Потрійне бінго халеп і маленьке велике диво у «Зеро» Юлії Ілюхи

2024-10-16 07:00:00 Віталіна Макарик

Юлія Ілюха. Зеро — Ранок, 2023. — 224 с.

 

Головна героїня книжки «Зеро» — 15-річна школярка Ліля, яка зовсім не тямить у точних науках. У математиці вона — нуль без палички, зеро. Але це — чи не найменша з її проблем. Бо чи ж варто перейматися математикою, коли щоразу йдучи зі школи додому, ти ризикуєш не дійти? Чи коли твоїй мамі відверто байдуже на тебе, а тата ти ніколи не бачила? Або коли ти ненавидиш свою зовнішність, бо через неї почуваєшся чужою у своєму класі, своєму містечку, та і в житті.

У цьому романі Юлія Ілюха приділила увагу проблемам, які хоч і не є універсальними для більшості підлітків, та водночас дуже важливі. Деякі з них авторка «підсвітила» чи не першою в українському дитліті. Разом з тим вона лишила своїй героїні шанс на маленьке велике різдвяне диво, шлях до якого не буде простим.

Підлітка з «сірої зони»

Роман «Зеро» написаний до повномасштабного вторгнення. Тоді більшість українських дітей ще не знали, як виглядає та звучить війна, на відміну від тих, що мешкали у «сірій зоні», як головна героїня цього роману. Ліля живе на Донеччині, на невеличкому хуторі, де частина будинків розбомблені й обгорілі, частина покинуті й лише в деяких лишаються люди. Насамперед ті, яким нікуди їхати — як Ліля та її мама.

 

Її найкращий (і єдиний) друг Дімка живе за кілька хат від неї. Його сім’я, схоже, більш «благополучна», але, як і Ліля з мамою, вони просиджують ночі в погребі, коли за сусідськими будинками спалахує заграва від обстрілів. Майже третина життя цих підлітків позначена війною, й іноді їм буває важко згадати, яким було життя «до». 

Їх дратує, коли в школі розповідають про правила мінної безпеки, бо цими правилами вони керуються буквально щодня — щоб, наприклад, живими дістатися додому зі школи.

Війна диктує власні правила в усьому. Вона перетворила смерть на частину їхньої буденності. Вона може вдертися в життя зненацька, як та міна, що прилетіла на город їхньої біологічки, пошматувавши її. Через війну їхнє містечко перетворилося на діру, в яку ніхто не хоче їхати (навіть вчителі — хоча це насправді не аж так засмучує дітей) і з якої так важко вибратися. Війна здається такою тягуче-невідступною, що вони навіть не мріють про те, щоб вона нарешті закінчилася, просто хочуть від неї втекти. Кудись, де зможуть здійснити свої мрії, хай якими нереальними вони здаються. Але на шляху Лілі до її мрії стоїть не тільки війна й безнадія сірої зони. Найперше там стоїть мама.

 

Сирота при живих батьках

Так зазвичай говорять про дітей, чиї відповідальні дорослі нехтують своїми обов’язками. Мама Лілі власні обов’язки виконує рівно настільки, аби не втрутилися соцслужби чи поліція не склала протокол. У стосунках «мама-донька» відповідальною дорослою є саме Ліля. Це вона розпалює грубку, годує кота й собаку, готує для себе й мами вечерю. Сама дбає про те, аби одяг був чистий, а уроки сяк-так зроблені. Мама ж працює  перукаркою, але не це основне її заняття. Найважливіше, на що спрямовані її енергія, увага, сподівання й мрії — це пошук чоловіка, який допоміг би забезпечити життя, якого вона — все ще молода й вродлива — на її думку, варта. У всіх життєвих стратегіях, які вона подумки проєктує як виграшні, для Лілі місця немає.

 

І хоч тема «батьки-діти» часто присутня в підлітковій літературі, тут ця проблема стосунків із найріднішими (принаймні, по крові) людьми доведена до абсолюту.

