Раїса Харитонова. «Запізніле розуміння щастя»
2023-10-15 21:00:00 НСПУ

“Українська літературна газета”, ч. 9 (353), вересень 2023

***
У ботанічному столичному саду –
гортензії, троянди і концерти,
туристи, і бабусі, і студенти,
і музика.
А музика – безсмертна!
І скрипка Страдиварі – voi la! –
не грає – серце крає!
І паличка чарівна диригента,
як блискавка, над скрипками літає.
І чорний смокінг скрипаля,
що ластівка йому подарувала,
і Паганіні музика зухвала,
і захват публіки, і компліменти,
і вибухи аплодисментів –
як вибухи в Криму,
як кримський міст в диму,
як «Ода радості» безсмертна!

***
Ну от і розпогодилося. Київ –
як джміль невтомний гургуде у квітах.
Дощі побризкали й пішли на Трахтемирів,
де їх заждалось заповідне літо.

А нам так щемко захотілось щастя
(нехай без імені, без голосу, без… без…) –
отак, як із «тарзанки» в річку впасти!
І – жодного бемоля, лиш – дієз:

щоб ні сирен, ні вибухів, ні схлипів,
щоб діти – в літо, наче бджоли – в липи.
Сховати у долоні курячого бога
і, як з роботи – маму, чекати перемогу.

ПОЕТ
Він, як весна,
що закохується у все, що бачить,
і як літо,
що плекає оте, що запліднено нею.
Він, як осінь,
оплакує швидкоплинність,
і лютує, наче зима на свою фригідність.
Він, як вітер,
пасе лісосмугу, що видно йому з вікна,
й виряджається в сіре і біле,
в зелене і золоте.
Та душа його, як і вітер, завжди гола.

СКЛЕРОЗ
Уже не можу пригадати раю,
сорт яблука і яблучної драми.
Ким я була в самотності Адама?
Ребром, любов’ю, сяйвом
чи вибухом гормонів і уяви?
І як він називав мене –
Джульєтта, Есмеральда, Беатріче,
Єлена, Єва, Хлоя чи Марічка? –
не пам’ятаю.
Забувся рай,
забувся гріх,
забулись імена.
Коханого давно уже нема –
він обживає инший світ, суміжний –
а все здається, що мене він кличе
і в голосі його таке нестерпне щось,
таке… таке –
як перед смертю жаль і ніжність.

***
Усе як завжди, все – по замкненому колу:
день – ніч, біле – чорне…
Нова доба, але все ті ж герої,
які колись жили в епоху Босха:
і ніби знають же усі закони Бога,
але продовжують злягатися із чортом.

КАХОВСЬКЕ МОРЕ
З дна моря (мов блешня) – ні-ні –
та й зблисне церква.
Згадавши про Великий Луг
і величезні жертви,
ударить у німі, важкі і чорні дзвони.
На докір цей, на цей болючий спомин,
можливо, біла чаєчка озветься
і, може, заболить не тільки в мене серце.
Зелена хвиля мимоволі схлипне,
температура стрибоне у липня,
й криницям, досі чистим й гордим,
зсудомить, перехопить з жалю горло.
Важку молитву натще прошепочеш,
взиваючи до Бога: «Отче! Отче!»
Її підхопить гай і вітерець.
Та в Дніпр широкий, ніби гребінець,
замаскувавши пекло у прогрес,
встромив свої зубища ДніпроГЕС.
2021 р.

***
Вікно скресає. І розмружується ранок.
Вмикаєш телевізор –
війна і ковід. Сіль на рани.
Рай перетворено на пустку.
П’єш валер’янку. Перечитуючи Пруста,
із пам’яті витягуєш напівпорожні снасті,
й приходить запізніле розуміння щастя.
Рятуєшся від правди троєперстям,
а день невиспаний пасе тебе
спідлоба й проти шерсті.
Без страху мальви увіходять в зиму,
щоб подивитись в очі їй,
і лиш тоді загинуть.
Заціпенілий сад. Заплакане вікно.
Прозора муха, що від цопалки вціліла.
І чи то кров, чорнило, віск, вино(?)
на аркуш скрапує, на білий.
В четвертій стадії цього важкого року
душа вже знає все
і бачить те, чого не бачить око.

***
Стікс розлився і затопив Херсон.
Уже не човен –
флагман «Москва» орендує Харон.
Російське люфтваффе –
шляк би трафив! –
бомбить супермаркети й МАФи.
О четвертій ранку – «Кинджал»!
Істерика сирен, набату 9-й вал –
де шукати отой рятівний підвал?
Падай, дитино, ниц і лежи!
Діва Марія шепоче твоє ім’я?
Значить – живий…

***
На снігу блакитні тіні.
Іній, наче алюміній.
Ліс з ламких колючих ліній
всіх запрошує гостинно.
Тут стерильність по коліна,
тут казкове безгоміння.
Та…
мороз біжить по спині:
чий це мертвий погляд синій?
Чий це син (уже покійник)
послизнувсь на підлій міні?

***
Вже пролісок воскрес, неначе фенікс, вкотре.
Між кучерявих круч блищить Дніпра аорта.
На сонці у траві – дитяча рукавичка.
Ні мишки в ній нема, ні жабки, ні лисички.
На яворі шпаки співають собі жваво.
Але кричать й кричать тривожно сірі ґави.
Напевно, це вони шпаків попереджають,
що тут ведмідь гуляє, що тут нема вже раю
Що тут пролито кров. Немає вже сестрички.
У небі – гул ракет.
Порожня рукавичка.

***
Смерть милосердніша, ніж ворог,
ніж двоголовий птах…
По ґрунтових черствих дорогах –
чотирилапий жах,
чорногортанний плач і стогін,
і дядько – голіруч на танк.
Серед руїн живий лиш погріб
після нічних атак.

