Роксана Харчук. Письменник і його ім’я

Роксана Харчук. Письменник і його ім’я

Майже непомітно збігло 12 років після смерті Олеся Ульяненка. За цей час про його творчість написано кілька літературознавчих праць. 

Ольга Пуніна 2016 р. опублікувала літературний портрет письменника «Самітний геній», що містить бібліографію його творів і всього масиву літератури про нього. 2020 р. і 2022 р. відповідно опубліковано першу і другу частину монографії Фелікса Штейнбука «Під “Знаком Саваофа”, або Там, де Ульяненко», що присвячена романам мистця широкого тематичного діапазону: від диктатури і революції, ранньої української держави з тіньовою економікою, російським православієм і нікчемним політикумом до теми привілейованих членів суспільства і людей вулиці, одержимості ідеєю сили і вбивства й протистояння системному злу. 2019 р. цей же науковець оприлюднив дослідження «Інкубація “Яєць динозавра”» про малу прозу цього ж автора. Відмовившись від історизму, Штейнбук подає альтернативний погляд на Ульяненка, прагне універсалізувати його творчість, вдається до тілесно-міметичного методу, відкидає традиційне прочитання як експресіоніста, богошукача і містика. Паралельно заперечує його розуміння як антисеміта, гомофоба й антифемініста.

Оскільки спадщина прозаїка налічує 14 завершених і один незавершений роман, а також малу прозу, згадані літературознавці витратили чимало часу й енергії для її прочитання і зрозуміння. Їхня праця важлива, нехай найпросунутіші поціновувачі літератури скажуть, що все це без сенсу, бо Ульяненко – графоман, другі стверджуватимуть, що совок і постсовок остогидли так, що ніхто про них не те що читати, а й чути не хоче, треті – найбільші патріоти – засудять Ульяненка як провідника «русского міра». Водночас хочеться все ж критичнішого підходу до спадщини мистця, підходу, який би зводився не до слова «суперечливий», а пояснював, у чому ця суперечливість полягає. Прагнеться також диференційованішого погляду на його романи не тільки з перспективи жанру, а й через призму якості. Серед них були вдалі, менш вдалі й відверто невдалі. До останніх нині залічують «Хрест на Сатурні. Історія одного кохання» (2004) з огляду на схематизм персонажів і стилістичну недосконалість твору, а не через тему інцесту, що починається з біблійної історії про Амнона і сестру його Тамар. Інцест, що його використав у якості розв’язки роману «Сто років самотності» Ґабрієль Ґарсія Маркес, шокує якраз і потворністю, і переконливістю.

Завдяки Мирославу Слабошпицькому 2011 р. вийшла друком книжка інтерв’ю «Олесь Ульяненко без цензури», що проливає світло і на самого прозаїка, котрий в деталях містифікував власну біографію, і на ті обставини, у яких він жив і працював. Мирослав зняв також одноіменний документальний фільм, котрий імпонує відкритістю і відсутністю фотошопу. Зрештою Ульяненко любив кіно. У композиції деяких його творів спостерігаємо кліповий принцип, наприклад, у «Квітах Содому» (2012). Саме тому важливо відділяти ці кліпи, а не подавати суцільним текстом, як у виданні «Фоліо».

