«Перманентна революція»: 100 років українського мистецтва в одній книжці

«Перманентна революція»: 100 років українського мистецтва в одній книжці

Аліса Ложкіна. Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст. — Київ: ArtHuss, 2019

 

Мистецтвознавиця та арткритикиня Аліса Ложкіна зробила для української культури велику справу – створила книжку, у якій об’єднала усю строкату історію українського сучасного мистецтва у чіткий таймлайн і тим самим задала рамку для майбутніх інтерпретацій культурних процесів в нашій країні. Її дослідження вийшло відразу трьома мовами, а електронне видання стане доступних для усіх охочих абсолютно безкоштовно. Якщо цієї інформації для вас не достатньо, щоби переконатися у знаковості книжки Ложкіної для України, тоді читайте далі й дізнайтеся, яким чином революційність «Перманентної революції» виходить далеко за межі лише однієї назви.

Було би дуже дивно, якби монографія під назвою «Перманентна революція» видалася не революційною. Прикро, як мінімум. Втім, приступаючи до читання авторської історії українського мистецтва за останні 100 років, від епохи модерну до нашого часу, особисто я не переймалася тим, що книжка не виправдає моїх сподівань. Не пригадаю випадку, щоби Аліса Ложкіна, яка, власне, і створила це ґрунтовне й цікавезне дослідження, як куратора художніх виставок, як впливова арткритикиня, чи редакторка головного українського журналу про мистецтво ART UKRAINE, зрадила власному перфекціонізму.

 

Книжка, яку ви, можливо, вже готуєтесь гортати, стала ще більшим проривом всієї сучасної України у бік західної цивілізації, ніж гучна виставка «Перманентна революція», яку у 2018-му році організувала у Музеї Людвіга в Будапешті сама ж пані Ложкіна (Вона була головою кураторської групи).

 

Тоді вперше на Заході було презентовано дуже масштабний, продуманий, відповідний найвищим сучасним світовим критеріям виставковий проєкт, присвячений історії сучасного мистецтва України останніх трьох десятиліть.

 

Ефект від «відкриття» нашої країни на мапі світового сучарту був настільки великим, що вже наприкінці 2018-го року «революційну» виставку номінували на престижну американську премію у галузі музейних виставок Global Fine Art Awards. У жовтні 2019-го року завдяки Ложкіній про український арт заговорили вже і в столиці Австрії Відні: з великим успіхом там пройшла нова велика виставка «Between Fire and Fire. Ukrainian Art Now. Semperdepot», що тематично та ідейно перегукувалася зі згадуваним будапештським проєктом.

 

Але чому ж, запитаєте ви, електронна книжка стала більш значущою за величезні та престижні виставки, які отримали відмінну світову пресу й гучно презентували українське сучасне мистецтво на Заході? Розглянемо за окремими пунктами.

Революція №1 

До останнього часу, а точніше, саме до виходу у світ «Перманентної революції» Аліси Ложкіної, повноцінної історії мистецтва нового та новітнього часу в самій Україні не було. А отже, не було зовсім. Сама Ложкіна підкреслює, що монографія – це, в першу чергу, «авторський» погляд на події та речі, а на 550 сторінках (що містять, між іншим, 480 повнокольорових ілюстрацій, репродукції картин, фото, кадрів з мистецьких відео тощо) навіть фізично неможливо в усіх подробицях описати історію багатостраждального українського мистецтва за останні 100 років. Але факт залишається фактом. Поки інші тільки збираються, саме Аліса Ложкіна об’єднала під однією обкладинкою і звела докупи весь калейдоскоп подій та імен з історії сучасного мистецтва України від 1880-х років до 2019-го, а також організувала цей матеріал в логічну, продуману концепцію.

Книжка складається з двох великих частин – «Витоки. До розпаду СРСР» і «Мистецтво незалежної України». Судити про обсяг матеріалу (і часові межі розповіді) можна вже за змістом першого та останнього розділів. Перший розділ першої частини монографії має назву «Початок модернізму. 1880-ті – 1917 ». Завершальний, третій розділ другої частини озаглавлений: «Між війною і рейвом. Майдан 2013 року й пізніші часи». Тут є окремі підрозділи, присвячені зміні художньої мови і пошук національного стилю у добу модернізму, початкам українського авангарду, кубофутуризму й кубізму, про революційне мистецтво на барикадах і багато іншого. Від одних тільки назв цих підрозділів кожен поціновувач культури України чи знавець світового мистецтва обов’язково пропустить удар у серце. 

 

Попри відносно невеликий обсяг монографії, Ложкіній вдається і навести біографії окремих українських художників, і дати мистецтвознавчу характеристику їхній творчості, зіставивши її зі світовим контекстом відповідного часу. Авторка окремо зупинитися на програмних творах, а також нагадує історії й теорії численних течій, груп, напрямків у мистецтві України та світу ХХ-ХI століть.

