 

З малими дітьми.

(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)

 

Але це буде завтра.

А сьогодні ми ще копаємо землю

Цю дорогу українську землю

Цю солодку ласкаву землю

Пишемо гуртом саперними лопатками

На її тілі

Останній вірш української літератури.

Ще живі.

Валерій Пузік

Письменник, режисер, художник. З 2015-го був бійцем 5 батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектора, з березня 2022 року перебуває в лавах Збройних Сил України.

 

***

Григорій Савич Сковорода, 

Людина, як він каже, дуже проста. 

Коли в Україну прийшла війна, 

Він зібрав рюкзак і…

 

Спочатку був добробат 

Потім ЗСУ. 

Найважчі для нього були чотирнадцятий, 

Двадцять другий 

І теперішній рік. 

Медична картка: контузія, два поранення, 

Реабілітація і знову фронт.

 

Все, що потрібно з речей, складеться в баул. 

На собі: бронік, каска, 

Саперська лопата, тактичний рюкзак,

Автомат, набої та кілька гранат.

 

1 сухпай на три дні.

 

Не сродна праця.

Така вона служба рядового солдата.

 

Є окоп і бліндаж.

Хочеш жити

Копай.

 

А копати доводиться багато.

У полі, в посадках, під обстрілами.

Різні місця, різні світанки.

Ночі довгі. Дотягнути б до ранку.

 

Григорій Савич Сковорода, позивний Філософ.

Складає вірші, пише байки.

Грає на скрипці та флейті.

Співав у капелі, вчився

В Києво-Могилянській академії.

 

Працював учителем поетики.

Свого часу був кулеметником.

 

Колись, повернусь до свого звичного життя, шепоче Савич.

Відбудую музей у Сковородинівці.

Російський снаряд влетів у дах 

У травні двадцять другого. 

Згоріло все. 

Відбудую, –

 

І усміхається. 

– А потім…

Помандрую світом,

Навідаюсь у Відень,

Допишу трактат. 

 

А поки мрію 

До блиску начищу автомат. 

 

Така вона, моя філософія свободи: 

Зброя, що вбиває ворога, дає результат.

 

Чи вірю у Бога?

Вірю!

Я ж тут.

Я — живий.

 

Снайпер ловив мене, та не впіймав.

Снаряд влетів у бліндаж, але застряг

І не спрацював.

 

Бог інколи проходить повз.

Зупиняється в тиші та цілющій росі.

Інколи чую янгольський спів.

Інколи він звучить у сухій траві.

 

Григорій Савич Сковорода, 

позивний Філософ:

«Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти,

то, на мою думку, ти щасливий».

 

***

Як же вона вдивлялася в небо… 

Ніби бачила серед хмар Всевишнього. 

Як ніжно,

ледь чутно називала вулиці, 

Якими ступала ногами босими. 

Як пальцями тримала сонце, 

Як шепотіла… 

Як же поруч із нею дихалось, 

Ніби літо накрило морським бризом.

 

Пам’ять торкалась метеликом

її волосся. 

Торкалась хвилями Чорного моря, 

Дивилась срібними зорями, 

Плавала в лиманах медузами.

 

Пам’ять квітами у її долонях, 

Слова вітрами вечірніми, 

Звуками портових гудків 

Й самотніх острівних маяків.

 

Як же вона вдивлялася в небо… 

Ніби читала книгу, написану спеціально для неї, 

Ніби бачила в хмарах розділові, які звучали нотами, 

Ніби чула янголів голоси,

Їх приголосні та голосні.

 

Як же поруч із нею дихалось!

Ніби янголи оселилися в животі

І сміялися,

лоскочучи пір’ям своїх крил

 

Так, що зорі, — 

всі зорі —

бачив лише в її очах

 

Настільки бездонних, наскільки буває ніч.

 

Читати вірші поета можна на його фейсбук-сторінці.

