НАТО і примарне умиротворення світу в книжці Тімоті Ендрюса Сейла «Міцний альянс»

НАТО і примарне умиротворення світу в книжці Тімоті Ендрюса Сейла «Міцний альянс»

Тімоті Ендрюс Сейл. Міцний альянс: Історія НАТО й глобального

післявоєнного порядку: пер. з англ. М. Хандога. – Харків: Фабула, 2023. – 368 с.

 

Українці прагнуть членства в НАТО, вчитуються між рядків заяв іноземних політиків і проти волі стають експертами з міжнародних інтриг і відносин. Втім, з альянсом ніколи не було просто. За діяльністю організації стоїть дуже багато сил з власними інтересами, які можуть не збігатись зі сподіваннями країн, що прагнуть захисту світової спільноти.

Нещодавно у видавництві «Фабула» вийшла книжка канадського історика, професора Тімоті Ендрюса Сейла «Міцний альянс: Історія НАТО й глобального післявоєнного порядку», у якій автор докладно описує становлення організації, її діяльність й те, що зазвичай залишається за лаштунками самітів та зустрічей на вищому рівні.

З дозволу видавництва «Фабула» публікуємо уривок з книжки.

Обіцянок завжди недостатньо

Проблеми безпеки на початку 1990-х

Наприкінці холодної війни журналісти поставили президенту Бушу-старшому «підступне запитання»: «Хто тепер ворог?» Він відповів, що зараз це «апатія та непередбачуваність». Відповідь Буша була вдалою; вона мала сенс з огляду на великі зміни в міжнародних відносинах на початку 1990-х. Але так само як інша риторика, використовувана на захист НАТО з 1949 року, слова Буша приховували серйозні та взаємопов’язані проблеми безпеки, які робили апатію та непередбачуваність реальними загрозами в очах американців: невизначені стратегічні домовленості в Центральній і Східній Європі та західноєвропейські вимоги про інтегровану й розширену Європейську спільноту з власною політикою безпеки та оборони.

 

Після саміту в Лондоні увага президента Буша та його міністрів, а також вищих керівників інших держав Північноатлантичного альянсу перейшла на Перську затоку. США вимагатимуть участі НАТО у війні в Перській затоці, і альянс стежитиме за кризою за допомогою літаків, оснащених системою AWACS, та відправить війська, зокрема сили протиповітряної оборони, щоби захистити Туреччину на випадок, якщо Саддам Хусейн спробує розширити війну. Інші союзники розтлумачили американський тиск як спробу надати НАТО «потенційні довгострокові переваги», можливо, додатковим публічним обґрунтуванням його подальшого існування.

 

До кінця правління Буша-старшого американські посадовці в РНБ й інших установах тихо працюватимуть над «загальною метою» — зберегти НАТО «сильною та життєздатною організацією в осяжному майбутньому».

 

Незалежно від похмурих перспектив СРСР 1990 року, писав Родман у ще одному меморандумі Скоукрофту, у майбутньому зрештою буде «Радянський Союз чи Росія з відновленими силами». Деякі посадовці ще до зробленої в Лондоні офіційної пропозиції зв’язку стверджували, що альянс має не тільки зберегти свою роль у контролі радянського впливу, а й також «забезпечити, щоби скорочення небезпеки було незворотним».

 

Налагоджуючи контакти з країнами Східної Європи, НАТО може допомогти їм запровадити нові політичні й економічні реформи. Ці зміни були «найнадійнішим способом стримування військової загрози». Водночас Вашингтон почав розвивати двосторонній діалог зі східними європейцями щодо військових питань. «Невисловленою метою» цієї американської політики було забезпечити, що «в разі збройного конфлікту в Європі східні європейці підтримають цілі США — або активним співробітництвом, або дружнім нейтралітетом». Американська політика в Східній Європі, частиною якої була НАТО, зосереджувалася на недопущенні будь-якого майбутнього відновлення радянського чи російського впливу в цьому регіоні.

 

Чи означало це розширення членства НАТО? У серпні 1990 року чехословацький лідер Вацлав Гавел спитав, як відреагує НАТО, якщо Прага попросить про членство в альянсі. На жовтень 1990 року «всі
установи» в уряді Сполучених Штатів були згодні, що «в найближчому майбутньому східноєвропейські уряди не слід запрошувати до НАТО».

 

 

Однак посадовці в міністерстві оборони та планувальному відділі Держдепартаменту вважали за краще «тримати двері трохи прочиненими та не створювати для східних європейців враження, що НАТО завжди буде закритим клубом».

 

1990 року це питання було просто надто вибуховим, щоби провести його офіційний політичний аналіз. Натомість американська політика прагнула уникати двозначних відповідей на запитання про членство, не робити припущень щодо поширення членства в НАТО на колишніх союзників Радянського Союзу та уникати офіційного дослідження теми. Проте співробітники РНБ*стверджували, що «НАТО має визнавати зв’язок між своїми життєво важливими інтересами та радянськими спробами повернути гегемонію в Центральній і Східній Європі». Створення умов для запобігання поверненню радянського впливу в Східній Європі вимагало точного вибору часу.

