“Перевтілення чи віддзеркалення”: українські перекладачі – про ситуацію з віршами Аманди Ґорман

2021-03-24 09:25:13 Марія Бліндюк

У березні 2021 року найгучніші дискусії літературного світу виникали навколо перекладів. На інавгурації Джо Байдена наприкінці січня американська поетка Аманда Ґорман “вкрала шоу”. 23-річна активістка, яка працює в жанрі художнього читання (spoken word), стала наймолодшою поеткою-лауреткою СШАОфіційна позиція, що призначається щорічно бібліотекаркою Конгресу США. Поетка-лауретка покликана пробуджувати національну свідомість і популяризувати поезію, за що отримує стипендію 35000 доларів., першою поеткою на церемонії СупербоулуФінальна гра сезону в професійному американському футболі. Загальна кількість телеглядачів перевищує мільярд осіб., а обидві її книжки –”Пагорб, на який ми сходимо” (The Hill We Climb) та “Зміна співає: Дитячий гімн” (Change Sings: A Children’s Anthem) – моментально стали бестселерами.

На такий успіх на американському ринку не могли не звернути увагу у світі – видавництва в різних країнах купують права на переклад збірок, що вийдуть у вересні 2021 року. А вже в лютому виникла перша суперечка щодо вибору перекладачів – щойно нідерландське видавництво анонсувало переклад від Маріке Лукас РейневельдДо Маріке потрібно використовувати займеник “вони”. , лауреатів Міжнародної Букерівської премії у 2020 році, журналістка Жаніс Дол розкритикувала вибір видавництва.

“Вони білі, небінарні й не мають ніякого досвіду в перекладі”, – написала Жаніс у колонці про вибір для перекладу Маріке. Маріке швидко відмовилися від роботи, перепросивши за вибір видавництва (а пізніше видавництво заявило, що Аманда Ґорман сама запропонувала кандидатуру Маріке).

Так почалася дискусія щодо етичності перекладу: чи може чоловік перекладати книжку про пологи? Чи може жінка перекладати книжку про життя гея? І загалом – наскільки етично перекладати досвід, не переживши цей досвід?

Незабаром з’явився другий кейс із перекладом поезії Аманди. Цього разу її мали перекласти каталонською. Перекладач Віктор Обіос повідомив, що видавництво відмовилося від його роботи, оскільки шукають для перекладу інший профіль: “Жінку, яка молода й активістка, бажано чорна”.

Віктор раніше працював із текстами Вільяма Шекспіра та Оскара Вайлда, проте американських правовласників турбував не його професіоналізм, а його особисті характеристики. На критику він відреагував словами: “Якщо я не можу перекласти поетку через те, що вона жінка – молода, чорна американка XXI століття, то я не зможу перекласти Гомера, тому що я не грек восьмого століття до нашої ери”.

“Нерозуміння ролі перекладача”

В Україні перекладачки й перекладачі обговорюють ситуацію навколо текстів Аманди Ґорман. Насамперед через те, що “профільність” місцевого перекладацького ринку не така різноманітна. Тому дібрати перекладачку навіть для тієї ж Аманди Ґорман було би вкрай складно. Суспільне Культура поговорило з українськими перекладачками й перекладачами про етичність таких виборів та їхнє ставлення до вищезгаданих рішень видавництв.

Переклад називають містком між двома культурами – це завжди спроба донести сенси однієї мови іншій. Проте чи має перекладач або перекладачка ідентично відповідати за характеристиками автору або авторці? Чи мають у них бути однакові колір шкіри, гендер, культурний бекграунд і сексуальна орієнтація?

Остап Сливинський, який працював із текстами Ольги Токарчук, каже, що ситуація з Амандою Ґорман показує нерозуміння ролі перекладача та явища художнього перекладу, адже він має бути інтерпретатором і суб’єктом діалогу з автором, унаслідок якого постає переклад як ще один повноцінний твір. На думку перекладача з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов, відмінний життєвий досвід може зробити інтерпретацію точнішою, додати їй глибини й точності.

“Твір ніби загострюється й міцніє, коли проходить крізь шари відмінного досвіду. Інакше він ризикує розчинитися у “власному соку”, – роздумує Остап. Він вважає небезпечною логіку заборон перекладу через несумісність: “Література й культура загалом можуть перетворитися на безліч взаємно непроникних гето, у яких – “самі свої”. Тобто культура стане недіалогічною, коли в межах цих гето всі будуть співати хором”.

Перекладачка з англійської, польської та їдишу Ярослава Стріха наголошує на особливостях роботи з маргіналізованими культурами, адже ми менш знайомі з їхніми літературними й культурними традиціями та гірше відчуваємо стереотипність певних риторичних конструкцій.

Ярослава наводить приклад зі знайомого контексту: “Росіянин, який говорить “на Украине”, може не усвідомлювати, чому це чутливий момент для українського читача, бо перебуває в межах своєї імперської культурної традиції. Перекладаючи твори представників меншин, ми можемо навіть не усвідомлювати обриси риторичного мінного поля й некритично повторювати якщо не мову ненависті, то бодай риторику, породжену цим владним дисбалансом – і опинитися на місці того росіянина з “на Украине”.