Дмитро Лазуткін

Поет, журналіст, телевізійний продюсер, спортивний коментатор. З 2023 року був у складі 47 ОМБр «Маґура» ЗС України, нині — речник Міністерства оборони України. Лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

ВІДЛИГА

 

коли їм обрізали всі відходи

коли заперечили у праві бути

вони прослизали на захід зі сходу

по кінчику леза складали маршрути

 

стежками важкими від талого снігу

шляхами що мічені слідом собачим

посадками що відчували відлигу

по запаху крові 

у пошуку вдачі

 

і крок за кроком і слідом по сліду

лунало в повітрі – я ще повернуся

я ще сюди неодмінно приїду

я ще помщуся…

 

за кожного хто лишився в окопі

за землю тверду і за правду солону

за те що у нашій східній європі

не кожен птах долетить до кордону

 

останніх часів безжальні прикмети

такі свої і такі герої

стирчали невикористані турнікети

боліли невикористані набої

 

із цих очей – писати б ікони

але тепер тут інакша матриця

пацан із харківської тероборони

стогне – значить – ще опирається

 

значить  у порятунок вірить

отже працюють закони вищі

і мокрий сніг крізь небесні діри

летить у вирване з м’ясом горище

 

їм піт вкриватиме теплі скроні

й не буде наснаги хоч це змінити…

вмирає зарядка у телефоні

безжально тиснуть на груди плити

 

від мінометів худоба глохне

і те що висне – стає баластом… 

за кілька тижнів усе підсохне

а потім буде наш контрнаступ

 

дожити б до жита 

все інше – бонус

повторює він –

дожити б до жита 

 

хтось ніби м’яч –

набиває глобус:

дожити

дожити дожити дожити…

 

скриплять коліщата працюють жорна 

рипить жива земля під ногами

і ніч підповзає в’язка і чорна

і йде за ними і йде за нами

 

ПОЛЕ

Присвячується Миколі Леоновичу, моєму другу, який під час виконання бойового завдання зник безвісти поблизу Авдіївки.

 

Метелик потрапив у пастку її волосся,

поборсався трохи 

і полетів на волю…

А десь в небесах набиралося сил колосся

І бронемашина повзла по в’язкому полю.

 

І навідник приховував хвилювання,

у нього двоє дітей – чекають його в Полтаві…

Він грав на гітарі

і вірші писав про кохання,

а потім пішов служити своїй державі…

 

Комахи стрибали нізвідки, 

дороги розмиті

ускладнювали думки і пересування.

Дожити б до жита або залишитися в житі…

Він грав на гітарі

і вірші писав про кохання

 

І запевняв – життя складається з вражень,

і очі його відбивали вогні заграви.

Звичайна посадка чи засідка –

хто розкаже?

У зоні, що зветься сірою – все яскраве.

 

А десь в небесах  набиралося сил колосся.

І бронемашина повзла по в’язкому полю…

Метелик потрапив у пастку її волосся,

поборсався трохи 

і полетів на волю…

 

ROLLING STONES

(paint it black)

 

за що ми воюємо?

 

ясна річ за що

за свої будинки з дитячими малюнками на стінах

за тих кого любимо і за те у що віримо

за спокій спальних районів і за тихий сон найрідніших людей

 

якось ввечері

під час телефонної розмови 

вона сказала:

знаєш 

я б хотіла тут залишитися

тут соціальні гарантії і виплати

впевненість у завтрашньому дні 

до того ж у мене був час подумати

і я вирішила що не маю обмежувати свою особисту свободу

безкінечним очікуванням 

я прагну бути відкритою світу хочу перетворюватися проявлятися розкриватися

 

тобто ти не повернешся?

я ще не вирішила

 

а діти?

вони підуть у німецьку школу вчитимуть мову

 

наступного дня він попросив командира 

відправити його на промку – щоб поближче до пекла 

але отримав відмову

тоді вирішив кинути все й повернутися у своє рідне місто

втім із цим було ще складніше

 

якщо тобі навіть не дають шансу красиво померти –

як жити далі?