 

У березні 1991 року, наприклад, Координаційна група з європейської стратегії (КГЄС), невелика команда з керівних посадовців різних відомств на чолі з Робертом Ґейтсом, спробувала визначити, чому саме НАТО важлива для американської політики. Вони встановили три конкретні причини. По-перше, НАТО стримуватиме будь-яку відновлену радянську загрозу. По-друге, альянс боротиметься з нерадянськими загрозами, можливо, з Північної Африки чи Близького Сходу. По-третє, очікувалося, що НАТО «допоможе створити середовище, яке завадить будь-якому радянському вторгненню в Центральну та Східну Європу або примусу чи залякуванню цього регіону». Але до того як Сполучені Штати могли досягти третьої мети — недопущення нового радянського вторгнення — Червона Армія спочатку мала вийти зі Східної Європи.

 

Найважливішим пріоритетом для США в регіоні було «завершити ліквідацію радянської гегемонії та виведення радянських військ», а також консолідувати переважно проамериканські політичні й економічні реформи в регіоні.

 

Сполучені Штати, оголосила КГЄС у березні 1991 року, дійсно «бажають, щоби Східна Європа належала до кола основних питань безпеки в НАТО», хоча цей висновок відділяли від припущення про розширене членство — воно було «передчасним». КГСЄ відмовилася «обговорювати гіпотези на майбутнє», не тому, що вони були неймовірними, а через те, що було важливо зберігати рух Радянського Союзу на схід. Неважко уявити, як широкі розмови про розширення НАТО вповільнили би вихід Червоної Армії з баз на території своїх колишніх сателітів.

 

Але те, що членство ще не є предметом обговорення, не означало відсутність можливостей для співпраці між колишніми державами Варшавського договору та НАТО у сфері безпеки. У лютому 1991 року три східноєвропейські країни почали перші перемовини з НАТО про заходи з гарантування безпеки. Подробиці залишаються засекреченими, однак відомо, що Сполучені Штати погодилися на ідею, якщо вона буде ситуативною, неформальною, стриманою та конфіденційною. Працівники РНБ визнали, що обговорення заходів із гарантування безпеки між цими державами й НАТО є «логічним розвитком функції зв’язку».

 

Щоби не стривожити Радянського Союзу, союзники в НАТО послуговувалися творчими евфемізмами: навчання з «організації повітряного простору», наприклад, означали програми для колишніх держав Варшавського договору з поліпшення систем протиповітряної оборони.

 

Обмірковуючи зміцнення НАТО як засобу захисту від перегрупованого СРСР, американські посадовці водночас почали вважати західноєвропейську діяльність з посилення інтеграції потенційною загрозою для НАТО. Протягом 1990 року Європейська спільнота поглиблювала свої плани фіскальної та економічної інтеграції, а її члени говорили про розширення співпраці у сфері безпеки та оборонної політики. Частково це було пов’язано з довгостроковим французьким баченням Європи, але питання загострили сумніви Парижу щодо надійності американського зобов’язання в Європі після саміту в Рейк’явіку 1987 року. Німецьке возз’єднання зробило Європейську спільноту ще важливішою для Франції, адже в необ’єднаній Європі об’єднана Німеччина переважатиме інші країни економічно. Після падіння Берлінського муру Вашингтон визнав, що заважати європейським потребам означатиме створювати напруженість в альянсі.

 

Проте американців турбувало, що в разі, якщо європейці організують власну оборону, окрему від НАТО, це підірве внутрішню підтримку альянсу в Сполучених Штатах. До того ж Вашингтону було неясно, чи «можуть та справді хочуть європейці здійснити інтеграцію зовнішньої політики й політики у сфері безпеки та оборони». Французи й німці, наприклад, мали плани створити об’єднану армійську бригаду поза НАТО, але ЦРУ відкинуло цей план як військово непридатний.

 

Американці вирішили, що не можна «придушувати» імпульс європейських столиць до оборонного співробітництва, але вони можуть спробувати запобігти європейським заходам, які здатні зашкодити НАТО. Вашингтон повідомив своїм союзникам, що Сполучені Штати будуть раді, якщо європейці співпрацюватимуть у зовнішній та оборонній політиці щодо питань за межами Європи. Однак якщо європейські плани конкуруватимуть з НАТО чи створюватимуть зайві спільні структури, американський уряд цьому опиратиметься.

 

Американським засновком 1989 року було, що європейці не можуть зберегти мир в Європі самостійно. 1990-го чи 1991-го нічого не змінилося. В уряді Сполучених Штатів чи вищих ешелонах НАТО не було впевненості, що європейці, Європейська спільнота чи Конференція з безпеки та співробітництва в Європі може замінити НАТО, якщо Москва одного дня «розгляне новий поштовх у західному напрямку».

