Надія Гармазій. Вісь Всесвіту як пам’ять роду

Надія Гармазій. Вісь Всесвіту як пам’ять роду

(Сидоржевський М. Візерунки на пергаменті часу / Михайло Сидоржевський. – Київ: Прометей, 2021. – 84с.)

Коли самоосягнення переростає свої конкретні обриси, відкривається світ простих людських істин. Це не сакраментальне, але сокровенне знання, яке стає твоїм надбанням лише тоді, коли бачиш себе з криниці літ. Проте сягнути вглиб себе самого так, щоби не впасти в епічну залежність, у нашій літературі вдавалось небагатьом. Тонкий проникливий ліризм і густа, мов вистояний мед, філософія визначають стильове обличчя книжки Михайла Сидоржевського “Візерунки на пергаменті часу”. Це особливий текст. Не для легкого читання, але для полегшення і просвітлення опісля прочитання.

Це сугестивна проза, напрочуд лірична проза. Чи, може, як зазначено в анотації – медитативна поезія в прозі.

“Візерунки на пергаменті часу” не мають подієвого сюжету у класичному варіанті. Натомість письменник дає змогу читачеві пережити через свого героя ті межові стани, в яких визріває катарсис. Бо лише переживання цього стану дає очищення й обдаровує здатністю  бачити візерунки і творити їх, не розчиняючись у їхньому позачассі.

Час відіграє особливу роль у розумінні авторської ідеї. У внутрішніх монологах оповідач часто апелює до часу як засобу оприявнити те, що причаїлося в минулому: “…чому саме нині пам’ять так невідступно переслідує мене? мені чомусь здається, що це так важливо – пригадати все, що було зі мною в цьому житті, все, що відбулося і чого не повернути…”(с.33).

Саме тому ми не маємо чітко окреслених сюжетних ліній – є лише сюрреалістичний авторський начерк, філігранний образок на життєвому полотні. Це своєрідний потік свідомості ліричного героя, потічок, що вийшов із ріки Коденки і вертає до неї, аби замкнути коло й досягти гармонії… Знайти себе. Бути. Як природно й водночас як вишукано передає стан свого героя письменник: “…і я кажу як перед Богом: у перших пагонах, і в розкішному буйноцвітті садів щороку наприкінці квітня, і в шаленстві трав у високості літа, і в самотньому осінньому листочкові на мінорному тлі сірого неба, і у великому мовчанні покритої білим саваном снігу землі, вагітної першими проталинами, першими весняними сонцями і першими пагонами – буду…”(с.36).

Сюжет тут внутрішній і його можна прочитати через поетику помежів’я світу сучасного, в якім сьогодні живе герой Михайла Сидоржевського, і світу, який він переживає, – того світу, якого вже давно немає ні для кого, крім нього. Це світ пам’яті, оприявнений класичними архетипними образами хати, дороги, криниці, дерева, матері… У цьому світі крізь обитель власного сьогодення, яке в книзі подано як “кімнату з єдиним вікном на захід сонця”, крізь скриню із затертим малюнком, крізь пам’ять тіла, крізь споглядання Коденки – до героя приходять і бабуня Мокрина, і баба Марта, і Різдво, і пташка на Теплого Олекси у дворі…

Перед читачем постають дивовижні рефлексії, помережані болючими штрихами: хата-сирота, могила-сирота, колодязь-журавель, якого давно немає, спогад про кошенятко, яке тонуло, яблунька, що остерігається сокири…. До речі, багатство асоціацій, породжених згадкою про дерево, яке ховається від смерті, просто колосальне. Це і, передусім, притчевий мотив світового дерева, і майстерно осмислена біблійна алюзія, і вірш Тараса Шевченка “У Бога за дверима лежала сокира”…

Через ці настроєві й пронизані фольклорним символізмом образи ліричний герой виходить у всесвіти своєї пам’яті. І це сходження до самого себе наштовхує читача на міркування щодо синдрому відкладеного “на потім” життя, щодо скороминущості наших буднів та їхньої непроминальності у наших спогадах.

