Оксана Луцишина: «Не треба старатися бути поетом, бо ти або ним…

2021-02-02 23:00:00 НСПУ

29 січня у
гостях проєкту Національної спілки письменників України та Національного музею
літератури «Майстри слова» була українська поетеса, прозаїкиня, перекладачка,
авторка п’яти поетичних книг, збірки оповідань і трьох романів Оксана Луцишина.
Її роман «Іван і Феба» нині номінується на Національну премію імені Тараса
Шевченка, увійшовши до короткого списку претендентів. Письменниця мешкає у
Сполучених Штатах Америки (місто Остін), викладає українську мову та літературу
в Техаському університеті.

Модератором
зустрічі виступила керівник «Майстрів слова», поетеса, секретар НСПУ по роботі
з молодими авторами Юлія Бережко-Камінська.

Юлія
Бережко-Камінська: Відомо, що ви увійшли в літературу як поет і з часом
розкрилися як прозаїк. Ким Ви себе більш відчуваєте: поетом чи прозаїком?

Оксана
Луцишина: Взагалі я починала своє письменницьке життя в ролі прозаїка, просто це
нікому не відомо, адже мені на той момент було 12 років. У моїй школі була
певна «мода» писати маленькі детективи у «захалявних» зошитах — паперових листочках,
які розрізалися навпіл. Увесь клас читав їх із захопленням, дітям було цікаво,
чим саме закінчиться історія та хто ж там насправді вбивця. Це тривало декілька
років. Вірші я почала писати вже в старших класах. Свого часу мені дуже
пощастило мати таких могутніх вчителів у поезії, як Віктор Кордон і Михайло
Григорів. Вони пояснили мені, що поезія має бути територією свободи: там не
можна себе якось обмежувати й робити на це кар’єрну ставку. Не треба старатися
бути поетом, бо ти або ним будеш, або ні. Коли я вже пізніше замислилася над
різницею, то мені видалося, що прозаїк — це людина, яка вміє «сидіти», бо якщо
людина не може «сидіти», то вона не зможе писати (мова йде про години писання,
сидячи на одному місці). Це, так би мовити, більш тілесна практика, у той час
як поезія — це процес, у якому ти стаєш свого роду антеною.

— Ви
зараз активно пишете поезію?

— Напевно, періодами, але я ніколи не
знаю, коли вони трапляться і не хочу це знати. Власне, цією позицією я виконую
настанову Михайла Григоріва. Я навіть не фіксую, коли це стається, аби
переживати глибший досвід та не перетворити це на рутинний труд. Це моє
особисте бачення і, звичайно, я не хочу сказати, що це єдиний спосіб писати
поезію.

— Трудом
для Вас є саме проза?

— Багато хто б сказав, що і поезія є
трудом, бо ти постійно мусиш удосконалюватись, щось читати час від часу аби
пристойно римувати. Для мене поезія це як вишенька на тортику, де вишенька і визначає
смак самого тортика. Це такий більш буддійський підхід до роботи, коли треба
трудитись, не трудячись. Якщо ми вже говоримо про усвідомлений труд, тоді так —
це проза, бо проза це вже «тілесна річ», над якою треба працювати.

— Саме
Ваша прозова книга номінована на премію. Про що цей роман і як Ви над ним
працювали? 

— Революція на Граніті в романі — це
основна подія, яка визначає багато чого в житті героя, але й не тільки вона.
Багато уваги у книзі приділено саме досвіду з дев’яностих. Цей досвід я розділила
на умовно чоловічий та умовно жіночий, і саме про жіночій там навмисно йдеться
від першої особи. Працювати над цим романом я почала дуже давно, ще в 2008 році
(так сталося, що тоді жила сама і в мене раптом з’явився вільний час, що було незвично).
Я просто почала записувати не пов’язані між собою спогади з 90-х, вони були
такі більш «намацувальні»: запахи, звуки — це вже зараз усе стерлось. Якщо б я
вирішила це писати зараз — 90-х у мене «в пальцях» уже немає, адже тактильні спогади
й відчуття зникають із часом. Тож це, мабуть, був останній вагон у потязі, у
який я ще встигла вскочити.

— Читаючи
Ваш роман, я помітила, що там чимало подій, які можуть бути автобіографічними.
Яка з них для Вас найяскравіша?

— Так, звичайно у книзі є й елементи
автобіографії. Знаєте, узагалі я не дуже люблю книжки про те, як треба писати,
але є декілька з них, які мені подобаються. Одна з них книга Стівена Кінга «On writing»,
де він радить писати про те, що ви знаєте, бо не треба вигадувати.

