Олександр Хоменко. «Три літа»

2025-06-23 00:00:00 НСПУ

Чим далі заходиш у тамті води, тим глибшими вони: уже й не по груди, як колись давніше, а зовсім з головою покривають тебе, не лишаючи зовсім нічого від того, що було там, на березі, що його вже для тебе майже й немає, і лишається тільки солона вода у стисненій з усіх сил долоні та ще хіба якісь видива, спомини, снива над млоїстою пеленою безпритульного забуття…

Власне, тільки зараз, на цій крайній ротації, у полях, де під землею місяцями не можеш доладу поглянути на сонце чи місяць, просто знаючи, що вони десь таки мають бути, і досить того тобі, вперше так несамовито виразно, ніби чорно-біла графіка, у якій – усе до межових зламів чітко, ніяких пастельних півтонів, постає навіч, що ці три роки твоєї особистої війни (у країни більше, звичайно, вона з 2014-го, але в тебе таки три – з невеликим гаком) – то лише і тільки коливкий туман спогадувань, то снива, де минуле завжди забігає наперед за прийдешнє. Бо те, що було, ті кілька днів лютого, а потім березень, а потім увесь той неймовірний 2022-й знову і знову бачиш в усій об’ємності, у звуках і деталях, у повільній розкадровці порухів, думок, дій, бо ця реальність – тут і з тобою, а те, що зараз – хто знає, де воно і яке воно. А тут – просто до дотикового відчуття, до болісного і солодкого спазму: перша весна й літо війни-війноньки, ще наш Лисичанськ, через який тоді травнем заходив на позиції біля Сіверського Дінця, тамтешні жінки у червоних із жовтим куртках, які на клумбі перед рознесеною москальськими приходами в хлам лікарнею швидкої допомоги вибирають після мінометного обстрілу із масного чорнозему святої і страшної Донеччини бите скло та вже непекучі, бо якийсь час та минув, проте теплі ще осколки… Бо правда, не та, сьогоднішня, буденна й скороминуща, що он десь поруч зверху по позиції скидами гухають, і треба тільки розпізнати, де скид, а де мінометка, а та правда, яка правда-істина, вона – всенька у споминах і снивах, і той лисичанськиий спомин – найдостеменніша правда, і так справіку було, бо українці завжди висаджували квіти, а москалі завжди вбивали, чому тут дивуватися… І всі наші, які вже за межею – кожним порухом приходять у снивах і споминах знову. Навіть не так, не приходять, а просто ніколи і нікуди не йдуть із них.

…Тигрик на першій нашій позиції на річці Боровій знову говорить під вечір, обтрусивши рукавиці від піску, бо копав запасне укриття: «Історик, вирішив, буду вступати на історичний, ти мені допоможеш».

…Альпініст у підвалі, який трусить від вибухів (це вже серпень того 2022- го, Зайцеве) знову колотить у себе в кухлі якісь протеїни і простягає нам, пийте, вже ж два дні всі нічого не їли.

…Партизан, із яким посеред глухої ночі у тому ж Зайцевому міняв колесо на побитій, як решето, «мазді», вкотре задоволено посміхається, коли в будинок поряд прилітає 120-та і він високою яскравою свічкою спалахує у темряві – тепер хоч щось побачимо, нам так треба було світло.

Звичайно, щось і зараз, у цьому сезоні виривається яскравими цятами з коловороту підземних годин, де ні дня, ні ночі не розрізнити… Евакуювали побратима, не ходячий, і коли витягнули з бліндажа на поверхню, підбивається евак, який по нього, далі зовсім мальовничо все, бека там детонує, і над нами вже дві FPV-хи піруєти роблять: якоюсь чвертю секунди ще встигаєш подумати, що це трішки печально, побратим же лежачий сам рухатися ледве здатен, якщо атакуватимимуть, хіба падати на нього зверху, хоч так якось, може, прикрити – іншого розумного варіанту все одно не існує – але пронесло якось, це добре, у бліндажі вже відхекалися всі і ти теж до тями себе привів, головне – окуляри не посіяв в усій цій клопітній історії, а то була б проблема..

Таке усіляке пам’ ятається, тільки якоюсь механічною, не емоційною пам’ятю, деталі швидко забуваєш, бо щось нове приходить, а за ним ще щось… Це – не сни, це прийшло-пішло, потім інше буде. А сни – то справжнє, яке не полишає, і вони ростуть, виплескуються з берегів своїх і вже ніби й все твоє, яке було, життя у себе вбирають, як великі води – дрібні потоки. І десь на самісінькому краю цих снів жаринкою давнього спомину: три роки – це ж три літа. Три літа, три..