 

сира осінь зривала шкіру з териконів

 

він заварив собі кави

увімкнув ролінг стоунз

хороша музика для такого моменту

подумав він і пофарбував усе в чорне

 

згадав пацана з житомира який так хотів потрапити в нашу бригаду 

і втратив руку в перший день штурму

згадав мехвода який  вивозив поранених посеред білого дня

три контузії десятки врятованих життів погляд голодного вовка

 

за що ми воюємо?

 

за черги на польському кордоні? за стійкість європейської демократії?

за лють генералів? за віру загиблих? за хрипіння у наших легенях?

 

за себе 

за нього 

за них

 

ранок човгає у брудних черевиках

перебинтований ландшафт випалює очі…

і крізь імлу він починає шепотіти:

як же я хочу пірнати у теплу глибину 

купатися голим у цьому безмежному океані

 

як же я хочу нарешті дійти до себе!

як же я хочу нарешті пізнати своє справжнє призначення!

 

як же я хочу як же я хочу –

проявитися розкритися засяяти зсередини!..

 

що ти почуєш в глухому куті?

з ким ти ночуєш на цій висоті?

чорна земля на моєму взутті

чорна петля на чиємусь житті

чорний лелека літає вночі

буду мовчати

ти також мовчи

 

Читати вірші поета можна на його фейсбук-сторінці.

Єва Тур

Поетка, редакторка, художниця. Військова, ветеранка російсько-української війни.

 

***

граєшся зі смертю

як з маленьким кошеням

бо чого варте це життя?

любила/не любила

втікала замовкала

знаходила і ховала

вдих/видих

 

хотіла стати чистим аркушем

а стала порожнім

пиши/малюй/жмакай —

жодного сенсу

жодного наповнення

жодного життя

 

імітація

 

ще одне слово

як відрижка далекої цивілізації

нащадки якої зараз

за давньою звичкою

і сталим звичаєм

підтримали б тирана

але соромно

бо що скаже світ?

 

імітація.

 

пародія на щось

наслідування

підробка

ерзац

сурогат

повторення

 

життя

 

я стала достатньо дорослою

аби навчитися жити

абсолютно самій у цілковитій темряві

навіть коли світло є

я стала достатньо дорослою

аби подружитися з бабайкою

і не боятися спати 

з розкритими ступнями —

схопить так схопить

я стала достатньо дорослою

аби гратися зі смертю 

як з маленьким кошеням:

прилетить так прилетить

поцілить так поцілить

розлюбить так розлюбить.

 

рулетка з прикметником на літеру «р»

гидко вимовляти

але світ має знати

і чути

і чути

і чути

щодня

щогодини

щосекунди

ім’я вбивці

 

але 

завжди існує але

коли ти порожня сторінка

порожня пожмакана сторінка

якою грається маленьке кошеня

 

ти не хочеш називати ім‘я вбивці,

бо це як знову запустити його собі під шкіру

і проживати 

знову 

і знову

і знову

смерть найближчих

 

але 

пускаєш собі кров

і пишеш нею

на собі 

порожній

слова на літеру «р»:

росія

російський

росіяни

 

а ти читай, світе, що написано 

на мені —

на порожній сторінці

якою грається 

чи то кошеня

чи то смерть

 

***

час від часу мені пишуть журналісти,

але здебільшого журналістки,

просять дати інтерв’ю, 

розповісти про роль жінки на війні, 

про те, як бути жінкою в чоловічому колективі,

як бути чи не бути окрасою,

натхненням, стимулом 

й таке інше.

 

рибки й акули пера пишуть мені,

просять дати коментар чи інтерв’ю,

а я відмовляю, я не маю що сказати,

бо не знаю, як воно — бути жінкою на війні?

«та що вона меле? що вона торочить? —

обурюються вони. —

у неї є груди, тонкі запʼястя і талія, 

що так нахабно витончується 

на тлі округлих стегон.

у неї є вагіна й матка, врешті-решт».

 

звісно, стаціонарний набір жінки

завше зі мною: на війні, в тилу, у столовці,

в посадці, чи то пак лісосмузі, 

в автівці, недобитій хаті, в чужому оці,

від Луганщини й до Закарпаття

(далі давно не їздила, але певна,

що і там би нікуди не дівся).