Нині ми знаємо Ульяненка передусім як того, хто боровся із цензурою, запровадженою Національною комісією із захисту суспільної моралі. Ця інституція заборонила розповсюдження роману «Жінка його мрії» (2006), кваліфікуючи твір як порнографічний. Автор не погодився із таким підходом, подав позов на Нацкомісію. Судова тяганина скінчилася мировою угодою, після якої письменник не прожив і року. Він обрав шлях свободи слова і чесно його пройшов, несамохіть опинившись серед тих письменників, чиї твори різною мірою і з різних мотивів заборонялися раніше: Фредерика Стендаля, Тараса Шевченка, Жана-Жака Руссо, Теодора Драйзера, Джона Стейнбека, Салмана Рушді й багатьох інших. Традиційно цензуру практикують авторитарні країни й теократичні суспільства. Однак найближчою аналогією до нашого випадку є заборона 1921 р. у США книжки Джеймса Джойса «Улісс» як непристойної. Лише у 1933 р., розглядаючи позов США проти «Улісса», що його спровокував видавець «Рендом Гауз» з метою видання відомого роману, суддя округу Нью-Йорк Джон М. Вулзі постановив: твір не є порнографічним, оскільки деякі його епізоди викликають не сексуальне збудження, а блювотний рефлекс. Ця нова правова норма увічнила ім’я Вулзі. Мені достеменно невідомо, як будував захист адвокат Ульяненка Олег Веремієнко, але блювотний рефлекс у якості головного аргументу він міг використовувати на повну силу. Члени Нацкомісії, запізнившись на 90 років від часу процесу проти «Улісса», жахнулися від проміскуїтету у романі «Жінка його мрії». Однак їх не хвилювало, що іншим у світі, про який писав прозаїк, проміскуїтет бути й не може. Нацкомісія абстрагувалася від того, що художній світ має власну логіку. Можливо, члени комісії й хотіли, але заборонити художній світ Ульяненка не могли. Такі спроби були анахронічними, бо процес США проти «Улісса» поклав край намаганням засуджувати увесь твір і творчість мистця на підставі окремих епізодів. Звісно, секс для Ульяненка був не єдиною силою, а однією із багатьох. Іноді й прекрасною, що нагадувала купи шовку, різноколірного шовку над синьою водою. Фатальна або погибельна, чиста любов як жест людської непокори захоплювала і його демонічних персонажів, звичайних тобі братків зразка Горіка і Лямура. Замість того, щоб поставити на книжці маркування 18+, в Україні 21 ст. вибухнув скандал. Так українське суспільство отримало щеплення від моральної цензури, і відбулося це коштом Ульяненка. Таких речей історія не забуває.

Загальновизнано, що Ульяненкові була чужою будь-яка кон’юнктура. Він позиціонував себе і був нонконформістом: панком, анархістом, богемою – тим, хто пише з внутрішньої спонуки серед холоду, голоду і повної побутової невлаштованості. І це не був жодний гіперреалізм, ішлося не про ілюзію реальності, а про щоденну практику. Від людей кон’юнктури письменник ніколи нічого доброго не очікував, бо вони вічно повторюють чужу думку, конвертуючи її у тверду грошову одиницю і привілеї. Сумніву нема: вигода убиває ідею ефективніше за репресії і заборони. Патріотична ідея не виняток, тому Ульяненко й писав: невідомо, де патріотизм закінчується, і починається цирк. У романі «Син тіні» кримінальний авторитет Блох, якого кришує міністр, реєструючи фонд якогось Головченка, напучує соратників по синдикату: «Від сьогодні – ви всі патріоти». Однак номінальні патріоти відрізняються від професійних. Останніх Ульяненко не зносив органічно. Вони нагадували йому комсомольців, котрі перефарбувалися у незалежній Україні в національні кольори, на словах поробилися зразковими християнами, на ділі ж лишилися фарисеями. Мабуть, такого рішучого неприйняття лицемірства, як в Ульяненка, у нас годі знайти. Обезголовити Тоцького, власника шоколадного концерну «Лошен», у романі «Квіти Содому» іще 2005 р., міг, звичайно, тільки Ульяненко, який, пишучи про кілерів, і сам ним був, послуговуючись стилосом як стилетом або й звичайнісіньким шилом. Це вже, як Бог дасть. Певну долю цинізму письменник не тільки допускав, а й уважав необхідною і в житті, і в мистецтві.   