І було літо як літо, коли першою з’явою прийшли тобі ті три літа. Десь липень чи серпень 1979-го, нагріта спекою жалізна клямка дерев’яної хвіртки, тінь від великої шовковиці на цілий двір, квіти під хатою, чорнобривці, батько їх теж дуже любив і скрізь у нашому дворі саджав, темні очі корови у сутіні хліва – ти завжди чомусь боявся туди заходити і в очі ті зазирати. Блиставиця, це ж недалеко від твого Гостомеля, батько у своєї сестри, тітки Раї, дорослі щось там гомонять за столом під тією шовковицею, а ти просто десь никаєшся, не знаєш, куди себе подіти… Четвертий клас вже закінчив, канікули, маленький, товстенький, в окулярах, книжка ще якась в руках – баба із сусідньої хати, яка нагодилася теж сюди із батьком перебалакати, підсміюється тихцем, каже, точно начальником станеш як виростеш, бо ж кругленький такий, в очках і з книжкою. Тітка Рая іде кудись до хати, приносить велику книгу в темно-зеленавій обкладинці:

Це колись ще давно, коли батько твій парубкував, він із Києва сюди привіз, нехай тепер тобі буде.

Розгортаєш – «Три літа», Тарас Шевченко: ти тоді ще подумав собі, що може це він про літо пише, таке, як зараз ось, і лишень згодом втямив, що не про «лІта» у назві йдеться, ті, які від весни до осени, коли тепло й сонячно, наче тут, у Блиставиці, а про «літА», сиріч – про роки, що вони, як у тій книзі згодом прочитаєш – стрілою. Поглянув ще – рукою написано, не друкованими літерами, почерк із незвички важко розібрати, малюнки простим олівцем різні, на початку ніби ікона намальована, а далі у стовпчик рядки і підпис під ними: «молитва Ієремії пророка». Це ж із Біблії, наче так, кажеш про це тітці Раї, а вона:

Тепер усю Біблію зовсім запретили, тільки у Шевченка ще й лишилося. Нічого із ним не можуть вони зробить.

Щоб сказати, що ти ту книгу зрозумів, коли вдома по тому почав гортати – так зовсім ні. Малий був ще, певно, для того, але з першого ж дня вона тобі якоюсь особливою стала. На горищі, улігшись на соломі, із якої дід в’язав потім оберемки, любив просто гортати її, запах її жовтуватих сторінок відчувати, терпкий такий чомусь, розглядати малюнки Шевченкові на тих сторінках: і ту, наче ікону (пророк Єремія), і того чабана з палицею, над яким напис «Три літа» каліграфічним давнім півуставом, як у церковних книжках (бачив трохи таких у своїй хаті, їх баба берегла, а батько її, твій прадід, до революції дяком у нашій церкві був – потім «радная савєцкая власть» йому увесь вік те згадувала)», і Шевченків автопортрет у пальті з чорним коміром – такий схожий був там Шевченко на твого шкільного учителя праці. Довший час, до речі, думалося тобі, що то справдешній рукопис Шевченка і ти всім про це радо розказував – папір же жовтий і чорнилом написано… Малий був, нерозумний – а, може, і не так, може, тоді якраз саме і розумів щось (фототипічне видання, видрукуване у Києві 1966- го, ще й не родився ти, воно і дотепер у твоїй книгозбірні, усе життя з ним, і москальські прильоти березня 2022-го по хаті воно пережило; оце, коли на ротації вдома був, розгортав знову, кожну майже сторінку до дрібниць і подосі пам’ятаєш, навіть отой напис іншим вже, ніж Шевченкові рядки, чорнилом, де ІІІ відділення виводило прямісінько над намальованим олівцем пророком Єремією: «К делу 1847 года»…).

За кілька років уже, коли доріс до «Кобзаря», не того, шматочками, ніби січка якась, що його тобі перевірені партією педагоги у читанках чи пересіяних шкільних підручниках тицяли, та так, щоб самому більше ніколи не схотілося того Шевченка і до рук узяти, а справдешнього, звичайно, по-іншому вже цю книгу читав. Брав «Кобзаря» (у батька було гарне видання, ще за Шелеста вийшло, там і «Великий льох», і «Іржавець», і «Розрита могила»…), а потім розгортав «Три літа» – і дивився, як воно Шевченковою рукою писалося, те, що надрукованим бачив. І заразом раз-по-раз у тому від усіх схованому раюванні бриніло тобі, ніби тендітним подзвоном якимось, дивне і незбагнене передчуття того, що книга ця поки завелика для тебе і ті рукописні рядки-хвилі, за якими йдеш, додивляючись, як там літери в словах, що їх вже напам’ять знаєш, виринають із паперу, як із безодні вод – вони із того моря, глибини, обшири й нурти якого тобі поки не втямити. Хоча, може, прийдуть ще колись три літа, інші вже, і відкриється те, що поки тобі – різьбленою хвилями мушлею, розкішною і загадковою у таємній загрозі своїй. Бо не знав ти тоді (навіть не так: не пережив ще, не відчув підшкірними капілярами), що Шевченкові «Три літа» ніколи той край, де «тихесенько вітер віє, степи, лани мріють», не полишали, що вони піднеслися над ним тайнописом обрію, який буде явленим знову, уже був колись, не раз був, думав ти, і ще буде, коли виповниться повнота часу і зорі небесні та стихії земні підкажуть, що ті три літа розливатимуться знову, ніби море, через краї-береги, розливатимуться, із війною, сумом, спазмом, святістю, спомином, снивом… Певно, й добре, що тоді ще не знав…