Матері головної героїні на неї відверто байдуже, вона не виявляє теплих почуттів і не приховує, що їй жилося б легше, якби донька просто зникла.

Не соромиться шантажувати дівчинку тим, що перекреслить їй будь-який шлях до омріяної професії стюардеси, якщо та не слухатиметься, змушує їхати з нею на побачення в чуже місто і вдавати її сестру, не надто переймається, коли дитина на кілька діб зникає…

 

Та й не лише з мамою, але й загалом із дорослими Лілі до певної пори не надто щастить: одним байдуже, інші не хочуть занадто втручатися, у третіх власних клопотів повно, четверті взагалі мають лихі наміри. Лише старенька сусідка намагається опікуватися дівчинкою, терпляче зносячи її «колючки» (либонь, розуміючи, що ця дитина перетворилася на їжака, бо зростала без любові). І згодом з’явиться ще хтось, готовий подбати про Лілю (так, те саме обіцяне різдвяне диво!), хоча головна героїня (як зрештою і читачі) не одразу повірить у добрі наміри.

Ймовірно, дефіцит добрих людей у житті героїні спричинений її зовнішньою інакшістю, яка заважає Лілі відчути себе своєю бодай десь.

Не така, інша, чужа

У головної героїні «Зеро» є власні секрети. Наприклад, те, що Ліля — не справжнє її ім’я. Інше, більш екзотичне, лишилося їй від батька разом із зовнішністю, що привертає увагу: темніша, ніж в інших, шкіра, кучеряве жорстке волосся, великі губи, темні очі. Ще один секрет — це листи, які вона потай пише до батька, якого не пам’ятає. Бо відчуває, що тільки він може її зрозуміти, збагнути, як це — почуватися чужим, не таким, інакшим. Вона мріє, що колись він забере її у свою далеку африканську країну, де вона нарешті не вирізнятиметься. Або просто до себе — принаймні тоді вона нарешті буде не сама.

 

А поки що її зневажають, стороняться, обзивають у школі й на вулицях, і «мавпа» — це одне з найменш образливих прізвиськ. Ліля вчиться не зважати на них, але вони щоразу боляче ранять. Це згодом вона побачить, що у великому  місті дівчатка зі схожою зовнішністю можуть спокійно бавитися в колі цілком білошкірих однолітків і почуватися щасливими. Але разом із тим зіткнеться з іншими стереотипами, спрямованими на людей іншої раси, і почує сакраментальне «Забирайтеся звідси» — так, ніби вона не тут, в цій країні, народилася, ніби їй є куди забиратися.

 

У «Зеро» тема расової дискримінації, здається, чи не вперше постає в українському дитліті. Ця проблема, практично досі не проговорювана, все ж існує в нашому суспільстві, а з ворожим ставленням, несприйняттям і цькуванням стикаються діти, які вирізняються з-поміж однолітків кольором шкіри, розрізом очей чи жорсткістю волосся, себто зовнішністю, що трактується як незвична.

Юлія Ілюха переконливо описує внутрішній стан дитини, яка почувається чужою, неприкаяною. Людиною, яка відчайдушно прагне прийняття, розуміння, відчуття свого місця і свого дому.

Направду непрості виклики, які долає головна героїня роману «Зеро», зрештою винагороджуються щасливим хеппіендом, різдвяною казкою. Можливо, надміру солодкою й надто нереальною, але підліткам, які долають власні проблеми й співчувають головній героїні, важливо залишити місце для надії. Й авторка дарує його юним читачам. Утім, з деякими «але», які викликають тривогу за долю головної героїні.

 

І це, можливо, ключове: написана Юлією Ілюхою історія не лишає байдужими. Вона не лише захоплює і дивує, а й спонукає до емпатії. 

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: Потрійне бінго халеп і маленьке велике диво у «Зеро» Юлії Ілюхи