Цьогоріч Познанське товариство ім. Івана Франка видало у польському перекладі два романи прозаїка – «Сталінку» і «Дофін сатани», що побачили світ під однією обкладинкою 2003 р. у видавницві «Фоліо». Як відомо, саме за «Сталінку», опубліковану 1994 р. у часописі «Сучасніть», Ульяненко отримав малу Шевченківську премію. Цей роман і досі вважається головним його твором. Польські видавці відмовилися від усталеної практики, винісши на перший план «Дофін сатани». Думаю, такий підхід пояснюється передусім маркетингом: роман про маніяка має зацікавити читача. Крім того, польський читач не розуміє метафоричності назви «Сталінка», коли окремий район Києва стає прообразом сталінізму. Обидва твори переклала Анна Коженьовська-Бігун. Перекладачка чудово впоралася із завдання, яке не назвеш легким з огляду і на стиль Ульяненка, і на його лексику, і на дві таємниці – любові і смерті. Ідеєю фікс Ульяненка була все ж смерть. Світ він сприймав як цілком ненормальний. Створити таку глобальну ненормальність могли винятково ненормальні створіння, що звуться людьми. Як іронізує один із персонажів роману «Ангели помсти» (2012), котрий постійно читає книжку Дарвіна «Походження людини і статевий відбір»: людині таки не поталанило, коли вона з мавпи видряпалася в люди.

Писав Ульяненко винятково про постсовкову Україну або про Україну часів розвиненого соціалізму, який начебто мав людське лице. Можливо, Ульяненко й хотів про людське обличчя совка і постсовка написати щось добре, але найпереконливіше у нього виходило свиняче рило і якась скотиняка, максимум − загнаний демон. У цьому був він хронічно однобоким. Однобокість Ульяненка якась містична, але й вона має раціональне пояснення. По-перше, прозаїка не цікавила банальщина, добро ж завжди банальне. По-друге, він був переконаний, що за своєю природою людина є злою. Так уважав і Фридрих Ніцше. Однак Ніцше стверджував, що Бог помер, натомість Ульяненко позиціонував себе як християнина у безбожному світі. Саме у цьому, як на мене, й полягає головна його суперечність.      

 Про Ульяненка писати складно, бо був він письменником-самоуком, не вчився в жодному університеті, що негативно позначилося на його письмі. Він і сам це розумів, але покладався на свій талант, підтвердивши тезу про те, що мистецтво істотне тим, чим воно є для самого митця, що мистець саморозкривається і самостверджується через свою самобутню мову. Тоді мова письменника ототожнюється з його ім’ям. Іншим людям вона може бути нецікавою, для інших вона може бути неприйнятною і відразливою, але ніхто не заперечить самого факту її існування. З часової дистанції можна сказати, що «Сталінка» справила шокуючий вплив на читаючу публіку не тільки тому, що це був погляд на низи з низів, котрий, за висловом Михайла Слабошпицького, нагадував опік правдою, не тільки тому, що цей роман зводив порахунки зі сталінізмом в українському варіанті, а й тому, що цей твір продемонстрував можливості української мови. Ульяненко відчував, що соцреалізм українську мову зберіг і законсервував. Оскільки був неофітом, то відкрив мовні шлюзи без вагань. У цьому не був самотнім. Пошуком нової мови займалися у 1990−2000-ті письменники, журналісти і вся наша гуманітаристика. Колективні зусилля увінчалися успіхом, уможлививши перехід української людини до вільного суспільства. Адже первинна функція мистецтва, зокрема літератури полягає не в тому, щоб виховувати суспільство чи виправляти його, а в тому, щоб постійно супроводжувати людину, залишатися поряд із нею у найкритичніші моменти. Українська література відіграла істотну роль й відіграватиме й надалі в процесі еволюції українського суспільства, допомагаючи йому стати самим собою і віднайти власну форму.