Бо це триріччя наше – 2022-2025 – для всіх воно таке спільне, як колір загуслої крови під накладеним турнікетом, і для кожного таке різне, тобі тут, у полях, враз проступило вогняними знаками на берегах жовтавих сторінок тієї з дитинства втаємниченої книги «Три літа». Різні вони, різний їхній колір – від ярого, пекучо червоного, до випрозорено синього, який лишень у перелітних душ і буває, але в знаках тих – і війна, яка забирає тебе всенького, зовсім і до останку, і море, море страждань, звитяти, руйнувань, офірности, зради, чести, і сни, довіку тепер із ними тобі.

І, гадаю, через те так виразно знаки ті зараз і у нині насланому на нас часі побачив, що в Шевченкових «Трьох літах», як у свічаді часів минулих і потомних – та ж війна, те море, ті сни. Війна, бо всюди там вона, десь давніше програна, як у «Чигрине, Чигрине», десь така, що палахкоче нескореною і живою, тому «лицарі великі, Богом не забуті» і тому «Борітеся – поборете»…

Море, і не лише те воно, із «Кавказу», де «неситий не виоре На дні моря поля», а всенькою книгою море просто розлите, та й сама книга – як послання, що довго-довго у глибинах схованим було, а потім у пляшці хвилі морські на берег його викинули: вилучили ж «синьомундирні» рукопис «Трьох літ»у Шевченка під час арешту 1847-го, по тому на слідстві гноми ІІІ відділення у підземеллях своїх підсліпуватими очима щось у ньому вичитували, потім там же й сховали його в якусь шафу запилену, і багато-багато років не знав ніхто в Україні, чи є ще десь та Шевченкова книга, тільки чутки глухі ходили, що десь таки є, допоки 1907-го не випірнула вона раптом із вод потопельних – якимось дивом чи промислом! – вже в Музеї українських старожитностей Василя Тарновського. Славний наш етноргаф та літературознавець Василь Доманицький по тому почав із нею вже, як із джерелом, де автентичні Шевченкові тексти, працювати…

Сни, бо вони там повсюдно, від «заснула Україна» до «Сну» (пам’ятна і подосі давніша стаття Віри Сулими, де вона доводить, що сюжет цієї «комедії» Шевченко справді побачив уві сні, і що той сон його реальний, як і «Сон» поетичний – то віщі з’яви, як у біблійних пророків). Але те все тільки позверхній рівень, бо найперше сон – то безмежжя, у потоках і підводних течіях якого все завихрилося, все якимось 9-бальним штормом зрушене з усталеного місця, так що не знати, де осяйна надія, а де – прірви бездонного відчаю (цитована-перецитована «Встане Україна» – то ж, вочевидь, не єдиний там рядок, у «Трьох літах» – такі прірви крижаної безвиході у світі і поза ним, доглибні і непофальшовані у кожному слові, яким би всі екзистенціалісти, заразом узяті, дуже позаздрили б). І не втямиш на тих сторінках до ладу, чи то про давнезне минуле йдеться, чи про гостро пекучу сучасність («Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, І сторого, і малого В Сейму потопила»,- це про 1708 рік чи про Бучу, Ізюм, Кривий Ріг, Суми; «три ворони» з «Великого льоху» – це про козацьку епоху та добу «фельдфебеля-царя», чи це достоту трамп, путін і товариш сі, сидять, дзьобаті, на сухій гілляці, Україну ділять). Ставити питання, яка відповідь тут краща й доречніша – це просто ображати надчасся і поета Шевченка заразом, бо море не дає відповідей, воно чекає, коли ти увійдеш у нього. І сни та війна – у них теж входять, тільки входять не всі, а лише ті, кого Шевченко у своєму «Сні» назвав юродивими. Це їм лишень, стверджує письмом і життям автор «Трьох літ», може справді приснитися. Вони, безумці (бо сни, моря і війни поза формальною логікою), божевільні (бо що може бути достойнішим, ніж просто іти за волею Бога) – вони не стільки прочитають цю книгу (це теж важливо, але мало цього, дуже мало), скільки проживуть її, нехай і в короткому часі, короткому осяянні, як свій особистий досвід. Бо «Три літа» – уже ризикований простір, і увійти в нього, на прикінцевий загал, спроможні тільки ті, хто сам ризикує. Ризикує по-справжньому, а не по Ютуб-каналах з підписниками, ризикує із порцеляновою пташкою потойбіччя на плечі, коли життя римується зі смертю і знаєш достеменно, що можна, дуже можна піти і не повернутися, що тут взагалі ніхто ніяких гарантій не давав, не дає і дати не може. Це – межа, і лише безберегий ризик на ній – точка відліку, залізний стовп і критерій справдешності.

