Підсумки-2020: великий український роман проти малих українських романів

Підсумки-2020: великий український роман проти малих українських романів

У момент, коли Софія Андрухович презентувала «Амадоку», можна було сказати: ну все, маємо головний роман 2020-го, можна розходитись. Але журі Книги року BBC додало різноманіття у цей перелік, а заодно дало привід подумати про баланс у літературі. Рік не відзначився гучними дебютами, та й дискусії точилися навколо есеїстики, а не художньої прози. Втім, попри всі негаразди пандемії, у 2020-му таки було що почитати.

Роман зі шрамом

«Амадока» і справді є важливою художньою новинкою 2020-го. Це той самий великий український роман – і за розмірами (тільки подумайте, 830 сторінок!), і за охопленим історичним діапазоном (від сучасності до Пінзеля зі Сковородою). «Амадока» – це каскадний водоспад історії української культури. Сучасні пошуки героїв роману перетікають у війну на Донбасі, в недалеке радянське минуле, а звідти – на початок ХХ століття, в довоєнне життя, і ще глибше. 

Софія Андрухович. Амадока. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. — 832 с.

 

Всі ці історії української культури (впереміш із нагадуванням родинного міфу) повільно засвоює Богдан, учасник війни. Богдан повернувся зі Сходу пошматований і без пам’яті, зате з безліччю страхітливих шрамів. Поруч із ним крутиться його тихенька дружина Романа, така собі Аріадна для героя в його лабіринті безпам’ятства. Вона знає історії родини Богдана краще за нього самого. В неї на кожен поворот історії не бракує червоних ниток, щоб чи то виплутати героя, чи, навпаки, заплутати. Однак із часом виявляється, що Романа розповідає не зовсім правдиву історію. Чи принаймні не зовсім історію свого чоловіка. Тож яким є мотив вчинків Романи – велика загадка «Амадоки». І цю інтригу авторка гідно витримує до кінця 830-ї сторінки.

 

Це книжка єднає фрагменти української історії штучними нитками точно так само, як хірургічні нитки тримають шматки обличчя і тіла героя. «Амадока» – це текст про конструювання пам’яті, забуття і віднайдення. Здається, авторка шукає джерело водойми всієї української історії, і знаходить її в напівлегендарному озері з мап Геродота.

 

«Юпак» vs «Амадока»

Цікавішим за «Амадоку» є хіба ляпас від журі Книги року BBC, яке присудило головну нагороду роману «Юпак» Сайгона, тобто книзі діаметрально протилежній. «Юпак» повертає нас у світ українського села, кримінальних розборок, підліткової вагітності, алкоголізму, ножових ран і людей, які читають хіба жовту пресу, а не тримають у себе під подушкою романи Віктора Домонтовича. Ситуація з «Юпаком» і «Амадокою» нагадує той рік, коли Книга року дісталась «Ворошиловграду» Сергія Жадана, а не «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко. Це таке маленьке нагадування, що культура є не тільки високою, і з цим варто рахуватися.

Сергій Сергійович Saigon. Юпак. — Київ : Білка, 2020. — 320 с.

 

Але повернімося до книжки Сайгона. Якби якийсь із містичних текстів Григорія Квітки-Основ’яненка написати сучасною живою мовою і за матеріалом сучасного села, то, власне, й вийшов би «Юпак». Це роман про проклятий мотоцикл і те, як цей «скарб» блукає в межах кількох сусідніх сіл, переходячи з рук у руки. Прокляла мотоцикл заздрісна сусідка, і відтоді в кожен, хто торкнеться до цієї речі, зазнає величезних нещасть. Книжка складається з низки окремих історії власників Юпака. Крім проживання у сусідніх селах, їх об’єднує ще хіба те, що наприкінці книжки вони всі зустрінуться на війні. Герої роману перекуповують одне в одного цей нещасний мотоцикл, крадуть, знаходять в місцевих хащах покинутий і т.д. Через нього вони нещадно брешуть, ріжуть одне одного і ховаються від поліції – справжнє тобі яблуко розбрату. А паралельно із цим розгортається панорама сучасного сільського життя – розборки місцевих авторитетів у клубі, ходіння до ворожки, любовні драми. 