Фото з особистого архіву Олеся Ульяненка. Публікується з дозволу Валентини Лісовської

Хоча Ульяненко був письменником-самоуком, він багато читав, зосередившись на самоосвіті. Тому, коли ми ставимо запитання: звідки в Хоролі міг узятися такий оригінал, як Ульяненко, відповідь на нього слід шукати перш за все в тій літературі, яка слугувала письменникові дороговказом. Думаю, спершу це були страшні казки і Джек Лондон. Оскільки Ульяненко любив усе заборонене, повз його увагу не могла пройти найголовніша книжка, проскрибована в СССР, –  Біблія. Саме Біблія залишалася головним його інтертекстом до останніх днів, хоча Ульяненко теж змінювався. Про це свідчать, наприклад, епіграфи з філософської книжки «Аристос» Джона Фаулза в одному з пізніх романів «Там, де Південь» (2007), котрий, як на мене, належить до числа вдалих. Розмірковування англійського постмодерніста про нерівність як головну проблему людства, про перспективи людей, народжених у злиднях і безвиході, про цінність власної думки з приводу будь-якого питання, яке стосується всіх, не були чужими й Ульяненкові. Його не могли не вразити роздуми Фаулза про космос, матерію, Бога і про людство як можливу помилку еволюції, її побічний результат. Однак попри природний розум, талант, розвинену інтуїцію й органічну мову, Ульяненко потребував не цензора, а доброго редактора. Зрештою таким редактором був Ігор Римарук. «Сталінка», з якої вилучено картини гіпертрофованого насильства, безперечно, є також наслідком роботи останнього. Недаремно Римарука-редактора пори «Сучасності» порівнюють із Миколою Зеровим часів «Книгаря».

 З Біблії саме Одкровення Івана Богослова справило на Ульяненка чи не найрадикальніший вплив. Він вирішив писати трилери і кримінальні романи з релігійним підкладом, наче ламаючи сім печаток Апокаліпсису. Саме тому його менти, шлюхи, наркомани, убивці, люмпени, люди нетрадиційної орієнтації і всі-всі-всі задумуються над існуванням Бога. Одержимий письмом Ульяненко мав дар передбачення. Про початок війни в Україні у 2013−2014 році він сказав у кримській розмові, що входить до книжки інтерв’ю 2011 р. Хоча прозаїк посилався на математику, ішлося у цьому передбаченні, як на мене, про концентрацію зла, про несправедливість тієї держави, радше антидержави, яку два десятиліття поспіль будувало українське суспільство, свідком якої Ульяненко був, яку зобразив у своїх творах. Перетворення антидержави в державу для людей, за його логікою, могло відбутися лише шляхом війни.

«Дофін сатани» означав для письменника новий початок. Якщо ранні його твори були «чистим» мистецтвом, то у 2000-ні Ульяненко начебто писав ринкову літературу, попсу. Звичайно, це була ілюзія: писати простою мовою без візуалізації хай і про маніяків він не вмів. Мала рацію Ніла Зборовська, котра помічала істотний вплив на ранні твори Ульяненка стилю Євгена Пашковського, але згодом прозаїк перейшов на полегшений наратив, хоча й не без ексцесів. Для його романів властива плутанина часів, спонтанність персонажів, появу деяких автор взагалі не вважав за доцільне вмотивовувати. Ульяненко вдавався до композиції, в якій поєднано кілька сюжетних ліній. Роман «Син тіні» (2006) містить у собі історії шести персонажів, пов’язаних із тіньовим бізнесом Блоха. Наратором виступає кілер, але історію Лізки автор раптово передоручив самій Лізці. Можна, звичайно, розцінити це як доказ його феміністичної налаштованості, але якщо на початку твору сказано: історію розповідає кілер, план цей змінювати не випадає. Трапляється, як у сюжеті з Пилиповичем, що титульний персонаж на практиці виявляється маргінальним. Подібні речі треба було усунути шляхом редагування-переписування тексту, але легше цього просто не зауважувати.