 

Перші післявоєнні сподівання американців на те, що європейці зможуть і будуть здатні створити власну ефективну оборону, давно розвіялися. Безпосередню ставку зробили на американську внутрішню підтримку НАТО. І в уряді Буша знали, що багато хто у Вашингтоні очікує фінансових вигод від «дивіденду миру». Якщо здаватиметься, що європейці створюють «альтернативу НАТО», з вимогами повернути американські війська з Європи, можливо, не вдасться впоратися.

 

1991 року американські зусилля та європейські політичні події загальмували європейський розвиток, який кинув би виклик НАТО. Джон Мейджор змінив Маргарет Тетчер на посаді прем’єр-міністра Великої Британії. Антипатія Тетчер до ЄС спростила західним європейцям співробітництво без Лондону, а інтерес Мейджора до Європи з одночасною схильністю до суверенної оборони — позиція, яку розділяли нідерландці,— ускладнили справу.

 

Американці розпочали те, що Міттеран назвав «великим американським наступом» на європейську спільну оборону. Зрештою, їм удалося вбити клин між німцями та французами, чия угода була б обов’язковою для будь-якого серйозного кроку до європейської оборонної ідентичності.

 

Геншер і Бейкер підписали спільну декларацію, у якій зазначалося, що НАТО є «основним майданчиком консультацій і місцем домовленостей про всі політики, пов’язані з безпекою й оборонних зобов’язань його членів». Європейці продовжать потроху просуватися до тіснішого оборонного співробітництва, але не могло бути й мови, що спільна європейська оборона може замінити НАТО й американське зобов’язання.

 

Наприкінці 1991 року американці наполягали, щоби використати грудневий саміт у Римі «для нового підтвердження», що НАТО є «неодмінною основою європейської стабільності та безпеки». Але вони розуміли, що після радикальних змін в Європі натовську місію «Схід-Захід» в уяві союзницької громадськості «майже завершено». Вернер сказав Бушу, що потрібно охарактеризувати НАТО як інструмент для «боротьби з нестабільністю та невизначеністю», а не для боротьби зі Сходом.

 

 

У Римі оголосили про декілька реальних і важливих змін. Союзники розкрили нову військову стратегію НАТО та пообіцяли скоротити запаси своєї тактичної ядерної зброї на колосальні 80 %. Сполучені Штати також погодилися, що НАТО має публічно визнати розвиток європейської інтеграції. Комюніке саміту в Римі визнало важливість «європейської підвалини» в альянсі, але висловило американське вподобання, щоб її розробляли в системі Західноєвропейського союзу, тісно пов’язаній із НАТО організації.

 

Але не про всі зміни повідомили публічно. Американці використали визнання європейської підвалини як козир, щоб отримати союзницьку згоду на плани тісніших відносин зі Сходом. 1990 року в Лондоні всі союзники погодилися простягнути оливкову гілку країнам Варшавського договору, але зробили це з різних причин. Канадці, наприклад, уважали діалог майбутнім першим кроком не до розгортання, а «згортання НАТО» до місця консультування замість інструмента оборонного співробітництва.

 

Згортання НАТО не було ані тим, чого хотіли колишні сателіти, ані американською метою. Посадовці США вважали, що в разі, якщо НАТО не зважатиме на зміни в оборонних інтересах колишніх країн Варшавського договору, вона втратить можливість поширити свій вплив у Східній Європі. Унаслідок цього НАТО буде менш ефективною в «обмеженні німецької сили», коли Німеччина подивиться в східному напрямку, і зрештою втратить свою здатність відповісти на майбутню російську загрозу.

 

*Рада національної безпеки США

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: НАТО і примарне умиротворення світу в книжці Тімоті Ендрюса Сейла «Міцний альянс»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Чернігові відтепер є вулиці Олени Пчілки і Левка Лук’яненка

Депутати Чернігівської міської ради проголосували за перейменування 35 вулиць і провулків у місті. Про це повідомило інтернет-видання «Сіверщина».
Відтепер у місті з’явилися вулиці на ч

У Харкові пропонують назвати одну зі станцій метро на честь Василя Стуса

Активісти проєкту «Деколонізація. Україна» запропонували нові назви для п’яти станцій харківського метрополітену. Про це повідомили на фейсбук-сторінці проєкту.
Серед запропонованих пер

У червні в Україні зафіксували 13 випадків порушення свободи слова

У червні експерти Інституту масової інформації зафіксували в Україні 13 випадків порушень свободи слова, відповідальність за 2 з них — на росії. Про це свідчать дані щомісячного монітор

«Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Деякі люди цінують книжки не лише через їхній зміст і наповнення важливою або цікавою інформацією, а визнають видання як мистецький артефакт. Часто ключову роль в особливому  сприйнятті

Фестиваль «Фронтера» оголосив програму заходів

IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» у Луцьку оголосив програму заходів. Про це повідомляє прес-служба фестивалю.
Фестиваль відбудеться 27-28 липня в Музейному просторі «Око

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"