(Не)безпечна романтика: чому всі читають Коллін Гувер?

2025-03-26 07:00:00 Анатолій Пітик

Ким зачитуються 18-річні українці? Український інститут книги стверджує, що Коллін Гувер. Згідно з опублікованою статистикою, у топ-50 придбаних за програмою «єКнига» видань увійшло п’ять її романів, а один із них навіть очолює цей список. У чому причина дивовижної популярності авторки? І яка небезпека чаїться під барвистими обкладинками?

Коллін Гувер — сучасний феномен не тільки локального українського книжкового ринку, де її видають аж два видавництва, РМ і Vivat, а й глобального. У 2023 році авторка потрапила до списку найвпливовіших людей світу від журналу Time. Друга за популярністю на Goodreads, Гувер поступається Сарі Дж. Маас, але випереджає Стівена Кінга. Її книжки роками тримаються в топах бестселерів і навіть побили продажі Біблії в 2022 році. Мільйонні наклади, кілометрові черги за автографами, вірна армія прихильників у TikTok, різноманітний мерч і пильна увага Голлівуду: серіал «Зізнання» 2017 року, скандальна стрічка «Покинь, якщо кохаєш…» з Блейк Лайвлі 2024-го і ще кілька екранізацій, запланованих на 2025 і 2026 роки — «Веріті», «Спогади про нього» і «Шкодуючи за тобою». За якихось десять років Коллін Гувер перейшла від самвидаву до статусу найпопулярнішої авторки за версією The New York Times, і такий запаморочливий злет не може не вражати читачів і критиків.

Солодкий запах успіху

Ще одна попелюшка від світу літератури: колишня соціальна працівниця, яка мешкала в трейлері й виховувала трьох дітей, станом на сьогодні продала понад 35 мільйонів примірників своїх книжок.  Про що ж пише Коллін Гувер? А тут уже за Жаданом: «Любов варта всього – варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть». Відповідь ніби трохи банальна, але так воно і є. Романи Коллін Гувер — це кручені американські гірки, якими їдуть недосконалі персонажі зі своїми душевними пориваннями, переважно любовного штибу. Майже в кожному романі є добре прихована велика трагедія, таємниці минулого і довгий шлях до душевного зцілення. Видовищний атракціон, який подобається тим, хто знає, на що йде, але випадкових пасажирів може захитати.

 

Щоправда, так можна схарактеризувати більшість любовних романів. Сама суть жанру передбачає неідеальних героїв, які долають внутрішні та зовнішні випробування: їхні вади запускають сюжет, а складні стосунки з іншими персонажами його розвивають. Такі історії вирізняються акцентом на душевному світі героїв і детальних описах емоційних переживань. Їхніх внутрішніх демонів підсвічують — а часто й навмисне пересвічують — для підтримання високої емоційної напруги.

 

Якщо додати ретельно прописані соціально-психологічні аспекти, увагу до суспільного становища жінки та складне переплетіння з іншими жанрами, отримаємо класику на кшталт «Гордості й упередження» Джейн Остін чи «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте. Якщо доповнити базовий каркас простим і максимально зрозумілим стилем і таким любим читачам «склом», отримаємо будь-який сучасний популярний роман про кохання. А ще — секс. Перефразовуючи Тома Стоппарда, «секс обов’язковий». За якихось сто років ми пройшли від судових позовів і звинувачень в образі суспільної моралі (так свого часу дісталося «Коханцю леді Чаттерлей» Девіда Лоуренса) до усвідомлення, що без хоча б кількох еротичних сцен книжка просто не продасться. «Скла», сексу й бурхливих емоцій у Коллін Гувер не бракує. За це її й люблять: більшість позитивних відгуків починаються словами «я так плакав/плакала над цією книжкою».