Ось приклад. У романі описаний один момент, коли українські бізнесмени
приходять на зустріч з американськими спеціалістами з бізнесу. Спеціалісти
починають їх учити, як правильно робити бізнес. Українські бізнесмени шоковані
наївністю та нерозумінням реалій цими спеціалістами, адже дві бухгалтерії —
чорна та біла — це невід’ємна частина становлення бізнесу із системою
українського оподаткування. Американці радять українцям… звернутися до уряду й
пояснити, що не можна ставити такі податки. Реакція на ці слова досить
передбачувана — зал регоче. Для мене цей момент близький, адже я працювала
перекладачем на різних конференціях, присвячених бізнесу і діловим переговорам.
Там я почула багато чого цікавого, особливо про зіткнення наших старих систем
та вимог часу, які озвучують люди із-за закордону.

— Ви
пишете переважно про Україну, але чимдалі, то довше перебуваєте за її межами.
Чи означає це, що географія подій у Ваших творах із часом зміниться? Чи
отриманий запас вражень у дитинстві та юності й надалі живитиме Ваші сюжети?

— Зараз у мене є декілька творів, де дія
відбувається за межами України. Якісь із них дописані, якісь ні, деякі
друкувались у періодиці. За жанром вони нагадують щось середнє між оповіданням
і повістю. У цих творах дії справді відбуваються у Флориді, де я довгий час жила.

— Чи
реалізовуєтеся Ви в Америці як письменниця і що знають про Вас американці як
про письменницю?

— На моєму факультеті всі знають про мою
творчість. Справа у тім, що моє оточення — це переважно творчі люди. У Бостоні
ми з приятелями та колегами друкуємо переклади з української літератури, мене
запрошують публікувати і свої твори теж (у перекладі). Але якщо чесно, то переклад
— це та чаша, яку я тримаю «третьою» рукою, адже дві вже зайняті роботою в
університеті та творчою діяльністю.

— До
речі, чи спілкуєтеся ви з місцевими письменниками, які не походять з України?

— Так, звичайно, у мене дуже багато
знайомих у цій сфері. У цій країні видається дуже багато журналів, майже кожен
університет має свій журнал, також є друзі, які випускають свої власні видання.
У сенсі видавництв і письменності тут життя дуже бурхливе, середовище дуже
змішане.

— А
взагалі прості люди читають літературу? Чи обговорюють її? Чи цікавляться
поезією?

— По країні дуже багато книжкових
клубів, які зараз збираються онлайн для обговорення різних книг. До речі,
завдяки Альбіні Поздняковій, українській письменниці та видавчині, у нас в
Остіні існує український «Книжковий клуб», де ми збираємося й розмовляємо про
книжки, обговорюємо їхні сюжети й намагаємося слідкувати за новинками.

— А
чи в американських літературних журналах з’являються роботи українських
письменників?

— Я не можу вслідкувати за всім
процесом, бо він дуже великий, але загалом — так. Зараз у цій ніші працює
багато перекладачів,  а саме:  Олена Дженнінгз, Оксана Максимчук, Макс Росочинський,
Марк Андейчик, Рейлі Костіган та Айзек Віллер та ін. Ми з Оленою Дженнінгз
підготували нещодавно публікацію, для якої переклали по одному віршу двадцяти
поетів і написали передмову, орієнтуючи американського читача в українській
літературі. З нами вже зв’язувався редактор та повідомив про листи від читачів,
яким була цікава ця публікація. Це бостонський журнал «Spoke Seven».

— Розкажіть
більше про свою перекладацьку діяльність. Із чого вона почалася та що саме Вам до вподоби
перекладати?

— У порівнянні з іншими видами
діяльності, якими я займаюся, переклади займають мінімальну долю часу. Я не так
багато перекладаю, але якщо роблю це, то не лише через естетичні міркування, а й
тому, що відчуваю, що той чи інший твір має бути перекладений, бо світ має про
це почути. Це як відчуття голоду всередині, така потреба. Не так давно ми
переклали з Оленою Дженнінгз «Точку нуль» Артема Чеха, яку на сьогодні вже
опублікували. Переважно я перекладаю поезію і завжди це роблю у співпраці з
Оленою Дженнінгз. Олена є відомою поеткою, перекладачкою та романісткою. Мешкає
в Нью-Йорку.

— Хотілось
би розпитати Вас щодо української діаспори в Америці. Чи маєте ви такі
літературні зустрічі з українцями? Яка вона, українська діаспора, у тому краю,
де Ви живите?

— Через пандемію ми стали
використовувати Zoom як основний спосіб зустрічей, тож можемо говорити з ким
завгодно. Я мала нагоду і честь бути запрошеною на зустрічі з різними
спільнотами, деякі у Штатах, деякі в Канаді. Іноді співпрацюємо з інституціями,
наприклад, із Науковим Товариством імені Шевченка, де проводять зустрічі Василь
Махно і Василь Лопух. Тут у нас у Техасі діаспора «працює» досить непогано, ми
робили зустріч із читачами.