 

але запевняю вас, я не знаю,

як бути жінкою чи окрасою на війні?

мене перепитують: «та ж як так?

ви — жінка і ви — на війні.

все ж сходиться і збігається.

то чому ви говорите протилежне?

ви хочете гонорар чи не хочете слави?

чи є якась інша причина,

на яку не стачає нашої уяви?»

 

я б розказала, як бути жінкою на війні,

аби була нею на війні. 

але ж ні:

на війні 

я —

безстатева істота.

звісно, мої жіночі ознаки 

нікуди не діваються,

не зникають,

не стираються: 

груди, талія, стегна

і навіть вагіна з маткою —

запевняю, все лишається при мені 

і зі мною,

але я не перестаю при цьому бути

безстатевою істотою на війні.

 

я маю позивний «Бос»,

відгукуюся на «друже» чи «братан»,

матюкаюся по ситуації,

жартую по-чорному,

ношу чоловічу термобілизну

(жіноча чомусь тонша і холодніша)

й дуже зрідка палю сигари та пʼю віскі,

аби відпустити розум 

й нарешті розслабити тіло.

я не фліртую, не «строю глазкі»,

не маю доглянутого манікюру, 

нарощених вій, наведених стрілок:

замість косметички у моєму рюкзаку 

набір першої медичної допомоги, 

щуп і мультитул. 

 

звісно ж, я маю менше фізичної сили,

майже дитячий розмір ноги,

маломірну військову форму, 

найлегший рюкзак,

але ніхто не скаже, 

що я маю 

менше знань, 

умінь, 

поваги

чи ворога на рахунку.

 

тому вибачте, шановні представники ЗМІ,

я знаю, як бути жінкою у відносно мирні часи,

як робити макіяж і носити прикраси,

одягати елегантні сукні й ділові костюми,

носити підбори й легкі балетки,

підбирати зачіску і нові парфуми…

але запевняю: я зовсім не знаю, 

як бути жінкою на війні,

так само як і пережити утрати,

бо кожна утрата переживе мене —

безстатеву 

істоту 

на війні.

 

***

несла  свою ж ношу у своїй же утробі

щоб через тридцять і три роки заховати у гробі

скільки того шляху від утроби до гробу

від порога до Бога

від жінки до зірки

від материного соска до в ребра списа? 

від першого зуба до першої сивини?

Отче що єси на небесах поясни!

скільки того шляху від куті і до колива

від нестачі олова

коли ти останній у списку

тож без ноги?

поясни мені Отче мій поясни

скільки від осені і до весни

мають народжуватися світи

Твого єдинорожденного Сина? 

скільки худоби ясними очима

побачило диво народження Бога

й пішло на заклання лишивши два роги

пару хвостів і хмарину пухнастої вовни?

Господи Ти відповідями наповни

порожні міхи за моїми плечима

бо скільки того шляху від утроби й до гробу

а я так і не зустріла нічийого Бога

 

Читати вірші поетки можна на її фейсбук-сторінці.

Єлизавета Жарікова

Поетка, музикантка, авторка пісень, клавішниця та бек-вокалістка інді-рок гурту «Поророка». Від 2022 року — бойова медикиня ТРО ЗСУ.  Лавреатка премії літературного конкурсу «Смолоскип».

 

***

Перелітнице переправнице на межі 

скільки літер у твоїм імені підкажи

 

я — пробач мені — ще не зламана ще жива 

хоч життя моє — більше паузи — не слова 

 

лялька-мотанка відвертаєтся і мовчить 

щось між піснею і розлукою між ключиць 

 

щось між му’зикою й музи’кою щось між нас 

щось ночами кровить із набряків десь у снах 

 

а і правда ж ніхто не кликав і не просив 

ніч накочує в чорне вмочені голоси

 

рукокрилою перепрілою тінню йде 

щось безлике таке велике і молоде  

 