Як і більшість письменників, авторка має улюблений жанр і лише іноді намагається зайти на незвідану для неї територію. Пише вона (майже завжди) любовні романи. Сьогодні саме таке визначення трохи стигматизується, тому часто і видавці, і книгарі обирають поняття на кшталт «романтичної прози» чи «романів про кохання», але зміна назви на внутрішнє наповнення не впливає. У більшості своїх історій Коллін Гувер звертається до тем травми, пережитої втрати, прощення та права на другий шанс. «Спогади про нього», «Огидне кохання» і «Дев’яте листопада» — чудовий приклад таких історій. Персонажі переосмислюють трагедії свого минулого і знаходять шлях до зцілення через кохання. Герої Гувер — колишня ув’язнена, що повертається в рідне містечко й намагається відновити розбите життя, змертвілий від почуття провини пілот, який поставив на собі хрест, а також пошрамована жертва страшної пожежі, що втратила надію на самореалізацію. У «Шкодуючи за тобою» фокус зміщено на стосунки матері й доньки-підлітки, які не можуть порозумітися після пережитого горя, але романтичні лінії лишаються в історії наріжними.

Коллін Гувер випрацювала формулу успішного любовного роману й не відступає від неї, змінюючи лише окремі елементи, які не порушують основної конструкції.

Більшість книжок письменниці за стилем, настроєм і структурою подібні між собою, тож критики справедливо дорікають їй повторюваними сюжетними патернами.От тільки це ніяк не впливає на любов аудиторії: багато читачів цієї повторюваності й шукають, адже саме вона лежить в основі успіху як процедуралів і ситкомів, так і любовних романів. У цьому й полягає принадність формульної літератури. Повторюваність у книжках Гувер дарує читачам затишок: вони гарантовано отримують емоційні гойдалки й крихту надії наприкінці.

Чи здійснює Коллін Гувер вилазки в суміжні жанри? Так, але рідко. Прикметними в цьому сенсі є романи «Веріті» та «Лейла» — психологічний трилер з натяками на готичну атмосферу та паранормальна романтична історія. У певному сенсі можна сказати, що Коллін Гувер написала свою «Ребекку» і «Сяйво»: із роману Дафни дю Мор’є прийшла історія «молодят», яким заважає аж ніяк не ефемерна тінь дружини головного героя, а з культового жахастика Кінга — ізоляція, готель і привид (ні, пожежний шланг нікого не намагатиметься вбити, але позбутися думки, що Коллін Гувер створила власний «Оверлук», важко). «Веріті» також цікава тим, що авторка в цьому романі намагається трохи деконструювати жанр, який зробив її настільки популярною.

Гувер сама підсміюється з надміру еротичних сцен, а фінал історії ледь не вперше позбавляє читачів і читачок фірмової гірко-солодкої втіхи.

Та якщо повернутися до феноменального успіху Коллін Гувер, то легкого стилю й вибуху емоцій тут може бути замало: потрібна ще дрібка магії та удачі. Літкритики можуть скільки завгодно розмірковувати про причини популярності того чи іншого автора, але більше про це знають маркетологи. Хресною феєю для Гувер став TikTok. Письменниця і раніше була доволі популярною (її перший самвидавний роман 2012 року через сім місяців став бестселером, як і наступні твори), але саме китайський додаток обернув її на суперзірку. Користувачі мережі діляться думками про книжки, знімають реакції на них, а також сперечаються одне з одним про героїв та їхні вчинки. Простота і емоційність історій зробила їх доступними абсолютно кожному: у тому ж таки TikTok багато людей розповідають, що саме завдяки книжкам Коллін Гувер знову повернулися до читання, адже її проза легка, стрімка й миттєво затягує. До того ж спрацювала орієнтованість на молоду аудиторію. Ідеальний уроборос: потенційні читачі романів Коллін Гувер є також найактивнішими користувачами соцмереж, у яких вони популяризують романи Коллін Гувер.

Прихована загроза

Щоправда, далеко не всі читачі в захваті від цих книжок, і справа не лише в обраному жанрі, що — як, мабуть, і всі жанри — має і поціновувачів, і критиків. Проблема в іншому: за романтичними історіями часто ховається справжня темрява, і тут Коллін Гувер дійсно є чим дорікнути. Певні аспекти творчості письменниці видаються проблематичними, особливо в контексті того, що головна її аудиторія — молодь. Коллін Гувер часто звинувачують у романтизації насилля: якщо не фізичного, то емоційного точно. Абсолютна більшість чоловічих персонажів у романах Гувер — щонайменше маніпулятори. Звісно, сучасні любовні романи передбачають взаємодію головної героїні зі складними чоловіками (спокусливими поганцями), що мають темні таємниці, але часто складається враження, ніби авторка сватає жінок за відвертих аб’юзерів.

