Порахунки з радянським минулим у трилері «Спадок на кістках»
2024-08-07 07:00:00 Ігор Котик

Минуле українського народу встелене жертвами геноциду і великих трагедій. Голодомор, Великий терор, репресії, депортації — ті історичні події радянського часу, про які відомо переважній більшості українських громадян. У літературних творах ці масові злочини теж певною мірою висвітлені. Інша річ — трагедії меншого масштабу. Страта кількох тисяч осіб десь на віддалі від великих міст — це для нас, українців, подія, знана загалом лише локально. Салінська трагедія — одна з таких. До неї привертає увагу Юлія Чернінька у романі «Спадок на кістках» — містичному трилері, в якому теперішнє пов’язане зі скоєним у період Другої світової війни жахливим злочином радянської влади.

Міст понад часом

Центральним образом книжки, завдяки якому події вісімдесятирічної давнини оприсутнюються у наш час, виступає художнє полотно — триптих «Пороги вічности» живописця Роланда Свенціцького. (Прізвище художника, очевидно, вибрано як знак пошани до Іларіона Свенціцького — мистецтвознавця, славіста, довголітнього директора Національного музею у Львові. На цій посаді, опікуючись культурними надбаннями, він пережив дві світові війни. Його постать можна вважати символом живучости української культури. «Музей Свенціцького» — фраза, яка трапляється на сторінках роману, — звучить цілком природно, так ніби йдеться про Національний музей, хоча насправді йдеться про фіктивний музей художника Роланда Свенціцького в Америці.) Авторка роману застосовує мотив містичного зв’язку між видивами на картині художника та клієнтурою психоневрологічного санаторію в містечку Добромиль на Львівщині, територія якого є місцем масових страт: у червні 1941 року совєти тут розстрілювали людей, трупи та ще живі тіла скидали у стометрову соляну шахту. Зв’язок між картиною і цим санаторієм зауважує персонаж, на ім’я Маркіян Вишневецький — тележурналіст й експерт-мистецтвознавець. Він — єдиний чоловічий персонаж, що розкривається на сторінках книжки, втілення раціональности серед романної жіночої галереї. Те, що ключове у романі спостереження про цей загадковий зв’язок походить від нього, агностика (так він сам себе називає), має дещо врівноважувати містичну стихію сюжету.

Чернінька Ю. Спадок на кістках: Роман. — Львів: ВСЛ, 2024. — 232 с.

У сприйнятті Маркіяна та низки інших дійових осіб роману образи персонажів триптиха трансформуються у їхніх знайомих, між якими є одна спільність, що стосується походження: усі вони нащадки «асвабадітєлєй» — червоноармійців і працівників радянських спецслужб, залучених до окупації Галичини 1939 року.

Виявляється, що довкола Маркіяна — самі потомки асвабадітєлєй. Маркіян же навпаки походить з репресованої родини, його дідусь чудом врятувався, а дідусеві батьки та сестра стали жертвами Салінської трагедії.

Та сестра, убита ще дитиною, згадується у книжці, здається, лише один раз, проте акустичне відлуння її образу проходить упродовж всього роману. То з нею і тільки з нею спілкується Юля — наймолодша представниця нащадків радянських окупантів, яка живе у світі своєї уяви. У розв’язці сюжету авторка знаходить спосіб, як позбутися цього привида і дати йому нове життя, вже не примарне, а цілковито реальне. Перфектна розв’язка, з нею історична і любовна сюжетні лінії сягають свого логічного завершення.

Чистилище

Назва книжки «Спадок на кістках» влучно відображає центральну ідею твору, що її можна сформулювати як неприйняття нащадками осіб, які скоїли політичні злочини, батьківського спадку і примирення нащадків антагоністичних таборів (жертв і катів). Злочини минулого повинні бути розкритими та морально засудженими, діти-онуки злочинців проходять певну еволюцію, внутрішнє очищення, в процесі якого звільняються від відповідальности за поведінку своїх предків. Інший шлях — використання ними ж місць пам’яти як зони комфорту — прирівнюється до зневажання пам’яти про злочин і викликає спалах покарання, як це і сталося в одному з передостанніх розділів роману. Видива на триптиху, вважаймо, були передбаченням такого очисного вогню.

Моделі

Належно продуманими, на мій погляд, є і моделі поведінки жінок чотирьох поколінь, предок яких брав участь у масовій страті невинних людей. Найбільш політично підкована серед персонажок — Софія Семенівна, найстарша з них, донька того самого енкаведиста. Це той випадок, коли діти, немов спокутуючи гріхи батьків-окупантів, стають найбільшими патріотами і приходять до ідеології націоналізму. У випадку Софії Семенівни поштовхом до цього стали не лише її політичні погляди, а й сімейна ситуація. Образ пані Софії сприймається без жодної ідеалізації, її патріотизм видається демонстративним, виходить із бажання заперечення. Думаю, що саме з останнім пов’язаний той факт, що при заміжжі жінка чомусь не перейшла на чоловікове прізвище, а зберегла батькове, але при цьому його дерусифікувала. В її мовленні можна зауважити певний потяг до деконструювання радянської спадщини: з метою схвалення процесу дерадянізації вона вживає радянське кліше «правильним шляхом крокуєш». На відомому плакаті часів СРСР ця фраза, написана російською мовою, приписувалася вождеві пролетаріату.

Донька пані Софії Вероніка — аполітична, не намагається зрозуміти свою матір. З якогось часу вона опікується нею, при цьому вважаючи себе найважливішою фігурою у домі, яка за все відповідальна і якій усі мають бути вдячними. Цікаво, що її матеріальним фундаментом є спадок. Вдова рекетира, вона десятиліттями живе з його прибутків, а згодом розраховує і на спадок предків. Її меркантильні інтереси заважають мені уявляти її в ролі інструкторки з йоги, бодай онлайнової (просто досі не мав справи з такими). Та все ж — саме вона, Вероніка, формулює заголовну тезу трилера — «Спадок на кістках», — а це значить, що вона приходить до усвідомлення того, що багатство, яке їй дісталося, отримане злочинним шляхом. Насамкінець вона вдається до відчайдушного протестного вчинку. Неоднозначного, як і образ Вероніки загалом, та в будь-якому разі це вияв того, що й у її ієрархії цінностей доля матері важливіша за цінності матеріальні. Складність образу Вероніки проявляється й у її стосунках з донькою Яною та Маркіяном.

Опора й опір

Пропустимо характеристику Яни — вона хоч і в центрі всього сюжету, без неї нічого б не відбулося, та як персонажка не дуже колоритна, — і спробуймо підсумувати. На прикладі образів Вероніки, її матері Софії та її онучки Юлі Юля Чернінька показує вплив історичного минулого на ментальність особистости, хапання за нього і його відштовхування, пошук опори в минулому та опір перед його диктатом. І в цьому, безумовно, актуальність роману «Спадок на кістках» у наш час, коли триває війна за визволення українського народу від минулого, нав’язаного злочинною системою північно-східного сусіда, проти якого борються нащадки не лише бандерівців, а й колишніх радянських кадрових офіцерів. Роман Юлі Чернінької має великі шанси зацікавити тих читачів, які шукають в художніх творах історичних подій, сюжету, що інтригує та містики.