здерти кірочку на п’ятірочку із колін 

знов забракло у крилах певності на політ

 

до душі прикладаю папороть і полин 

перелітнице 

справді терпне а не болить 

 

осінь-копанка — і не втопишся якби й хтів

лиш намочиш в болоті ніженьки золоті 

 

лиш забудеш зміїну шкірку на камінцях 

лиш ніколи вже не повернешся в ці місця

 

***

Ця ніч могла би бути ідеальною:

земля відпочиває після грози

світло місяця ніжиться в дрібних краплях

миші обережно виходять на розвідку

 

ти заварюєш каву зі згущиком

і згадуєш друга К.

який дуже любив згущик

аж хотіли в труну покласти одну баночку

 

спів пташки заповнює

порожнє місце між вибухами

друг С.намагався грати на сопілці щось схоже

на ці трелі

сподіваєшся

що з невідомости

таки його дочекаємось

 

холодно

як буває у травні лише на війні

і сонце не поспішає заступити на бойове чергування

чиїсь улюблені цигарки

чиясь улюблена

(така тоді набридлива) пісня

 

звичні речі

пускають вусики

додаткових сенсів

у них йдеш заплутуючись

 

і сниться

підіймається вода

– а в майбутнє пробито

занадто маленький отвір

всі не встигнуть пролізти –

і хочеш поступитися їм дорогою –

але знов телефон будить на чергування

 

і триває твоє полювання

і триває надщерблена ніч

і зорі переблимуюються згасаючи

 

просиш відв’язати душу від спогадів

як колись баба козу

десь на осяяному дитинством

перетині століть

вузол не розв’язується

 

тож рубайте отут

посередині

на рівні серця

 

***

тримайтеся

все буде добре

а потім ми

підемо доживати своє

на крижинах спогадів

під час великого льодоходу

 

будемо підтягувати одне одного ближче

ниточками нічних розмов

відчуваючи все менше місця під ногами

серед високих хвиль прапорів і гасел

будемо озиратися на голоси

і ніяково вибачатися що знову обізналися

 

а чорне й спрагле серце

таке саме як наші чорні й спраглі серця

сходитиме потай поряд зі справжнім сонцем

і в його пульсуючому світлі

дерева яких немає відкидатимуть тіні

будинки яких немає відчинятимуть двері

люди яких немає лагідно й невагомо

всміхатимуться зі світлин яких ми не встигли зробити

(не до того ж було)

 

і я казатиму:

порахуй пальці

раптом це штучний інтелект

знову і знову некрасиво жартує

виманюючи нас на берег

 

***

не говори мені що буде далі

просто йди і нишком світи 

я вже знаю 

іноді так буває

що сьогодні обманний маневр — це ти

 

неважлива тіньова

частина великого задуму 

(з цим знанням хіба легше дертися крізь пітьму?)

не кажи що знову вигадую 

відчуваю 

тому 

 

покладу до кишень заторішні сни

акуратно вийнявши з-під повік

що порадиш — крім вірити жити не нити —

і подалі від вікон? 

 

запасні колії другорядні ролі маленькі хиби 

фонова музика звикання до чорних новин 

ось така в цього тексту риба 

вміє плавати без голови

 

ось така в цього тексту зона росту 

припини зазирати крізь мене туди 

я вже знаю що іноді треба просто

 

подивитись на фото

згадати як дихати

 

***

Я досі не знаю хто

і досі не знаю як 

дає мені камертон 

запалює мій маяк 

 

я досі шукаю ті

дороги понад води 

де щось відкидало тінь

що їла мої сліди

 

дитинство лежить навзнак —

і бачить себе вві сні

ромашка говорить: так 

кульбаба говорить: ні 

 

життя що на букву «ж»

дзижчить крізь вишневий цвіт 

і каже мені: авжеж 

ви лишитеся живі  

 

а зорі завиті в дим

а ніч поросла дощем 

закінчуються ходи 

а я би хотіла ще 

 

а я би хотіла сніг

а я би хотіла дім 

великі кошлаті сни 

маленькі сонця’ руді 

 

та шлях пролягає так

що з нього вже не зійти

бо справді летить літак

і справді горять мости 

 

в минулий далекий рік 

метафори відійшли 

і небо шипить вгорі 

над колами ковили 

 

не маючи опертя

крім того що синя твердь 

встає та іде життя 

щоб смертю долати смерть

 

Читати вірші поетки можна у її телеграм-каналі.