Авторські пасажі перенасичені асоціативністю й потужною енергетикою. Ось один із них: “…невже кожен, хто приходить у цей світ, і хто живе на цій землі, долає той же шлях – як квітка навесні, сповнена щемкої радості й надії, щосили, дужа й молода, тягнеться до сонця, спрагло вбираючи його щедрі цілющі промені і нестримно всотуючи животворящі земні соки, щоб потім, набравшись буйноцвіття в час благодаті розкішного, розімлілого літнього полудня, в час, коли старезні сосни умиротворено німують над непорушним сонним плесом тихої ріки і застигає в знемозі підвішений до найвищого сонця на розжарених гвіздках швидкоплинний день — раптом відчути похилу стелю неба над головою, пізнати межу хмільної радості у високості літа, у найсолодшу мить нестримного блаженства цвіту; відчути і пізнати – пелюстками, листячком,  стеблинками: усе, що буде відтепер – лиш відгомін часів, зворотній шлях, і небеса щодалі ставатимуть вищими і яснішими, і простір буде танути як марево, і крізь його невидиму сутність, на небесному пергаменті, читатимеш манускрипти забутих історій, котрі відбувалися з тобою в теперішнім твоїм пришесті…” (с. 76).

Перевага рухливо-емоційної внутрішньої сюжетності над подієвою дає змогу читачеві в усіх трьох частинах “Візерунків…” упізнати себе. Бо ця книжка має колосальний людинознавчий потенціал і здатна дати імпульс до самоосягнення, адже у  кожного з нас є своя річка Коденка, і своя бабуня Мокрина, і своя яблунька, яку не можна рубати, і батьківська хата – тобто те, що живе тільки в твоїй пам’яті і явно недоступне для інших. А може, тільки тому ще незотліле й живе, бо має шанс на життя – існує у спогадах останнього, хто бачив ту хату і людей, які в ній жили.

У всіх трьох частинах ліричний герой постає як особистість із потужною здатністю до синестезії. Однак у його візіях не лише органічно поєднуються кольори, звуки і запахи, а й своєю амальгамою провокують героя до мандрівки в часі й просторі: він чує пахощі трав – і згадує Зелені Свята в дитинстві, чує пісню – і згадує голоси рідних.

Це спогади про спогади, це пошук себе колишнього у світі, який нині живий лише у пам’яті оповідача. Не можу втриматись, щоб не процитувати Михайла Сидоржевського: “Передчуття осені чомусь завжди народжується одного серпневого ранку, на Маковея, коли шалено пахне васильками і м’ятою, а сільські церковні дзвони у розлитім блаженнім просторі над вільхами, і над вербами, і над видолинками, і аж ген вздовж полів смиренно благовістять настання часу для покори і нагадування про швидкоплинність земної марноти”(с.67).

Саме через сюрреалістичні видива простягається вісь Всесвіту, довкола якої, ніби ДНК, звивається спіраллю пам’ять роду. Пам’ять роду має безмежну глибину. Можливо, на її скрижалях вісь Всесвіту креслить свої власні візерунки рукою Майстра? Це про книгу Михайла Сидоржевського, яка своєю до драматизму емоційною відвертістю зачіпає за живе і в якийсь момент перестає бути сповіддю автора, а стає твоєю власною молитвою.

“Українська літературна газета”, ч. 14 (306), 16.07.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Надія Гармазій. Вісь Всесвіту як пам’ять роду

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Добрі поради від Всесвіту.

Добрий вечір, мої любі!

 Слава Україні дорогі читачі й колеги

Вітаю усіх, Сьогодні я виклала ще один розділ книги

Покликання або Добрі Поради від Всесвіту 

 і на який ви чекали. Трішки смакоти у блозі для тих

86% діячів культури очікують збільшення популярності української культури у світі

72% українських культурних діячів передбачають збільшення патріотичного ухилу в культурі всередині країни внаслідок повномасштабної російсько-української війни. Про це свідчать результа

«Гра на вибування»: презентація книги відомого письменника у Чернівцях зібрала повну…

У Чернівцях 12 травня відбулася презентація книги «Гра на вибування» відомого публіциста, перекладача, письменника та критика Олександра Бойченка.

Захід зібрав повну залу Літературного целанівського

Моє Ца прогресивні домогосподарки

Пишуть багато про цільову аудиторію. Мені хочеться бачити такою прогресивних домогосподарок. Не тих, що посудомийки, а ті що люблять свого чоловіка усією душею. Знають, як йому важко приходиться на роботі й у захисті батьківщини.

Остання знижка на передплату Грішна

Любі мої, історія Вара і Єви в книжці “Грішна” доходить до свого завершення. Через днів п’ять буде фінал, тому продаж на деякий час (редегування) зупиниться. 

Не пропустить можливість купити зараз по заниженній

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"