Пантеон «метеликів на шпильках»: про що нова книжка Віри Агеєвої та Ростислава Семківа
2026-01-21 08:00:00 Оксана Щур

Віра Агеєва, Ростислав Семків. Гострі каблуки. Настільна книга з літературного фемінізму. — Київ : Видавництво Stretovych, 2025. — 216 с.

Книжка Віри Агеєвої та Ростислава Семківа «Гострі каблуки» — це популярний нон-фікшн про жіночу літературну традицію, який свідомо відмовляється від академічної вичерпності на користь інтерпретації й залучення читача. У рецензії Оксана Щур роздумує не лише про зміст видання, а й про метод, яким автори формують власний пантеон жіночих імен.

Семеро жінок у навушниках рухаються на мідних пластинах під музику, чутну лише їм. Глядачі дізнаються про саундтрек лише за назвами пісень, надрукованих на футболках танцівниць. Тонкі підбори врізаються у метал — і щоразу залишається унікальний рельєфний слід.

Це перформанс Невін Аладаґ «Підійміть дах» на Венеційській бієнале 2017 року. Сліди танцю жінок на шпильках зараз експонуються у музеях як незалежні витвори сучасного мистецтва.

Гострі каблуки: між каноном і жестом

Чи справді підбори є особливою ознакою чогось? Чоловічі каблуки й «цеглинки», жіночі шпильки та стовпчики; платформи й танкетки. Або — зовсім пласкі балетки й лофери. Ростислав Семків у передмові до «Настільної книги з літературного фемінізму» упевнено стверджує: так! Чотирнадцять авторок української та західної культури, про яких йдеться у збірці нарисів «Гострі каблуки», увірвалися до пантеону швидкою ходою, на обцасах, впевнено ламаючи стереотипи, пишучи історію власного життя та переконань так само невитравно, як це робили танцівниці перформансу у сучасній Венеції.

Від англійських аристократок Мері Волстонкрафт і Вірджинії Вулф до Лесі Українки та Соломії Павличко, українських інтелігенток вищого прошарку. Ця книжка охоплює 245 років історії західного фемінізму.

Просвітництво як формат: «Шалені автор(к)и» й неакадемічна оптика

Творчий тандем Віри Агеєвої та Ростислава Семківа, професорки й доцента Києво-Могилянської академії, триває ось уже кілька років разом із подкастом «Шалені автор(к)и». Крім регулярних випусків розмов про українську літературу та культурні феномени, опублікована однойменна антологія жіночого оповідання; а тепер маємо й книжку нон-фікшну. Вона базується на темах випусків ютуб-каналу, однак інтрига: авторство текстів не марковане, тому читачі можуть лише здогадуватися про те, хто ж писав певний розділ.

Шанувальники «Шалених…» добре знають: захопливі розмови двох близьких знайомих філологів відбуваються у максимально вільному, неструктурованому форматі. Мотиваційність переважає тут над підручниковою перевіркою фактів. Головне — інтерпретація та спонукання інших до пошуків, роздумів і власних висловлювань. Для Віри Агеєвої, титулованої літературознавиці, усе це наче нове. Вона зізнається, що завжди захоплювалася елітаризмом та нішовістю своєї роботи. Аж тут — просвітницький формат. За її словами, ідею подкасту підкинув її син, розповівши, як студенти Могилянки стають зірками на інтернет-платформах, переповідаючи лекції з навчальної програми. А після повномасштабного вторгнення просвітництво стало чимось дуже логічним для тих, хто знає і може розповісти трохи більше за інших. Зараз «Шалені автор(к)и» збирають десятки тисяч переглядів — і не залишають байдужими навіть тих, хто в чомусь не погоджується із ними щодо книжок, фільмів чи того ж таки фемінізму.

Метелики на шпильках: читання як співучасть

Те саме стосується й «Гострих каблуків». Уже на етапі передмови хочеться чи то подискутувати із Ростиславом Семківим про те, чи не русизм слово «підкаблучник», а чи розповісти про те, що насправді криється за тонкими високими, ефектними підборами. (Книжка завершується 2004 роком, коли помирає Сьюзен Зонтаґ, одна із героїнь збірки; десь тоді — пригадаймо, модниці? — починається світова криза щоденного взуття на шпильках, яка врешті закінчується частковою капітуляцією перед кросівками й кедами). Біографії Марка Вовчка, Ірини Вільде, Айріс Мердок розказані так захопливо, що хочеться, без перебільшень, прожити їхнє життя, стати ними.

Але якщо вдуматися у список випробувань, які випали на долю цих непересічних жінок і тривали навіть по смерті, то так і хочеться перейменувати цей пантеон. Назвати його — «Метелики на шпильках». Чи не є такий порив просвітницьким успіхом Семківа й Агеєвої? Бо найстрашніше — не суперечка, а якраз байдужість адресата.

Як у школі, пам’ятаємо усі: вчитель намагається жартувати, а діти сидять з кам’яними обличчями. Утім, лише сам педагог може підтвердити, що справді волів би, аби клас натомість став на голову.

Отож, чи хочеться з цією книжкою сперечатися? Придивитися до прізвища баронеси Дюдеван на її сторінках? Перевірити творчі та подорожні маршрути героїнь? Замислитися над фемінітивом «гостьова лекторка» й відшукати на полицях книгарень товстенну, вже майже випродану книжку «Зонтаґ» Берджаміна Мозера, яка стала подією в українському перекладі, але випала зі списків рекомендованого до прочитання і перегляду в «Гострих каблуках»? Допишіть від руки все, що хочеться додати. Паперові видання якраз тим і привабливі, що містять простір для рукописних нотаток. А якщо паралельно ви ще й повправлялися зі словником щодо «гострий», «каблуки» і «закаблуки», то вітаємо — ви цільова аудиторія. «Шалені автор(к)и» пришпилили вас до себе. Як метелика — в саме серце.

Метафорично знімаючи підбори після тривалої прогулянки вглиб століть, в однойменній післямові Віра Агеєва висловлює сподівання, що ця книжка стане контурною картою майбутньої історії жіночої літератури. Сама лише ця заява (й озвучення ідеї) здатна підштовхнути когось з уважного читацтва до її втілення. Справді, це зараз досяжно — принаймні, у популярному форматі. А якщо взяти за приклад пропоноване видання, зробити це колективною роботою… Однак не автор(к)ами єдиними. «Гострі каблуки» напевно здатні стати дороговказом для книжкових клубів та бібліотек, захопити й надихнути майбутніх філологів — учениць та учнів старших класів, підтримати вчительок та вчителів на уроках позакласного читання. А ще — прорватися до якнайширшого кола зацікавлених; стрімкою ходою, на обцасах. Як і задумано.

Ця книжка з наголосом на «неакадемізмі» відвойовує для себе і подібних до неї право на недосконалість й неостаточність. В українському полі це все ще неабияка робота. Так само як Марко Вовчок жила як хотіла, а Софія Яблонська відкрито заявляла власне право на домашнє вогнище у відповідь на розчарування феміністки Ірини Вільде, — так само й Віра Агеєва та Ростислав Семків власним прикладом показують відмінність між дослідженням і нарисом. І неприховано демонструють ентомологічну пристрасть до формування колекцій.