 

У «Лейлі» оповідач Лідс газлайтить свою дівчину, ізолює її від рідних, зв’язує і використовує без дозволу у власних цілях, прикриваючись великою любов’ю. У «Дев’ятому листопада» Бен роками маніпулює почуттями Феллон, закохує її в себе і приховує дуже серйозні деталі своєї біографії. В «Огидному коханні» Майлз місяцями відштовхує закохану в нього Тейт холодністю й емоційною недоступністю (і водночас займається з нею сексом).

 

Авторка пропонує бачити в цих героях глибоко травмованих людей, яких сила любові поступово витягує з мороку болю й страждань: кожного з них мучить страшне почуття провини, а тривожна поведінка є лише наслідком пережитого горя. Коллін Гувер щоразу наводить причини, чому її «хлопці» поводяться саме так, і за певних обставин їх навіть можна зрозуміти (зрештою, це ж позитивні персонажі, і симпатії авторки на їхньому боці). Але чи справді таких чоловіків можна зрозуміти й виправдати? І чи не формує таке зображення думку, що місія дівчини в стосунках — пробиватися крізь стіну нерозуміння, страждати й героїчно рятувати свого обранця від внутрішньої темряви?

Проблема не в тому, що Гувер говорить про аб’юз, а в тому, що іноді здається, ніби вона його легітимізує. Такі питання завжди дуже контроверсійні й лежать в умоглядній площині: навіщо авторка зображує героя-маніпулятора?

Щоб показати його шлях до примирення з собою і, відповідно, самовдосконалення? Щоб змусити читачів замислитися про здорові й не дуже стосунки? Чи щоб закохати аудиторію в свого героя? Можна сказати, що все це надумані звинувачення, але зовсім нещодавно письменниця потрапила в скандал: за мотивами її роману «Покинь, якщо кохаєш…» планували випустити розмальовку. Однак аудиторія справедливо поставила під сумнів ідею розмальовки про домашнє насилля. Публікацію скасували, але осад залишився.

 

 

Принадність драми

Справа не так у самій Коллін Гувер, як у тренді на романтизацію насилля у сучасних любовних романах. Про це свідчить існування такого піджанру як dark romance (темні історії про кохання), де автори досліджують хворобливі, часто токсичні стосунки і, звісно, романтизують їх. Так, завжди можна казати, що звинувачення в романтизації насилля необ’єктивні — мовляв, автори його просто зображують, а захоплюватися чи ні, то вже справа читача —  але ж насправді література працює трохи не так. І в цьому сенсі історії Коллін Гувер ще доволі невинні. Масова культура досі не відійшла від «50 відтінків сірого», з яких і почалася мода на таку літературу.  Швидкий розвиток онлайн-спільнот підвищив її видимість і легітимізував: тепер в ошатних палітурках видають те, що раніше можна було прочитати лише в інтернеті під конкретними гештегами.

 

Зараз книжковий ринок активно освоює аудиторію, яку раніше не помічав, але це зовсім не означає, ніби література, що зображує токсичні стосунки в різних проявах, з’явилася тільки тепер. Вона була завжди, і світ не зрушив зі своєї вісі. Зараз у нас Зіпсовані переслідують Аделіну: у тому ж таки топ-50 від Українського інституту книги помітно, що 18-річні, окрім Коллін Гувер, вибирають Х. Д. Карлтон і Пенелопу Дуглас. І хоча такий тренд іде в розріз зі смаками решти читачів (з нашими насправді також), замість скрушно хапатися за голову, варто розуміти, що старші підлітки й молоді дорослі завжди читали цю літературу: вона проста, захоплива й дещо наївна. Чи моторошна й дивна? Місцями так, але це природно.

 

Чому? Читачі роблять крок на територію незвіданого.

Подібна література дозволяє в безпечних умовах підступитися до світу небезпечного. Спрацьовує той самий механізм, що й під час перегляду фільмів жахів.