 У ранній «Зимовій повісті», написаній 1989 р., та й завжди, коли на сторінках Ульяненка з’являється образ полковника, генерала, диктатора відчувається вплив «Осені патріарха» Маркеса. Письменник намагатиметься повторити «подорож на край ночі» Луї Фердинана Селіна. Його притягуватиме табуйоване суспільством «дно», він, як уже зазначалося, відкине академічну мову, а однобокість Селіна слугуватиме для нього виправданням однобокості власної. Зрештою завдяки послідовній однобокості Ульяненкові вдалося показати, що совкове і постсовкове суспільство не тільки існувало на грані із зоною − воно було зоною просякнуте, аж зона сягнула верхівки української владної вертикалі. Однак, якщо вірити авторові «Дофіна сатани», й у кримінальному київському середовищі існувало розмежування: донецькій мові протистояла українська з галицизмами, як у Комети. Українське суспільство виявилося здоровішим за російське. Українцям хай і дуже високою ціною, завдяки перманентним революціям проти підставної України у російському варіанті, завдяки нинішній широкомасштабній війні таки вдасться із зони вирватися і розвалити її. У 1990-ті й на початку 2000-х така можливість була суто теоретичною, а не аксіоматичною. Ульяненко бачив в Україні протистояння українського і російського світів, часто чіткої межі між ними не існувало, «чорнуха» ж виявилася адекватною естетикою для передачі цього симбіозу.

 Коли письменник відкрив для себе «Аристоса» Фаулза, то знайшов у ньому підтвердження власного інтуїтивного розуміння мистецтва як символізації, конденсації думок, почуттів, подій і спогадів, як спроби втекти від часу. Ульяненко зовсім не мав на меті оспівувати людські пороки. Навпаки, він вважав, що перверзії мають нагадувати людям про нормальність. Іван Білозуб з роману «Дофін сатани», прототипом якого є серійний вбивця Онопрієнко, викликає у читача відразу. Однак Ульяненко побіжно зауважує, що і мент Ракша, і його кохана Ліліт (ім’я натякає на демонічну апокрифічну першу жінку Адама), котрі полюють за маніяком, у певні моменти мають із Білозубом щось спільне. Інакше бути й не може, якщо природа людини зла, якщо людина стає дедалі злішою. Питання полягало в тому, чи можна це змінити і як? Письменник вважав, що описаний ним садизм має викликати в людей більшу повагу до інших людей, а не породжувати ескалацію насильства. Однак опис усіх цих жахіть погано впливав на самого мистця. Адже він постійно перебував у вимірі зла, впускаючи в себе персонажів-головорізів, синів тіньової економіки й ідеологічних курв. Проза Ульяненка загалом є візуальною. Усі, хто читає його твори, одразу потрапляють просто у задушливу атмосферу депресії, мерзотності й болю. Ще Фьодор Достоєвський був майстром такої атмосфери, у Владіміра Сорокіна вона теж присутня у варіанті соцарту.

 Це схиляє до думки, що інакше про весь цей «русскій мір» написати ніяк не вдасться. Звичайно, можна сказати, що писати про нього нема потреби, бо ми до «русского міра» не причетні, літературознавці у цьому випадку воліють загальниково говорити про українську людину як дезорієнтовану. Ульяненко ж писав, що бачив. З його романів випливає, що були ми і творцями «русского міра», і його частиною, що «русскій мір» маємо подолати не лише ззовні, а й в самих собі. До речі, Зборовська одразу зрозуміла зв’язок між Ульяненком і «чорнухою». Письменник натомість різко заперечував «чорнушність» власної прози, наголошуючи, що пише винятково заради добра.

Парадокс полягає в тому, що Ульяненко, який був борцем за нову Україну, Ульяненко, у якого на шевченківській панахиді кагебісти виривали з рук національний прапор, називаючи фашистом, зображав «русскій мір» в Україні у стилі, який найточніше передає слово «чорнуха» − конденсований гротеск, натуралізм, гіпербола, жах.

Завдяки «чорнусі» у романі «Під знаком Саваофа» влучно зображено церкву Московського патріархату, цю армію попів, що виходить з мурів Печерської лаври, чавлячи шикарними шкарами сніг, розсідається по лискучих мерседесах й вуркоче у мобільні телефони, проклинаючи «гнилий Захід», «духовно» спілкується у келіях із молодими послушниками. Ульяненко писав про содомію православних батюшок прямо і наївно, наче малюючи лубочну картинку. Хоча довге ХХ ст. загалом насильницьке і жорстоке, а мистецтво не може відгородитися від нього, «нуар» і «чорнуха» − не повні синоніми. Між ними існують такі ж відтінки значень, як існують вони між фашизмом і рашизмом, в якому сталінізм сполучився із російським православієм. Мені здається, що цей відтінок найкраще передають слова «злиденність» і «убогість»: «чорнуха» − злиденний «нуар», рашизм – убогий фашизм.

