«нахаба В МоЄму Будинку» Знижка 25%
2021-09-29 20:00:43 Анна Харламова

«нахаба В МоЄму Будинку» Знижка 25%

ВІТАЮ, МОЇ ЛЮБІ!!!

«НАХАБА В МОЄМУ БУДИНКУ»

Запрошую до книги зі смаком зрілого кохання та мрій.
Пристрасть, ніжність, неймовірна історія двох людей, яких доля оселила під одним дахом.
Уривок.
« — Домініку, що тебе мучить? — її сині очі, пронизували мою душу.
   — Не зрозумів?
   — Все ти зрозумів. Що тебе мучить? Чому ти зупиняєш те, що ми обидва бажаємо? — її голос став тихим, вона ніяковіла, і щоб запитати це, – вона взяла всю мужність в кулак. Я пишався цією жінкою.
   — Моє життя не назвеш гарним прихистком для твого серця. Я б хотів, щоб все було по-інакшому, але… Я можу сказати лише одне, що мені шкода, що я не зустрів тебе раніше. Я б неодмінно тебе вже спокусив, ми б кохалися і вдень, і вночі. Потім одружились і ти б народила для мене маленьку копію себе, а краще двох. — Я відчув, як серце стискає, а очі наповнюються сльозами.
   Скарлетт забрала свою руку і я ошелешено подивився на неї. Я знаю, що поводжусь егоїстично. Знаю. Опустивши голову, я не міг подивитися їй у вічі. О, Боже! Як добре. Її теплі руки огорнули мене довкола талії, а її голова покоїлась на моїх грудях. Я ніжно торкнувся її волосся губами, заспокоюючись від аромату лимонів та літа,… тепла її тіла,… і тихого дихання під моїми руками.
   — Подаруй мені ці слова. Я хочу залишити їх собі.
   Я розчулено посміхнувся.
   — Я дарую тобі ці слова і своє серце.
   — О, Домінік. — Вона встала навшпиньки і зарилась обличчям в мою шию.
   Ми простояли так, здавалося вічність, але все одно було замало.
   Тримаючись за руки, ми прогулювалися лісом. Ми мовчали, нам не потрібно було нічого говорити. Ми насолоджувалися одне одним. Я так довго бажав – такого спокою,… коли розчиняєшся в іншій людині, і вона сприймає тебе таким, як ти є. І це все навзаєм. Я знав, що вона розчиняється в мені, а вона знала, що я її сприймаю такою, яка вона є. Для мене вона бездоганна.
   Спокій. Скрізь був спокій,… наше рівне дихання… та серцебиття в унісон.
   Повертаючись до будинку, ми, як і домовлялись вирішили посидіти біля каміна. Випити вина і гарно провести вечір, продовжуючи розчинятись одне в одному. Іноді без слів… іноді зі словами.
   Я знав, що багато собі дозволяю. Я це знав. Проте, якби це не було егоїстично, я мав повне право на цей вечір. Я кохаю її і бажаю. Я не дозволю зайти собі так далеко, як хотів би… Кому я брешу?! Я вже зайшов далеко. Та чи можна в коханні, – зайти далеко? Ні. Кохання – це найважливіше. Це я знаю, як ніхто. Я так довго чекав на Скарлетт. Я заслужив на це все.
   Увійшовши у дім, Скарлетт пішла до кухні взяти пляшечку вина і келихи, а я тим часом, розпалив вогонь у каміні.
   Всівшись на диван, Скарлетт протягнула мені пляшку. Відкоркувавши її, я розлив вино по келихах і сів поруч з нею.
   — Скажи, коли ти купував цей будинок, ти хотів його реставрувати?
   — Так. — На моєму обличчі розтягнулась посмішка.
   — То чому і досі цим не зайнявся? — вона надпила вина і схилила голову на спинку дивана, а ніжки підігнула під себе.
   Ці її рухи, дії… це водночас по-домашньому і суцільний секс.
   — Ну…
   — Ти не знав, чи я буду не проти? Так?
   — Так.
   — Я не можу бути проти, мені навпаки цікаво побачити тебе за улюбленою справою, і якщо ти не проти, допомогти тобі?
   Я відчув себе дитиною, якій подарували подарунок, на який чекав цілий рік.
   — Скарлетт, я не знаю, що сказати. Мені надзвичайно приємно.
   — Цього досить. — Посміхнувшись, вона запитала: — А, де ти жив до цього?
   — В місті. В квартирі.
   — Багатозначно. — Її сміх заполонив кімнату. Як мені кортить її поцілувати в такі миті.
   — Я напевно набрид тобі своїми розмовами. Пожартував я.
   — Звичайно, твоя балакучість це щось, але я звикну.
   Наші погляди зустрілись. Її слова про те, що вона звикне, – означали лише одне, – плани на майбутнє.
   — Це добре».