…Березнем 1983-го Євген Сверстюк писав у листі до Валерія Марченка: аби осягнути диво, доконечно потрібна «весела і одчайдушна гра перед палаючим поглядом» (зрозуміло, про Чий погляд ішося)… Два совєцьких політзеки мали тоді цікавезне листування, де обговорювали, узагальнити б це так, тендітний гомін душ посеред світу і відгомони світу в душі. Обоє вже мали багатий і гідний усілякого наслідування досвід: Євген Сверстюк, відсидівши свої сім років на політзоні, добував п’ятирічку заслання в Багдарині «Бурятской АССР», там місцеві кагебісти взялися були клепати на нього справу на новий табірний термін, але ліньки стало зайвий раз напружуватися – у тайгу не втече. Валерій Марченко тільки-но повернувся до Києва після першої відсидки за «український націоналізм» і мав ще тим березнем 1983-го, коли отримав цього листа, попереду кілька місяців умовної волі перед другим арештом, менше ніж за рік після якого він помре у Пермському концтаборі – там, де Литвин, Тихий, Стус… Тобто, люди перебували в ситуації, максимально сприятливій для з’ясування автентичного сенсу високих і гідних сутностей, і ця, висловлена у тому листуванні максима Євгена Сверстюка римується, особливо сьогодні, із концептосферою вибухових, незбагнених і до останнього рядка ризикованих «Трьох літ» з такою ідеальною точністю, як, наприклад, «Палімпсести» Василя Стуса римуються із його життям. Так, має бути весела і одчайдушна гра, бо погляд Його завжди палаючий. Має бути зусилля (у писаннях Воюючої України часів УПА його по-давнішому змагом називали), має бути крок – у води моря, у сон, у «Три літа», у війну, а потім наступний, і ще, а потім буде хода, висока і гідна, і вже не дбатимеш, який там буде підсумок, вислід, що у сухому залишку лишиться – у моря немає сухого залишку, і у снів немає. Просто буде хода, без страхових полісів, без озирання назад, без марудних і, як пісок на зубах учепистих думок, чи не в один це кінець. Шлях покаже, поезія підкаже… «Ви не знаєте, яким був ваш початок, чому ж так переймаєтеся, яким буде кінець»,- так говорить Христос учням в «Євангелії від Томи». Зрештою, пізнання – то неодмінно зусилля, змаг (сказано ж бо, що Царство Небесне силою здобувається), то сходження, у якому дещиця божевілля, як вчить нас Тарас Григорович, який у снах літав і літає над Україною, просто-таки рятівна. А буває, і часто буває, що зовсім і не дещиця.

…Олекса Стефанович, геніальний до божевілля поет української катастрофи Другої світової, писав про ті «три літа», які випали на долю його генерації (скільки разів «три літа» вже приходили в українську історію і скільки разів ще приходитимуть – один Шевченко знає):

 

Немає хмарам кінця. –

Одна темніша, ніж друга.

…«Горі імієм серця!»

Во ім’я Змагу й Отця

І Сина й Святого Духа.

 

…Відчайдушна це, але тут єдина рятівна молитва для тих, хто лютим-березнем 2022-го зійшов на вітрильник і підняв вітрило. Для тих, хто пливе тепер у цих полях підщемними ріками, де води часу граються віками, ніби камінцями, ріками, які течуть між бліндажами, десь там, нижче півметрового чорнозему, нижче цього донецького глею під ним, глею, який не вкопаєш і який навіть коріння не може пробити. Пливуть до моря і до снів, де Шевченко в пальті з чорним коміром, такий схожий на шкільного вчителя праці із твого далекого-далекого дитинства…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

Оригінал статті на НСПУ: Олександр Хоменко. «Три літа»