Ігор Мітров

Поет, критик, літературознавець. Доброволець, служить у десантно-штурмовій бригаді.

 

***

мої побратими не читають

ані чеха ані чупу ані чапая

жадана не те що не читають

навіть не слухають

пісню про арту із письменником семесюком

не асоціюють зовсім

мої побратими ніколи не чули

про забужко з усіма її андруховичами

навіть шкляр із кокотюхою

їм абсолютно похуй

як і те що нарешті квітне пишним цвітом

молода українська фантастика

і що як завжди квітне пишним цвітом

молода українська поезія

мої побратими не знають про «смолоскип»

з його вічно юними філологинями

не знають про «люту справу»

з її піксельними та оливовими панками

про поезію ветеранів і ветеранок

про поезію новобранців і новобранок

про поезію живих і загиблих

мої побратими не знають

але якось увечері один сказав:

«братан

якщо ти виживеш

то обов’язково маєш написати

про все це написати

книгу про нас

написати

як прийняв?»

якби ти знав братан

скільки книжок про тебе вже написано

а скільки ще буде написано

якби ти знав

ти б дуже здивувався

братан

«прийняв

плюс

працюю»

 

Вірші поета можна читати у його телеграм-каналі.

Ілля Чернілевський

Поет, співак, композитор, перекладач. Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну добровільно вступив до складу Територіальної оборони Києва, а 8 березня — до лав Збройних сил України. Служив у складі 110-ї бригади. Загинув у травні 2022 року у районі Кам’янки Покровського району Донецької області внаслідок ворожого мінометного обстрілу.

 

***

Тягнеться тихо смужка світанку

Крізь дірку бліндажику.

Ранок в атаку

Вже рветься

Кидаючи променів черги

Крізь хмару, що вигнулась в форму мачете

Солдати встають. І дзеленкають кухлями

Нужнику будка пронизана кулями

Життя, що шугнуло патроном в калюжу

Життя, яке кожен із нас ще не виборов

Життя, що спростовує звичні нам виміри

Надія у квіточці на бездоріжжі

Думки, що поставив я на запобіжник

Приціл, що шукає пожадливо цятку.

Ми знов переможемо.

Я обіцяю.

 

***

Крізь серце, що пізнало боротьбу

Крізь кожен мій обридлий інтер’єр

Я проростав лиш тим, ким я вже був

Я виростав лиш тим, ким я вже є.

Я вмів розшифрувати календар

Коли читати навіть ще не міг

Мій шлях легкий

Бо зморшки зняли з вуст

В мені безодня звуків промовля

Як фініш в русі лижника, де спуск

Став крапкою крізь неба окуляр.

 

***

Я птах між тенет

Солов’їний сонет

Рука, що малює картину

Не вір: ти була, щоб з’явився цей вірш

В несправжньому ніби коханні

А я народився, щоб шепіт знайти

в собі. І з ним бути на рівні.

Пливе над папером розсипчастий дим

Кружляє контуженим звіром

Неначе злочинець, що нищить сліди

Зі зламаним секундоміром.

Від безглуздих конфліктів гірко

Я збираюся у наряд

Ці сварки намалюють дірку

У душі, як в землі снаряд

Щоб ім’я, що пекло окропом

Із землі мого серця шмат

Не урвало. І кров над окопом

Щоб забулася, як кошмар

Він повертався додому.

 

***

Дорога була як сон

Бажав камуфляж змінити на діри в старій сорочці

Коли чекав на свій потяг – увесь гомінкий перон

Немов випадково від нього відводив очі.

І злість – наче глибина

З якої не випливти тут, в метрополітені.