У роботі з текстом іншої культури необхідно зуміти перевтілитися і проемпатувати авторці або автору. Перекладач Андрій Маслюх говорить про те, що подивитися на світ очима автора або авторки – і є мистецтво перекладу: “Відчитати, відчути, уявити, відтворити – я бачу алгоритм цього “втілення в автора” десь так”. Про це говорить і Ольга Любарська, яка перекладала зокрема Террі Пратчетта й Сильвію Плат.

“Насправді це глибока емоційна робота, яку перекладачам треба робити завжди. І це робота, про яку говорити не заведено, але хороші перекладачі її роблять, і цим відрізняються від посередніх, на мою думку. Соціальний і демографічний портрет – не запорука чутливості до проблем тих, у кого портрет схожий”.

Перекладач Максим Нестелєєв іронізує, що пошук “двійників” серед перекладачів відкидає всю літературу від давніх часів до першої половини XX століття.

“Навряд зараз працюють такі стародавні майстри перекладацької справи, які б цілковито відповідали за всіма параметрами тим, кого вони збираються перекладати”. Тетяна Родіонова натомість згадує, як працювала з перекладом про Голокост Тімоті Снайдера: “Було би дивно, якби видавчиня не запросила мене до участі в проєкті через те, що я не єврейка. Думаю, що перекладачі через тексти часто проживають досвіди різних спільнот і насправді на час роботи над книжкою певною мірою переймають їх”.

Обидві ситуації з Амандою Ґорман ставлять запитання і перед видавцями та агентами – як обрати перекладача або перекладачку, щоби зберегти зміст оригінального тексту? І як саме має відбуватися робота з перекладом, щоби відчути необхідну емпатію?

“Літературне дослідження” – так Ярослава Стріха називає підготовку до перекладу. Часто через імперську або мейнстримову літературу їхні образність і правила нав’язуються іншій традиції.

“Коли читачі зі західної культури бачать летючих персонажів у Тоні МоррісонАмериканська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури., їм на думку одразу спадає ІкарГерой давньогрецького міфу, який злетів зависоко. Сонце розтопило його крила, а Ікар втонув. – а насправді це перекази про летючих африканців. Вони мають геть інше значення: не зухвальство, що призводить до загибелі, а втечу додому”, – наводить приклад перекладачка. Відтак Остап Сливинський не пригадує критику своїх перекладів, хоча працював із феміністичною поезією, текстами про Голокост та історією іудаїзму.

Ольга Любарська припускає, що полегшити вибір перекладачів могли би тестові завдання та конкурси: “Дати вірш, попросити коментований переклад, зробити конкурс відкритим не тільки для визнаних світил. Тут, звісно, може виникнути питання, кому оцінювати. Але якщо політичні ставки аж такі високі, що тягнуть на скандал, то й видавці мають розуміти, що і для кого вони роблять. Це вже питання компетентності видавця чи інституції як замовника перекладу”.

Окрім вибору видавництва, може працювати і внутрішня цензура у вигляді синдрому самозванця. Ольга Любарська розповідає про такі сумніви з перекладом віршованої повісті американської письменниці в’єтнамського походження Тхананхи Лай: “Це історія про дівчинку-біженку, чия родина тікає до США з розірваного війною В’єтнаму. Мені не 11 років уже, я не біженка, у мене немає такого досвіду, як в авторки й героїні, тому ця робота вимагає від мене суперчутливості до всього – і до почуттів героїні, і до інтонації авторки, і до культурного тла, і до мовленнєвих особливостей. Я весь час сумніваюся в собі й думаю, чи хтось би впорався краще”.

“Перевтілення, а не віддзеркалення”

Всі опитані перекладачі й перекладачки погоджуються, що в Україні ситуації з критикою невідповідності портрету перекладача портрету автора трапляються рідко. Максим Нестелєєв пояснює це тим, що видавництва часто працюють зі своїми перевіреними перекладачами й перекладачками, відкидаючи “невідповідності” до початку роботи. Максим жартує, що уникав критики щодо своєї роботи, оскільки перекладав тільки білих цисгендерних чоловіків за 60.

Остап Сливинський згадує про випадки, коли перекладач був світоглядно далеким від твору, отже й результат виходив печальний. Про це у своєму пості написала і Ярослава Стріха, згадуючи Леоніда Кононовича, який додає в перекладені тексти расистську й гомофобну лексику, хоча в оригіналі її не було.

Виходить, що хороша перекладацька робота – це перевтілення, а не віддзеркалення оригінального тексту. Перекладач або перекладачка мають дослідити й відчути досвід автора або авторки – саме так їм вдасться передати текст та емоцію від нього іншій культурі. В Україні навряд відкидатимуть кандидатуру на переклад через колір шкіри. Проте на нашому перекладацькому ринку досі трапляються ситуації гендерної дискримінації, коли в роботі надають перевагу одній статі над іншою.

Також досі є випадки, коли перекладачам бракувало професійності, і вони нав’язували текстам ідеї, що суперечать авторським. У світі суперечка навколо перекладу збірок Аманди Ґорман досі не дійшла консенсусу, окрім того, що перекладачі й перекладачки – більше не невидимі. Цікаво, чи перекладатимуть Аманду Ґорман українською. І хто це робитиме?

Оригінал статті на Читомо: “Перевтілення чи віддзеркалення”: українські перекладачі – про ситуацію з віршами Аманди Ґорман