 

Роман містить усе обсценне й говіркове багатство живої степової української мови, радощі й гризоти сучасної маленької людини й все те, яке проживають далекі від високого культурного світу люди в селах від початку 90-х. Втім, до оголошення Книги року BBC книжка особливого ажіотажу не викликала. Та й фраза «роман про українське село» в анотації – ще той тригер для багатьох скалічених шкільною програмою з української літератури читачів.

 

Магнетизм форм і тем

Інша книжка, яку варто відзначити у 2020-му – це «Юра» Марини Гримич, продовження популярної минулого року «Клавки». Роман розповідає про зрілі роки знайомої нам героїні, демонструє редакторську кухню 60-их, а також показує як у партійних родинах виростають бунтівні підлітки (на кшталт зазначеного в назві Юри, якого, однак важко назвати головним героєм роману).

Гримич Марина. Юра. Роман. — Київ : Нора-Друк, 2020. — 352 с.

 

Порівнюючи з попередньою книжкою, «Юра» не втрачає легкості й привабливості, але місцями торкається глибоких тем, спільних для другої половини ХХ століття і сучасності. Роман проговорює проблему актуальність написаного і безглуздість писати в шухляду (юні письменники, можете викинути поради Горація і Буало на смітник, вони більше не працюють). Це також питання цензури й, головне, проблема добра і зла. Свої і чужі в цьому романі – поняття суперечливе. 60-ті «Юри» не мають чіткої межі між хорошими дисидентами й бунтівниками та сумлінними працівниками системи. Немає чорного й білого, героїв і поганців, натомість є спроба зрозуміти логіку вчинків і почуття всіх персонажів. А ще цікаво, що радянська система і партійне мовлення з цієї книжки нагадують не систему зла, а специфічне придворне мовлення й етикет. Клавка робить багато для просування в друк гарної літератури, але для цього в неї є ціла мережа тих, кому треба вклонитися і як треба цю саму літературу подати.

 

 

Пишучи про війну на Сході України, Володимир Рафєєнко вдавався до вдалого прийому – він надавав усім подіям казкового тлумачення. Це гарний захисний механізм для психіки, з одного боку, і цікавий спосіб описати події й відчуття. До цих засобів вдається ще один гарний цьогорічний текст, «Магнетизм» Петра Яценка.

Петро Яценко. Магнетизм. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. 288 с.

 

Це роман, який дивовижно просто й захопливо розповідає про переселенців з Донбасу. У головної героїні Гайки є суперздібність – вона відчуває метал, він до неї говорить. Але у дівчини є також суперпроблема – її коханий чоловік не вирвався з Донецька, і їй треба його врятувати. Естетика стімпанку і фантастичні деталі вдало вростають в розірвану реальність Сходу. Вони стають тою механічною рукою, якою можна без болю торкатися до складних тем. Гайка поневіряється у Києві. На ній тавро переселенки – роботи ще нема, грошей вже нема, доводиться жити в закинутому домі, до того ж за героїнею ходить син її подруги (який втік від маминої тиранії). Київ не приймає Гайку доти, доки вона не укладе контракт із головною містичною силою міста. І не забуваймо, що весь цей час в Донецьку сидить хлопець Гайки (теж не без суперздібностей), якого переманюють на свій бік ворожі сили. Всі події описано з блискучою авторською дотепністю й приправлено добірною фантастикою.

 

А якщо читати «Магнетизм» разом з іще однією (щоправда, не художньою) новинкою цього року, «Я змішаю твою кров із вугіллям» Михеда, можна спіймати особливий східноукраїнський катарсис. Адже «Магнетизм» опрацьовує легенду про заснування Донецька.

Малі українські романи

Та оскільки рік був, м’яко кажучи, не багатим на яскраву прозу, а Андрій Любка погрався із темою так званого великого українського роману, варто поговорити й про «малі романи». Тобто про звичайні книжки, яким ніхто не пророкує місце в літканоні. Але вони існують, вони смішні, гарно написані й широка читацька аудиторія їх любить.