Зустрічі з вигаданими маніяками на кшталт Джейсона Вургіса чи Фредді Крюґера мають терапевтичний ефект. Вони дозволяють пропрацювати внутрішні страхи та поглянути на ситуацію збоку, не стаючи її безпосереднім учасником. Ту саму логіку можна застосувати й до представників жанру dark romance і любовних романів із токсичними персонажами. Читачі можуть пережити сексуальну напругу, темну жагу й емоційний катарсис у контрольованому середовищі: у їхній владі згорнути книжку в будь-який момент. Чи здатні вони так само легко згорнути реальність навколо себе? На жаль, ні. Одна з героїнь Коллін Гувер пише таке:

 

«Ми вміємо розділяти реальність і вигадку таким чином, що нам здається, ніби ми живемо в обох світах, але вони ніколи не перетинаються. Тієї ночі мій справжній світ став таким темним, що я не хотіла в ньому жити. […] Я відчувала полегшення, коли виходила зі свого кабінету і могла просто зачинити двері до світу зла, який створила. Оце, власне, і все. Мені було потрібно, щоб мій вигаданий світ був темнішим за реальний».

Ці слова говорить письменниця, але їх так само міг би сказати й читач. Драма в літературі не тільки ятрить душу, а й часто її заспокоює. До того ж інтерес до книжок про токсичні стосунки може бути реакцією на суспільну дискусію про гендерні ролі, питання згоди й насилля як такого. Чи варто сприймати стосунки в любовних романах як приклад для наслідування? У жодному разі.  Але водночас наївно вважати, що в реальних аб’юзивних стосунках винні насамперед стосунки вигадані. Сімейні застілля в цьому сенсі значно травматичніші, а ще — значно краще справляються з нав’язуванням хибних рольових моделей. До того ж невже ми знову повертатимемося до суспільних дебатів про комп’ютерні ігри, що роблять із людей жорстоких убивць? Давайте ще скажемо, що фільми Квентіна Тарантіно мають той самий ефект.

Мистецтво — хай і масове, а не високе — не є і не мусить бути дидактичним.

Його мета — розважити, налякати чи подарувати фантазію. Сучасні любовні романи демонструють читацький запит на драму, інтенсивні емоційні переживання, круті сюжетні повороти й дуже неоднозначних персонажів, з якими цікаво мчати крізь історію, але дуже б не хотілося перетинатися в реальному житті. За всіма цими перипетіями місця для здорових стосунків не лишається (хіба що у фіналі, де кожного винагороджено за страждання його), тому складається враження, ніби романтика неодмінно має бути пов’язана з болем, проблемами й загрозою.

 

Ясна річ, що такі уявлення хибні й доволі небезпечні, особливо коли йдеться про молодих читачів, які тільки формують своє світосприйняття. Але не менш хибна стратегія — обмежувати доступ до книжок із дискомфортними темами (зрештою, все заборонене тільки посилює інтерес) чи покладати на авторів відповідальність за долю читачів. Куди важливіше — і не лише в контексті любовної прози — вміти критично аналізувати прочитане чи побачене, а також передавати ці навички молодим читачам.

Художня література — це простір для дослідження, а не інструкція до дії.

Романи Коллін Гувер — не ідеальні. Їх є за що покритикувати, і, власне, читачі це роблять: вони й самі ведуть запеклі суперечки щодо зображення персонажів і романтизації токсичної поведінки. Щоб усвідомити масштаб дискусії, варто лише зазирнути в TikTok, Instagram або ж читацькі клуби. Демонізація тих чи тих книжок тільки відштовхне молодих читачів, тоді як відкритий діалог здатен обернути провокативні тексти на безпечний простір для аналізу суперечливих почуттів. Розмова триває, і не варто аж надто хвилюватися за молодь, що читає якісь не такі книжки. Цілком нормально проживати складні та болісні емоції через літературу — вона для того й існує. Просто не варто спускатися в темний підвал під зловісну музику.

 

Оригінал статті на Suspilne: (Не)безпечна романтика: чому всі читають Коллін Гувер?