Почути рома в Україні. «Циганська» тема в житті та мистецтві

2021-09-19 21:00:00 НСПУ

Перші згадки про ромів в Україні датуються ще 16-м століттям. З того часу циганські халупи, кочові кибитки чи шатра є невід’ємною частиною українського ландшафту. «Дорогою ціною» Михайла Коцюбинського, «Цигани» Івана Франка, «Циганка Аза» Михайла Старицького прописали ромів і в українську класику. Романтизоване уявлення про ромів Проспера Меріме («Кармен»), Пушкіна («Цигани») чи Горького («Старуха Ізергіль») мають небагато спільного з реальністю. Причина в тому, що ми дивимося на ромів своїми очима, вкладаємо в їхні голови те, що сидить у наших власних. А як бачать світ вони самі? Що думають про нас, про наш спосіб життя?

Про це пише radiosvoboda.org.

Торік у Києві побачила світ антологія малої прози «Шлях (до) ромів», яка вийшла за сприяння Ромської програми Міжнародного фонду «Відродження».

Як пояснює упорядник книжки Роман Кабачій, про ромів і навіть часто від їхнього імені говорить українська більшість. При цьому самі роми не мають достатнього простору для самопредставлення. Тому й виникла ідея видати «ромський» збірник прози та образотворчого мистецтва.

Чому ж самі роми воліють мовчати? Для цього є чимало причин. Зокрема, і через традиційно закритий спосіб життя ромських громад, які остерігаються сторонніх очей. Приклад із польською поетесою Папушою, яку вигнали з ромської громади після публікації своїх віршів – вельми повчальний. У підсумку більшість рукописів упосліджена ромка спалила, а решту життя провела вигнанкою.

Та й звідки візьмуться власні письменники, коли донедавна не було навіть ромської освіченої верстви? Це лише останніми роками у ромів з’явилися перші випускники українських вишів, а з ними і поодинокі журналісти та літератори. Та й сама ромська спільнота – доволі строкате явище, в Україні нараховують понад 10 їхніх субгруп, кожна зі своїми особливостями. В одному маленькому Закарпатті роми розмовляють аж чотирма рідними мовами – угорською, ромською, українською та румунською, точніше їхніми розмаїтими діалектами.

Згадана прозова збірка «Шлях (до) ромів» іще раз продемонструвала наше паралельне існування. Письменник Андрій Любка щиро зізнався у невдалій спробі написати художній репортаж про ромів через їхнє небажання йти на контакт. Тож більшість текстів і далі розповідають про ромів українськими очима, хоча акцент зроблений винятково на позитивному сприйнятті.

Єдиним винятком є текст Люби-Параскевії Стринадюк «Мама каже правду?», де відверто подано стереотипні уявлення про ромів пересічних людей: «Мама каже, цигани дурили людей, крали коней, кочували, йшли, аби лиш у дорозі. Аби лиш іти». Натомість тато каже, що вони «нічого людського не мають у душі. А, може, й душі не мають».

Відповіддю на цей погляд є роздуми напіврома Петра Русаненка.

Молодий актор вирішив створити виставу про ромів «Як украсти коня?»

І для цього Петро Русаненко провів чимало часу в ромських поселеннях, вивчаючи їхнє життя. Власне тут можна розшукати родзинки отого незрозумілого для нас «іншого» погляду. «…Чому ми такі? Чому нас ніхто не любить, чому нас виганяють, куди б ми не прийшли? Мій дід утікав, потім – мій батько. Чому нас випровадили з наших земель?

– Ти кажеш – наших? Це хіба гаджо можуть так говорити: «Ця земля – моя». Від таких слів – війни. Наша земля скрізь і ніде. Мені здається, що тупо обмежувати людей на нашій планеті кордонами між країнами, націями. Ми всі рівні. Ми всі вільні. Ми маємо жити вільно. Довколишні не завжди це розуміють і зляться, тому що ми, у певному сенсі, багатші за найбагатших… Думаєш, вибирати свободу – це так просто? Е ні, це дуже дратує людей. Дратує те, що поряд живе хтось, хто не підкоряється ніяким правилам. Ми за свободу платимо хворобами, жебрацьким життям, приниженням, голодом, але ніколи не проміняємо свободу на якісь блага. Ми розуміємо, що будь-який день може стати нашим останнім днем, тож навіщо до чогось прив’язуватися?»

Про ромське життя без прикрас

Після трагікомедії «Як украсти коня?», яку поставили у 2018 році, Міжнародний фонд «Відродження» вирішив підтримати постановку ще однієї вистави на ромську тематику. Цього разу йдеться про автентичний погляд із середини ромської громади.

Вистава «Чіріклі (Циганська мати)», яку готує Закарпатський муздрамтеатр, базується на автобіографічній прозі Миколи Бурмека-Дюрі. Він видав кілька книжок, але й далі живе серед своїх одноплемінників у селі Великі Ком’яти Виноградівського району.

Життя Миколи Бурмека-Дюрі нічим не відрізняється від інших ромів, хіба що він з дитинства любив писати та малювати і має юридичну освіту, здобуту за кошти освітньої ромської програми. Однак диплом юриста не гарантував роботу 33-річному ромові, тож він і досі перебивається тимчасовими заробітками, як і його сусіди по табору. Документальна проза ромського літератора дає нам можливість зазирнути за лаштунки невідомого для нас життя і поставити собі чимало запитань, на які не завжди є відповіді.

Його проза цінна не художньою вправністю чи вмінням закрутити сюжет. Цього якраз бракує молодому автору, який частіше перебував у холоді та голоді, ніж у бібліотечному затишку. Зате в його розповідях повно невигаданих подробиць із реального життя закарпатських ромів. І вони вперше потраплять на професійну театральну сцену, через яку зможуть промовляти до сердець сотень глядачів.

Ромська тема перестає бути романтизованими чи етнографічними картинками, як це було досі в українській літературі. Вона гостра й болюча, як і реальне життя цих кількох десятків тисяч наших співгромадян.

Чи хочемо ми знати правду? Адже вона може виявитися страшнішою, ніж ми собі уявляли.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

На чільному фото — фрагмент палітурки книжки ромського письменника Миколи Бурмека-Дюрі «Циган і три срібні монети»

Оригінал статті на НСПУ: Почути рома в Україні. «Циганська» тема в житті та мистецтві