 

Так, наприклад, вже на перших сторінках ви дізнаєтеся, якщо досі не чули, про трагічну загибель видатного живописця Олександра Мурашка та про те, чому саме його творчість настільки важлива для становлення сучасного вітчизняного мистецтва. Чи як вам розповідь про те, як славетний Михайло Жук намалював свого талановитого учня, юного поета Павла Тичину, у вигляді темного янгола, і тим самим напророчив його подальшу долю? Книжка про «Перманентну революцію» написана настільки живою та захопливою мовою, містить стільки наукової інформації і водночас цікавезних історій, що читається вона, немов модний сьогодні «мистецтвознавчий» детектив. Але користі чисто інтелектуальної від такого читання – незрівнянно більше.

У створенні концепції книжки Ложкіній явно допомогла її профільна освіта. Вона – випускниця Києво-Могилянської Академії, вивчала політологію. Події у сфері мистецтва дослідниця оцінює теж в історичній перспективі. Аналізуючи дискурси, що змінювалися в українському суспільстві / мистецтві один за одним, Ложкіна приходить до висновку, що саме існування в постійній невизначеності, на екзистенційному зламі, в режимі «перманентної революції», і становить специфіку українського мистецтва. Це впливає на його поетику і робить наше мистецтво відмінним від мистецтва, створеного в інших культурах. 

 

«У 1850 році Карл Маркс писав про перманентну революцію, наголошуючи, що кінцева мета всіх революційних перетворень — перехід до безкласового суспільства та кардинальний переворот в ідеях і відносинах. У ХХ столітті цю концепцію по-своєму зрозумів і розвинув Лев Троцький. «Є в революції початок, немає в революції кінця!» — співали у відомій радянській пісні.

 

Якщо говорити про сучасну Україну, то перманентна революція — влучна метафора настроїв у країні, яка три десятиліття поспіль несеться на американських гірках соціальних трансформацій, в якій хвилі масових протестів накочуються одна за одною, а за всім цим, як і раніше, ввижається трагічний привид 1917 року. Там, де закінчується фантазм західного інтелектуала про революцію, починається реальність новітньої історії України.

 

Вона, звісно, драматично відрізняється від теорії. Турбулентність ніяк не закінчиться, болючий пошук власної ідентичності в театрі тіней непростого минулого, життя на руїнах найбільшої утопії ХХ століття і щира, збережена попри численні історичні травми віра в те, що суспільство можна й потрібно змінювати — усе це формує унікальну енергетику мистецтва й клімату в країні загалом».

 

Революція №2

Прообраз історії українського сучарту у легендарно-далеких 2010-х роках був надрукований у вигляді циклу статей в декількох випусках відомого тоді київського сіті-гайда. Авторами стали – знаменитий куратор, мистецтвознавець, історик мистецтва Олександр Соловйов. І – так, саме Аліса Ложкіна. У «Перманентній революції» вона згадує цей факт. Але насправді монографія істотно відрізняється від пам’ятного багатьом старого матеріалу. Навіть професійному арт-критику шалено цікаво під час читання пригадати безліч подій і десятки, якщо не сотні, прізвищ українських художників, які й склали життєтекст під назвою «український контемпорарі арт».

Мене ж особисто розчулила світлина із зображенням інсталяції молодого художника Олександра Совтусика з серії «Килими». З нею пов’язана майже анекдотична історія. Велетенську «витинанку» з настінного килима Совтусик мав представляти на фіналі конкурсу «МУХі» – головного й найпрестижнішого серед української художньої молоді. (Назва розшифровується як «Молоді Українські Художники»). Але через проблеми із, здається, поштою, вже готові інсталяції-килими «зависли» десь далеко від Києва. Матеріал для «авральної» творчості хлопцеві шукали усі, хто тільки міг. Зрештою, потрібний великий настінний виріб десь здобув особисто Олександр Ройтбурд, якого, до речі, Аліса Ложкіна вважає своїм вчителем. Про те, чому саме він, і яка за цим криється чергова цікава бувальщина, краще прочитати у «Перманентній революції». 

Революція №3

Знаєте, яка риса відрізняє саме українське художню / культурну спільноту? Ми всі – роз’єднані. Майже як в анекдоті: де два українці – там два гетьмани. Звести разом, на спільній території, в одному проєкті відразу багатьох гравців українського артринку, а також музейників, може тільки диво. А вже якщо доведеться об’єднувати «знакових» персон з різних сфер культури…

 

«Перманентна революція» об’єднала всіх! Консультантами, рецензентами, помічниками й добрими янголами-охоронцями монографії, судячи з довгого списку подяк на самому початку дослідження, стали майже всі без винятків найважливіші й найвпливовіші наші люди арту.