Слід зазначити, що візуальна проза Ульяненка не позбавлена поетизму. Поетичною є рання «Зимова повість», що передчула Революцію на граніті й розгон студентів, який став поворотною точкою Революції гідності. У цьому творі озвучено декларацію покоління: бути гноєм задля майбутньої пшениці. Звичайно, не всі з покоління гноєм історії хотіли бути, але в історії своє бачення. Ульяненко ж уважав, що це чесна і почесна роль. Поетичність домінує і в «Богемній рапсодії» (1999). Анонімний герой першого твору нудився, бо не міг нікого полюбити, знав, що життя дарує Бог, а не генерали. Цей анонім – революціонер і анархіст, переслідувана людина зразка Довбуша. Його недовіра до законів стала, він віддає перевагу справедливості і сам її встановлює, офіруючи свободі власне життя. Попри, можливо, й зумисну синтаксичну кострубатість «Зимової повісті», на останню сторінку якої залітає птаха Гамаюн − провісниця влади і щастя, цей маленький роман ніс надію. Поетичність Ульяненка така ж реальна, як і «чорнуха», просто їхні пропорції різні. Природа прозаїка також поетична. Його хмари асоціюються з вапном, бавовною, цукром і його різновидом − рафінадом, повітря грає воланами, закручується у вири, вітер стріляє кришталевою пилюкою снігу, а південний вітер − найболючіший вітер у світі. Водночас сніг буває не тільки голубим, а й сірим, як попіл, а небо дієтичного кольору – ще не межа. Воно може перетворитися в багнюку, стати вузьким. Прозаїк любив яскраві кольори: червоне сонце, чорний крук, голубіючі вулиці, місто, що вибухає малиновим, береться зверху ледь жовтуватим ореолом, руде повітря, синій сніг. Ульяненка вабили міста-гіганти. Київ надихав його, ніколи не втомлював й не мучив. Місто він зобразив не менш цікаво за Валер’яна Підмогильного. У прозі мистця є широта, його масштаби не містечкові, не хутірські і не регіональні, а Київ кінця 20 ст. зрідні холодному космосу без гравітації, космосу, який затоплює Дніпро.  

Головним видавцем Ульяненка було «Фоліо». Саме це видавництво перевидало романи: «Сталінка», «Вогненне око», «Знак Саваофа», «Жінка його мрії», «Серафима», «Син тіні» й уперше оприлюднило у книжковому варіанті такі твори, як «Дофін сатани», «Ангели помсти», «Квіти Содому», «Перли і свині». Загалом Ульяненка можна назвати професійним письменником іще й за таким параметром: усі його твори спершу публікувалися у журналах, переважно у «Кур’єрі Кривбасу» і двічі в «Сучасності», згодом ці ж романи виходили книжками. Таким чином Ульяненко повторював практику українських радянських письменників. Здавалося б, щоразу редактори і сам автор мали доопрацьовувати, шліфувати твір. Однак у випадку Ульяненка за винятком «Сталінки» і «Вогненного ока», відредагованих Римаруком, цього не сталося, бо українське книговидання у 1990−2000-х за незначними винятками було аматорським. Переважна більшість суспільства взагалі його не помічала. Але письменник, особливо знаний, авторитетний – не експеримент, це технологія, до якої залучене усе суспільство.

