Померла Валерія Врублевська, авторка «Кафедри» та «Соломії Крушельницької»

2025-09-25 07:00:00 НСПУ

20 вересня, о 08:20 на 87-му році життя померла Валерія Врублевська, непересічна українська письменниця, драматург, сценарист, перекладач.

Як пише zbruc.eu, про цю сумну новину повідомила її внучка:

“Перестало битися серце моєї бабусі – Бубочки, української письменниці та драматургині Валерії Врублевської.

Її творчість зайняла свою унікальну нішу в українському літературному процесі. Вона одна із перших і досі небагатьох написала свої найважливіші твори у жанрі роман-біографія: «Шарітка з Рунгу» та «Соломія Крушельницька». Про її успішність як драматурга, зокрема, свідчить любов глядача, адже театральна постановка «Кафедра» витримала більш ніж 300 аншлагів у більш ніж сорока театрах України та Європи.

Серед її сучасників, друзів і колег – Іван Драч, Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Ада Роговцева, Богдан Ступка, Раїса Недашківська, Алла Бабенко, Валентин Козьменко-Делінде, Фанна Бриж та інші.

Останні 12 років її життя — це історія щоденного подвигу. Вона мужньо витримала роки болю і фізичних страждань, не втративши ані сили духу, ані любові.  І я, певне, ніколи не зрозумію, за яким «найвищим» принципом їх стільки припало саме на її долю. Я була поряд. Раз за разом ми «посилали» старуху-смерть вкупі зі всіма скептиками, токсиками і «доброзичливцями». Вчора всіх моїх зусиль забракло.

 Про те, якою була ця людина та її цінності, найкраще сказала вона сама: «Я ніколи не поклала б життя своїх близьких нижче літератури. Ніколи б не зробила для своєї літературної кар’єри чогось, що могло б зіпсувати людям життя. Я вважаю, що література не може бути спеціальністю. Письменництво – це світобачення, дух і ставлення до світу».

Відчуваю, що наші душі зналися задовго до нашої появи в цьому світі. Відчуваю, ніби частина моєї душі відлетіла вчора разом з тобою. Ти продовжуватиме жити в моїй і моїх дітей плоті і крові. Люблю тебе».

Валерія Врублевська народилася 19 грудня 1938 року в Житомирі у сім’ї фінінспектора Василя Сахненко-Березняка та Ірини Остромецької.

Після закінчення школи вступила до Житомирського геодезичного технікуму, там зустріла майбутнього чоловіка: 1957 року, у 18 років, одружилася з викладачем політекономії технікуму Віталієм Врублевським, того ж року народила сина. Згодом чоловік поступив в аспірантуру, а Валерія влаштувалася провідницею на залізницю. Після закінчення аспірантури Віталій (1963 рік) отримав посаду викладача Київського університету імені Т. Г. Шевченка, Валерію із сином взяв до себе в Київ в гуртожиток. Валерія вступила на філологічний факультет, 1967 року дебютувала як перекладач з польської мови («Блакитна планета» Марії Канн), а через рік закінчила університет і поступила в аспірантуру. 1972 року чоловік став помічником першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, а Валерія 1974 року захистила дисертацію кандидата філософських наук і отримала звання доцента. 1975 року Валерія Врублевська, будучи авторкою дитячих книжок («Перстень», «Казки Труханового острова», «Несподівані мандри»), стала членом Спілки письменників України. Російською її казки перекладав Сєрґєй Міхалков.

Письменницька слава прийшла 1978 року – вона написала п’єсу «Кафедра», ідея якої народилася під час її роботи на кафедрі етики та естетики КДУ імені Т. Г. Шевченка. П’єса власне про колектив кафедри, що проповідує моральність, а є ареною для пристосовництва, конформізму та зради, про атмосферу страху та колективного мовчання, що такі характерні для радянської системи. Відповідно, п’єса сприймалася яко алегорія цієї совдепії і набула реноме антирадянської, що сприяло її шаленому успіху.