 

Євген Карась, Павло Гудімов, Оксана Баршинова та ще десятки імен. Загалом дуже довгий список, по якому можна судити, хто є ху у сучасному мистецтві України навіть краще, ніж за будь-якими «топ-100» вітчизняних ділових медіа.

 

Ба навіть більше. Консультантами при написанні дослідження стали «головна популяризаторка» українського літавангарду Ярина Цимбал і критик Олександр Михед. Українською текст переклав Сашко Ушкалов. Ілюстративний матеріал надали музеї всього світу, від провідних українських та польських музеїв до ізраїльського Яд Вашему, Російського музею та Третьяковки. Подібної колаборації в незалежній історії України не було ніколи.

Революція №4

«Перманентна революція» вперше видана відразу трьома мовами. Наприкінці 2019-го року у київському видавництві ArtHuss вийшла «паперова» монографія. Вона розповсюджується виключно мистецькими установами різних країн світу. Вже у лютому 2020-го французький переклад книжки вийшов у паризькому видавництві Nouvelles Editions Place. Його презентували у легендарному Центрі Помпіду в Парижі, чому немає аналогів у новітній історії нашої країни. Обидва видавничі проєкти були реалізовані за підтримки Українського культурного фонду.

Вже зараз, у листопаді 2020 року, на світ з’явився третій, англомовний переклад історії новітнього українського мистецтва. Його автором став молодий британський письменник і перекладач Нейтан Джефферс (Nathan Feffers). Редактором англомовного видання виступив Роман Івашків, викладач слов’янських мов і літератур, а також директор програми українських студій в Іллінойському Університеті (США). 

 

Вперше в історії електронну версію книжки українською, англійською та французькою з листопада цього року кожен охочий може отримати безкоштовно на свій e-mail за попередньою реєстрацією.

 

Тож долучитися до революційної появи історії українського мистецтва останніх 100 років та, зокрема, історії нашого контемпорарі арту, – зможуть усі без виключення, незалежно від купівельної спроможності.

 

P.S. Водорозділом між українською та закордонною презентацією «Перманентної революції» пані Ложкіної стала пандемія ковіду. Немає жодних сумнівів, що вона знаменує завершення періоду в історії мистецтва, який ми називаємо постмодерном (або ж нині постпостмодерном). Тож українське сучасне мистецтво, про яке з таким захватом пише пані Ложкіна, як за сто років до нього модерн, з огляду якого розпочинається її дослідження, стало справжнім уособленням Fin de siècle. Маестро Карл Юнг зараз, напевно, задоволено посміхався би: хіба це не доказ існування «синхроністичності» – коли останнім свідоцтвом епохи, що минула, і водночас першим свідоцтвом нового часу стала одна й та сама книжка? Створене на зламі, нібито у самому «центрі циклону», це дослідження стверджує: Україна та наше мистецтво саме на такому зламі й еволюціонує, коштом революцій. 

 

                                                                

Оригінал статті на Suspilne: «Перманентна революція»: 100 років українського мистецтва в одній книжці

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

До уваги читачів, авторів-початківців й не тільки!

Допоможете мені – допоможу Вам;) 

Гадаю, багатьом на сайті відомо, як важливо авторам-новачкам знати, що думають читачі з приводу їхніх творів, бо ж тільки таким чином можна з’ясувати, як діяти далі, аби твір набрав популярність.

Любителям історичних романів

Друзі, хочу запросити всіх читачів, котрі полюбляють книги історичної тематики, але для яких у той же час важливо, щоб твори були динамічні і  не нудні – зазирнути на сторінки мого роману “Тисячу років тому”

Хочу

Троянда кохання. Новинка 2021

Перший анонс у 2021 році!

Пропоную одразу перейти до суті))

Прем’єра нової книги у 2021 році вібудеться 24 лютого

Назва: “Троянда кохання” (троянда тут не просто так, а чому дізнаєтеся читавши книгу;)

Жанри: сучасна

Роздуми про 69

Коротше, моя цифіра, магічні 69 з усіх сторін)) зникла))

Я вже, грішним ділом, подумав на мене злі божества анафему наслали. 69 зі мною були ледь не пів року)) дякую вам всім сердешно.

Так от я ж давай мозковий штурм і вийшло

Російські письменники були свідками Української революції 1917–1921 років

Історія останніх 100 років хоч і була нібито недавно, але досить сильно спаплюжена радянською цензурою та пропагандою. Мало хто в СРСР наважувався відверто писати про побачене та почуте в ці буремні рок

Перейти до блогу