— Поділіться
секретом: де Ви у своєму щільному графіку знаходите час для творчості?

— Моє повсякденне життя могло б бути
більш організованим у тому сенсі, що я не живу за певним графіком. Мій режим
більше схожий на «сьогодні не робимо нічого — завтра робимо все». Я просто
людина такого типу, тож перестала з цим боротися, а навчилася ловити хвилю.
Вільний час буває на канікулах. Якось мені пощастило поїхати на острів Готланд,
там знаходиться Балтійський центр перекладачів і письменників. Перебуваючи там
три тижні, я встигла зробити дуже багато, навіть сама собі здивувалася. Іноді спадає
якась думка, яку треба негайно записати, тож кидаєш усе і нашвидкуруч пишеш.
Буває, що й на диктофон доводиться записувати, бо їдеш за кермом.

— Розкажіть
про свою викладацьку діяльність. Хто є Вашими студентами в Техаському
університеті?

— Студенти, які вивчають українську мову,
часто є вихідцями з українських родин. Іноді ж це люди, що знають російську
мову і хочуть вивчити українську для певних наукових досліджень, — наприклад,
аспіранти. Стосовно літератури, то я викладаю кілька різних курсів. Є українська
література (в перекладах), є східноєвропейські літератури, писані
авторками-жінками. Ще я викладаю курс про фільми радянського періоду. Оскільки
ці предмети йдуть у перекладі на англійську, то студенти записуються різні, не
обов’язково слов’янського походження.

— Із
чим пов’язано введення української мови та літератури в навчальну програму вишу
далекого від нас Техаського штату?

— Свого часу сталося так, що події в
Україні викликали велику зацікавленість у студентів та аспірантів і вони
попросили завідувачку кафедри, аби їм знайшли викладача української мови,
літератури та культури, який би допоміг розібратися у незрозумілих моментах. Вони
подали на освітній грант, і таким чином я почала працювати в Техаському
університеті. Українську мову в цьому університеті викладаю лише я, але на
кафедрі працюють спеціалісти з різних слов’янських мов та культур.

— Із
Ваших книг можна зробити висновок, що Ви політично заточена і небайдужа людина,
Вам хочеться пронести свою думку. Про що Ви зараз думаєте найчастіше, що Вам
болить сьогодні?

— Напевно, те саме, що й усім, —
пандемія. Відчуття того, що ти нібито поставив життя на паузу, але разом із тим
зараз це життя досить небезпечне — ти не знаєш, що буде завтра. Багато людей утратило
роботу, із них більшість жінок. Болять також події політичного фронту в Україні
та Америці.

— Хочу
компенсувати попереднє запитання наступним: що найбільше радує і надихає? Що
дарує відчуття надії?

— Я маю хобі — займаюся спортом,
зокрема, тайським боксом. Я звикла бігати вранці. Для мене спорт — важлива
складова життя. На це я намагаюся завжди заходити час, бо це мене тримає.  

— Як
часто Ви буваєте в Україні?

— Як правило, намагаюся приїжджати раз
на рік, іноді вдається двічі. Якщо все буде добре, то хотілось би влітку
приїхати. Часто приїжджаю з нагоди виходу нової книги, на форум для її
презентації.

— Ви
зараз працюєте над якоюсь книгою? Чи, можливо, робите певні нотатки для
наступної роботи?

— Є деякі речі, над якими я працюю, але
поки що немає можливості туди зануритися через щільний графік. А ще наразі я
пишу есеї, тож планую опублікувати книжку есеїв.

— В
одному інтерв’ю Ви зауважили, що Вам не цікаве соціальне життя в США. Чому це
так і що потрібно, аби воно вабило Вас?

— Соціальне життя буває різним; одна
річ, якщо я ходжу спілкуватися зі своїми товаришами по боксу чи зі своїми
колегами — це добре, це я приймаю із вдячністю. Коли я говорила про соціальне
життя, то мені радше йшлося про певні соціальні маркери, як-от:  популярні серіали, свята чи футбольний сезон —
маю на увазі американський футбол. У це я «вписатися» не годна.  Кажуть, що емігрантові найважче, коли в країні
свята, бо це не твої свята, у тебе немає про це пам’яті дитинства.

— За
яких умов Ви б повернулися в Україну? А чи було взагалі таке бажання?

— Бажання завжди є, але, правду кажучи,
умови для моєї роботи зараз кращі саме у Сполучених Штатах. Мабуть, якби я
зараз була в Україні, то весь час ішов би на викладання та маршрутки, і ні на
що інше його б не вистачало. Утім, може, я помиляюся.

Підготувала Віра Середа

Оригінал статті на НСПУ: Оксана Луцишина: «Не треба старатися бути поетом, бо ти або ним…