І ще одна станція. Дихати – наче знов

курок натискати. Невже цьому треба вчитись?

Чому це табло червоне, неначе кров?!

Чи можуть ці кляті двері не відчинитись?!

Посвідчення – сльози, багнюка, і смерть братів.

А вуса шофера – як стрілки, що навіжено,

трясуться. Дають зрозуміти, що не туди

несеш ти стрільбу, скрегіт шин, і свої шеврони

Тут люди втомились давно від новин біди

Тут всяка війна – наче пристрасть, що охолоне

І топали берці містами, де ніби мир

Сліди заростали пилюкою, снігом, брудом

І цими слідами байдуже ходили ми.

Байдужим дорослим і надто веселим людом.

 

Мальва Кржанівська

Поетка, громадська діячка, лідерка мистецького об’єднання «Творчий Сектор». Військова, бійчиня підрозділу аеророзвідки «Білий Вовк».

 

***

Мамо, привіт. Я усе ще жива.

Шатром наді мною повисла молитва

Твоя, від ворожих «очей» я закрита,

І ціла шалена моя голова.

 

Був ворог сполоханий. Зважені ми.

Безсильно ревли урагани й гради

Не влучні були їх смертельні снаряди,

А ми їх палили, як вірус чуми.

 

У серці, матусю, священна скрижаль

Пісні й колискові. Нема в ньому стра́ху.

Шкода мені ліс, і тварину, й комаху 

А виродків з пекла ні крихти не жаль. 

 

Вони по собі полишають пустир.

Повзуть, мов лишай, пожираючи села.

Та всупереч цьому я нині весела-

Веде їх на знищення їх поводир.

 

А ми — ми стіклися з поранених міст,

Щоб грати богами призначені ролі.

Бо зараз весь світ — це будинку під’їзд,

Русня ж в нім — сусід  живодер-алкоголік.

 

Що варте життя на всесвітньому тлі?

Про тих, хто ховається, віршів не лишать.

Брати мої, мамо, історію пишуть,

Спроваджують нечисть назад до котлів.

 

Я вдячна тобі за казки про світи,

Народи, їх гонор, їх щастя і муку.

Вернуся — читати їх буду онукам,

А ні — замість мене читатимеш ти.

 

Спасибі тобі за життя і за кров,

У котрій нуртує неспокій дідівський.

Прапращури з неба милуються військом.

Їх душі вспокоєні родяться знов.

 

***

Під берцями килим — кульбаби, медунки

І грицики,  й ряст, і вологі мохи.

Кевларові в мавок  тепер обладунки,

Карбонові нині у мавок птахи.

Що мавка для світу? Життя берегиня.

Пантрує вона кожне боже стебло.

І душу від Бога приводить в дитині,

І світ огортає любов’ю й теплом.

Та в люту годину — і люті закони.

І реверс життя різко змінює шлях.

Вогнем термобаровим в мавок дракони

Випалюють нечисть у наших полях.

Раніше слізьми омивала у лісі

Прогалини пнів. І садила квітки.

Тепер же немає межі її втісі,

Як бачить в екрані русняві шматки.

Коли все скінчиться, стеблиння зелене

Проб’ється, між ребер й хребтів проповзе, 

Земля втягне в себе вороже поріддя,

І лишиться після лише чорнозем.

І птахи повернуться, справжні, співочі,

І гнізда зів’ють, розщебечуть політ.

І в мавок тоді потеплішають очі,

І руки згадають, як зцілювать Світ.

 

Жінки,  що чекають

 

І розпач, і страх переходять, величні і горді.

О, скільки ж в них сили, хоч ноша їх справді важка.

Жінки, що щоразу самі одягають підковдри, 

І гріють собою самотні холодні ліжка. 

І дивляться мовчки, як сонце чарівно фарбує 

У проймі вікна у мадженту сусідні дахи.

І сон їм не йде, їх одне і те саме турбує —

Чи вернуть до гнізд на весні сизокрилі птахи.