Спочатку Врублевська показала п’єсу режисеру Театрові імені Франка Сергію Сміяну, але він не ризикнув її поставити. На сцену вона пробилася лише в російському перекладі в київському Театрі російської драми імені Лесі Українки. За день до прем’єри секретар ЦК КПУ з ідеології Валентин Маланчук спробував заборонити цю п’єсу, але патрон чоловіка авторки був значно вищим в компартійній ієрархії. Після гучної прем’єри «за недоліки в роботі» завідувача кафедри етики та естетики Київського університету ім. Т.Шевченка проф. В’ячеслава Кудіна, що послужив прототипом образу головної дійової особи п’єси Бризгалова, зняли з посади.

За постановку «Кафедри» Врублевську номінували на здобуття Шевченківської премії, але Павло Загребельний, у той час перший секретар правління Спілки письменників УРСР, не допустив цього. Щоправда, республіканську премію з драматургії імені О. Корнійчука вона таки отримала (1985).

Наступним успіхом Врублевської став біографічний роман «Соломія Крушельницька» (1979 рік) – особливо, як через три роки за її сценарієм Олег Фіалко зняв фільм «Повернення Баттерфляй» («Возвращение Баттерфляй», властиво). Микола Рябчук якось зазначив, що фільм «залишиться в довгому, а можливо й короткому списку українських кінематографічних здобутків. Приємність від фільму до певної міри псує “язык”, яким розмовляють галицькі персонажі фільму (прикметно, що у фільмі звучить також італійська, бо ж більша його частина розгортається в Італії, і звучить трохи польська на вулицях Львова – натомість українська з’являється лише в народних піснях, як і належить етнокультурі аборигенів). А ще викликає саркастичну посмішку зроблене наприкінці повідомлення (явно для партцензури), що співачка отримала справжнє визнання допіру з приходом радянської влади на західноукраїнські землі (про те, що ця влада фактично конфіскувала в неї італійську віллу і змусила 80-літню приму доживати у злиднях, ніхто тоді, зрозуміло, не згадував).

Та якщо абстрагуватися від цієї прикрої данини часу як від надокучливої умовності, фільм справляє загалом гарне враження і навіть дивує, бо ж знімати такі стрічки в Україні Щербицького було не прийнято. По-перше, це фільм про міське середовище, про українських інтелігентів, ба більше – про героїню, яку здобуває собі міжнародне визнання і виразно зберігає при тому українську ідентичність. А по-друге, у ньому нема неодмінних для того часу ідеологічних реверансів (якщо не брати до уваги ремарку наприкінці) – чи то в бік братнього російського народу й омріяного “возз’єднання” з УРСР, чи то в бік “класової боротьби” та лівих ідей, популярних, зрештою, в галицькому середовищі Крушельницької.

Натомість є реальний, живий характер, є драматичні події й суперечності, є справді якісний мистецький твір. Моє припущення полягає в тому, що фільм з’явився лише тому, що знімався за романом (і сценарієм) Валерії Врублевської – досить фахової письменниці, а головне – дружини Віталія Врублевського, помічника Щербицького, який міг забезпечити певний (обмежений) патронат від свого боса. Такий симбіоз митців із номенклатурою був досить типовим явищем у Москві чи, скажімо, в Грузії, але в Україні номенклатура була суто колоніальною і культурою аборигенів не надто цікавилась. Хоча, кажуть, син Шелеста приятелював із шістдесятниками, і це теж начебто забезпечило їм певну віддушину, хоча й ненадовго».

Ці дві теми – біографічні та конфлікти, пов’язані зі конформізмом – були в основі її наступних творів: повість «Емансипантка» (1989) та роман «Шарітка з Рунгу» (2004) про Ольгу Кобилянську, у п’єси «Візаві» (1981), «Покликання» (1985), «Спокуса Хоми Брута» (1986), «Окаянные женщины» (2003), роман про парапсихологів «В тени деревьев, которых нет: женщина и гипнотизер» (1996).

В 1989 році перенесла інсульт. Чоловік помер в 2008 році, останні роки Валерія Врублевська жила в Карпатах, в Микуличині.

litgazeta.com.ua

Оригінал статті на НСПУ: Померла Валерія Врублевська, авторка «Кафедри» та «Соломії Крушельницької»