 

Власне, книжка Любки називається «МУР» (себто малий український роман) і розповідає дотепну історію українського поета, який вирішив, що напише той самий великий український роман. Роману як такого в книзі обмаль, зате багато сексуальних сцен, алкоголю й іронічних випадів у різні боки (передовсім навкололітературні). Певно, з кожного великого роману набереться немало дотепних «відходів» на гідну маленьку книжечку (любі автори, не поспішайте видаляти чернетки й зрізані фрагменти зі своїх творів). 

Андрій Любка. Мур. — Видавництво 21, Meridian Czernowitz, 2020. 208 с.

 

Українським критикам закидають, що вони не читають і не пишуть про популярну жанрову літературу. Спробуємо виправитися. Серед цьогорічних книжок фігурував новий роман популярної авторки Люко Дашвар «#галябезголови» (спойлер, гештег в романі ніяк не обіграно). Це книжка про жорстоку українську дійсність і про те, що бути еталонно хорошою дівчинкою не так вже й добре. Героїня роману Галя є доброю дурепою. Її дурить чоловік, підставляє начальниця, в неї немає близьких людей, які б підтримали героїню. І ось раптом жінка дізнається, що є ВІЛ-позитивною, після чого її нарікають чумною монстрицею (не біда, що дія діється в столиці, тут теж не бракує стереотипів і невігластва). Але Галя (як і всі класичні галі й оксани в українській літературі) тягне свій хрест на собі й охоче підставляє другу щоку своїм кривдникам (мазохістка!). До того ж вона випадково вплутується в авантюру з викраденням великої суми грошей, політичними розборками та іншим криміналом.

Люко Дашвар. #ГАЛЯБЕЗГОЛОВИ. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2020. 400 с.

 

Цікаво, як автори беруться працювати з темами українського мистецтва, запхати події свого роману в історичний антураж і нарощують м’язи такого типу текстів. Взагалі українські автори активно експлуатують декорації початку 20-го століття зокрема в детективах. Певно, найвдалішим романом такого типу є «Порт Житана» Ільченка.

Ільченко, Олесь. Порт Житана. – Чернівці : Meridian Czernowitz, 2020. – 256 с.

 

Це детективна історія, що відбувається на артринку й крутиться навколо українського мистецтва ХХ століття. Герой роману, Сергій Коваленко, отримує завдання зібрати мистецьку колекцію для олігарха. Водночас герой особливо фанатіє від картин Марка Мазура, які несподівано для себе віднаходить в Європі. Від роману віє атмосферою «Щигля» Донни Тартт. І приємно, що «Порт Житана» вставляє красиві закордонні парижи-швейцарії в текст елегантно. Сліди наших за кордоном – гарна й незаяложена тема. 

 

 

Оригінал статті на Suspilne: Підсумки-2020: великий український роман проти малих українських романів

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Продовження попаданки!

Усім привіт! 

Оновлення книги Академія дружин драконів вже на сайті! 

 

                        Запрошую до прочитання 

поціновувачів фентезі,

Досьє на персонажа

Ім’я: Белла

Фамілія: Франкс

Рід: Франкс

Країна: Україна (перебування в цей момент)

Вік: 16

Ріст: 165 см

Характер: хитра; весела; вигадлива.

Родичі: Ян Косориконіг – зведений брат ; Ольга Косориконіг – опікун.

Сильні

Не варто проходити повз)

Ваша підтримка дуже важлива для мене)Підтримайте мене та цю книгу)І деякий подарунок для вас)

Няня по зальоту

Оце я потрапила! Так, саме такі думки завітали до мене в голову, коли я дізналася, що мені доведеться підміняти

Я теж хочу собі принца!

Привіт всім) Останнім часом мене тягне на історії про королівства)) Як тільки я дочитала до останньої випущеної глави книжку Юліанни “Та єдина, яку він шукав”, то одразу почала шерстити букнет на ще щось подібної тематики

Нова обкладинка та трішки перчику)

Слава Україні! 

Шановні читачі, хочу повідомити, що історія

“День студента”

отримала нову обкладинку! Ось так вона виглядає зараз)  

Також хочу поділитися враженнями про книгу, яку нещодавно почала

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"