Чи завтра, схопивши до рук телефон, вп’явши заспані очі,

Тривоги постійної в ребра впіймавши ножі,

Зелений кружечок засвітитися їм після ночі

І напис під фото їм скаже,  що Він в мережі…

Жінки, що чекають, плетуть заговорені сіті,

Щоб покручів очі не взріли під ними сердець.

І йдуть, мов живі, на підборах в життя розмаїтті,

В порожню оселю, латать незагойний рубець.

Їх дні наче кадри мигтять чорно-білі у фільмах.

На фото усміхнені, ніби їм світ й не пече.

Жінки, що забули, як затишно спиться в обіймах,

Але пам’ятають як пахне кохане плече.

Вдягаються в шовк сорочок помережених — звичка.

Та вже не зважають на пасма тонкі сивини.

Жінки, що вкладають дітей і цілують їх личка,

Вжахаються тому, як швидко ростуть їх сини…

 

Жадані «привіт» – їх торкнутись не можна, а гріють.

Відштовхують кухлі, по вінця з жале́м трутизни́.

…Жінки,  що живуть, ніби час зупинився, старіють.

І мріють, що встигнуть хоч «врешті» набутися з Ним.

 

Читати вірші поетки можна у її телеграм-каналі.

Микола Леонович

Поет і книжковий дизайнер, ілюстратор, автор розсилки «Повільна людина». Долучився до лав ЗСУ в лютому 2022 року. Зник безвісти 27 квітня 2023 року під час виконання завдання поблизу Авдіївки.

 

***

Я люблю тинятись по Полтаві

нидіти у темних каферштанах

бачити себе у темній каві

на розбухлих мов жінки каштанах

 

всюди пари 

з димом ходить панич

розпашіло вітер плеще в лиця

зі знемоги падає керманич

у розкішне тіло молодиці

тиньк і зорі падають із неба

янголи кохаються на лаві

може я іду уже до тебе

я люблю тинятись по Полтаві

 

Читати вірші поета можна у його майбутній збірці «Повільна людина» від видавництва «Смолоскип».

 

Вірші поетів і поеток-військових можна читати також у медіа, що присвячені безпосередньо цій темі: фронтмени.media (засновниця — Анаід Агаджанова) та «Ритм. Пінакотека воєнної поезії» (засновниці — Ірена Миколів й Олександра Марущак) та низці ветеранських видавництв. Також Читомо започаткувало акцію «Місяць військових письменників».

 

Культурний десант — військовий підрозділ, що займається морально-психологічним забезпеченням бійців на різних етапах військової служби, а також просвітницькою діяльністю, роботою зі зміною деструктивних переконань і формуванням іміджу бригад та родів військ.

Оригінал статті на Suspilne: Рубайте отут посередині на рівні серця: 19 віршів від військових

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Чернігові відтепер є вулиці Олени Пчілки і Левка Лук’яненка

Депутати Чернігівської міської ради проголосували за перейменування 35 вулиць і провулків у місті. Про це повідомило інтернет-видання «Сіверщина».
Відтепер у місті з’явилися вулиці на ч

У Харкові пропонують назвати одну зі станцій метро на честь Василя Стуса

Активісти проєкту «Деколонізація. Україна» запропонували нові назви для п’яти станцій харківського метрополітену. Про це повідомили на фейсбук-сторінці проєкту.
Серед запропонованих пер

У червні в Україні зафіксували 13 випадків порушення свободи слова

У червні експерти Інституту масової інформації зафіксували в Україні 13 випадків порушень свободи слова, відповідальність за 2 з них — на росії. Про це свідчать дані щомісячного монітор

«Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Деякі люди цінують книжки не лише через їхній зміст і наповнення важливою або цікавою інформацією, а визнають видання як мистецький артефакт. Часто ключову роль в особливому  сприйнятті

Фестиваль «Фронтера» оголосив програму заходів

IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» у Луцьку оголосив програму заходів. Про це повідомляє прес-служба фестивалю.
Фестиваль відбудеться 27-28 липня в Музейному просторі «Око

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"