Така констатація не має на меті применшити ані значення Ульяненка для літератури, ані книговидання ранньої України для суспільства. Вона має на меті звернути увагу на проблему літературної якості, бо уявімо становище перекладача, який зустрічає у тексті таке: «Всі вікна в Києві, як не дивись, виходять у двори, на дахи, ще кудись, але тільки не на вулиці. Принаймні у більшості випадків» («Жінка його мрії»), «дівчина, схилившись над люстрою, розчісувала волосся» («Богемна рапсодія»), «з цим маленьким, але вже з ранніми статевими ознаками чоловіка», «дзеркало з постмодерністичними штучками в рамі стилю ампір», «світловидного типу вікна», «ацетоновий диск» («Дофін сатани»). Звичайно, перекладач може сам усунути хиби, що й зробила Коженьовська-Бігун. Перекладач може виправити хибодруки: Мальдійські острови, тягнути гроники, «кілька книг, шкапа, віник», замінити «формулу Едисона» на «взірець Едисона», хоча редактор міг легко вирішити проблему, обмежившись словом «формула» або вжити замість неї закон Кулона чи Архімеда. Однак трапляються моменти складніші. У романі «Дофін сатани» є персонаж Комета, котрий після тюрми живе із жінкою на ім’я Христя. За сюжетом він мав лишитися самотнім, як вовк, тож Христя у пізньому совку «померла дорогою взимку: заблукала і замерзла», майже як повія Панаса Мирного. Проблема з редагуванням романів Ульяненка істотна. Його романи не втратять, а виграють у разі скорочень деяких натуралістичних описів й обмеження гіперболи, як це зроблено у «Сталінці». Можна ж було у «Зимовій повісті» «міліарди світлих громадян» виправити бодай на мільйони. З Ульяненком редактор мав працювати методично, але нині про це вже пізно говорити. Тож треба пам’ятати про манеру письменника усе гіперболізувати. П’ятдесятигруда богиня плодючості, як Артеміда Ефеська може слугувати ключем для розуміння його гіперболічного мислення. При цьому гіперболізував він згідно з власною переконаністю у злій природі людини усі людські гріхи й недоліки.  

Поцінування Ульяненка передбачає передусім якісне видання його творів. Польська книжка на цей момент є найкращою. Коженьовська-Бігун не тільки переклала, а й доречно скоригувала текст там, де це можливо. На відміну від українського у польському виданні ретельно відстежено абзаци, графічно відокремлено розділи. Адже письменник, що жертвував усім заради безсмертя власного імені, заслуговує уважнішого ставлення, щоб не справдилося гірке передбачення одного з його персонажів: «Ти знаєш, що в житті ніщо нічого не варте, принаймні все те, що ти пережив» і про що написав.              

zbruc.eu

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Роксана Харчук. Письменник і його ім’я

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

За 11 місяців повномасштабної війни росія скоїла понад 470 злочинів проти ЗМІ

Протягом 11 місяців повномасштабної війни Росія вчинила 477 злочинів проти журналістів та медіа в Україні. Про це свідчать дані моніторингу Інституту масової інформації.
 
Протягом січн

Андрій Любка та Євген Лір отримали нагороду від Залужного «За сприяння війську»

Головнокомандувач ЗС України Валерій Залужний нагородив письменників Андрія Любку і Євгена Ліра почесними нагрудними знаками «За сприяння війську». Про це вони повідомили у себе на стор

Виходить нова екранізація новели Генрі Джеймса

На Берлінському міжнародному кінофестивалі відбудеться прем’єра стрічки The Beast In The Jungle, знятої за однойменною новелою американо-британського письменника Генрі Джеймса.
 
Над ст

Росія переслідує щонайменше 15 кримських журналістів

Щонайменше 15 журналістів тимчасово окупованого Криму перебувають за ґратами за справами, сфабрикованими за терористичними статтями або статтями про зберігання зброї чи вибухівки. Про ц

У Польщі жінка обікрала бібліотеку на кілька тисяч злотих

У польському місті Жори одна з відвідувачок публічної бібліотеки вкрала книжок на 2000 злотих (понад 17 000 грн). Про це повідомляє портал Gazeta.pl.
 
До поліції міста Жори надійшло де

Перейти до блогу

Нові автори

Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Перейти до "Нові автори"