Безсоння довгі монологи,
у душах каламуть.
Лампадка світить в очі Богу
і не дає заснуть.

БОГОРІВНА?
Убиті «русскім міром» дітлахи,
і юні наречені, й женихи –
смерть обізналась!
Ну то й що?
Хоча й ридає світ на повні груди, –
Бог з вами, люди, – Лазаря не буде!
Ніхто не покарає смерть і не засудить,
Во славу їй – вінки і не один букет,
і букви золоті, і чорна стрічка.
Ісус від смерті Матір не вберіг,
й Почайну, нашу богохресну річку…
За «русскім міром» – усесвітнє Зло.
Бій за життя упертий – не наївний.
Ламайсь, ламайсь, Харонове весло!
Та смерть, напевно, з Богом таки рівна.

Вестмінстерська казка
Світ радіє сьогодні Вестмінстерській казці,
де старенький король у країні своїй
у короні важкій – не в кевларовій касці.
Але, що не кажіть, він – горішок міцний.

Брила ночі вляглася на Київ, на груди
за законом війни: в дві стіни.
Пси, коти ну і ми, страхопуди:
білі ванни нам – сховок, колиски й човни.

Букінгемський палац у душі.
Не зникає.
Ніч запалює зорі й святкові свічки.
І на мить забуваються сльози і рани.
Та онуки мої засинають під ранок,
й уві сні не розтиснувши кулачки.

ВЕСНА
Це дівчисько таке наївне,
таке радісне й щедре,
таке довірливе!
Граблі нічому не вчать.
Нащо виставляти усім напоказ голе серце?!
Його ж тогоріч –
забула? –
на продаж зрізали!
Для ненатлих воно, мовляв, ніяке не серце –
тюльпан.
Ось і дочка моя повернулася із побачення –
замість серця свого коханця
з оберемком її сердець…

ГРОЗА НА ДЕСНІ
Дівчатка, гідні пензля Ботічеллі,
ромашкам обривають пелюстки.
Пасуть їх жадним оком парубки.,
забувши про конспекти у портфелі.

Десна їм рада. Справді дуже рада:
он шоколадні ескімо у камишах!
І різнобарвний голосистий птах,
мов Солов’яненко, виспівує рулади.

Але підкралася нечутно чорна хмара
лягла на річку, як масний мазут,
бабахнув грім, мов вигукнув: «Бахмут!»
й зірвалась чорна злива, й заридала.

МОРТИДО
Якщо прищепити мортидо
миршавій миші,
вона збільшиться до щура
й жертиме інших.
І ростиме, ростиме…
(хто не мріяв про славу Наполеона,
хоч вона й не на мишу шита?)
Переросте Сталіна,
доросте до Самого…
Мортидо – як вірус: заразне і ненаситне.
Жере разом із сіялками й тракторами
нашу пшеницю і наше жито,
ячку, гречку, міста і містечка,
автобуси і автівки,
ноутбуки, швейні
і пральні машинки,
мости, ТЕС, ГЕС, АЕС,
велосипеди, санчата, лижі,
моря, річки, степ, ліси і гори…
спідню білизну,
виделки, ложки…
Одним словом – усе, що влізе.
Пандора ховається десь в окопах,
бо миша зі східного Рос-Мордора
мріє вкласти в прокрустове ложе
не тільки Вкраїну – Європу.

***
Він добрий. Він синичок любить.
Ще молодий та сивочубий.
Він – ветеран війни.

Висять у ванній на прищепках
усі його старі шкарпетки,
неначе кажани,

і мріють рушити в дорогу,
щоб з усіма – нога у ногу.
Замучила нудьга.

Та поруч ліжка – табуретка,
холодна кава, сигарети
й пластмасова нога.

***
Було село. Було.
Тепер – руїни.
Втішає вишня гілкою стіну єдину.
І сонце цілий день в цебро на ґанку
все сипле мідне листя, як в карнавку.
Ховається у ліжечку дитячім
голодний кіт й нявчить так, наче плаче.
Побіжно, мимохідь, між іншим
голубка співчуває і йому, і вишні.
Чогось вона отут літає все й літає.
Кого серед руїн села шукає?
Вхопилась лапками за гілку вишні цупко.
Чи, може, це душа, а не голубка?

ДЕПРЕСІЯ
Скільки можна дірявити стелю
осклілим безживним поглядом?
Замружся.
Замружуюсь – везувій пам’яті
вивергає лавину крові,
спалені танки, мости, автівки,
вирвані, наче зуби, дев’ятиповерхівки,
руїни і попіл від міста… –
безліміт звірства.
Наймана помічниця приходить щотижня.
Миє вікна,
щоб сонце пробилося в душу
(та не лікує воно знеособлене горе).
Напуває мене водою живою з криниці.
Ховає у шафу чашу терпіння і чашку,
яка не схотіла гадати на кавовій гущі.
Порцелянові наполохані гори
дзвенять під її руками у мийці.
Вигрібає недопалки із вазонів і кухлів
(не перебити ними запаху крові,
людського горілого тіла, ворожих трупів).
Щоночі війна сідає мені на груди
(крізь хребет – тисячовольтний холод)
й питається : «Кто ты?».
Жінка міняє постіль, вологу від горя,
від їдкого холодного поту
(а толку? –
від крові не відіпрати її ніколи).
Уламки – як сніг, як дощ –
і по війні сипатимуться вперто,
протезами будуть скрипіти,
вночі викликатимуть мертвих.
Серцю боляче з ними жити.
А Бог не дозволяє ні висмикнути,
ані померти.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.