Мирослав Маринович. Україна в новій архітектоніці Європи

Мирослав Маринович. Україна в новій архітектоніці Європи

ПОВОЄННІ ПРИПУЩЕННЯ

Дозвольте кілька слів напочатку про свій статус. Я не є ні політиком, ні дипломатом, а відношу себе до українського громадянського суспільства. У радянський час як в’язень сумління я вибрав цінності перед особистою безпекою, і в правильності цієї позиції я переконуюся впродовж усього мого життя. Той, хто надає перевагу безпеці, жертвуючи цінностями, врешті-решт втрачає і одне, й інше.

Почати я хотів би з одного парадоксу. Історики твердять, що у ХХ ст. українське питання стало центральним: ось кілька прикладів¹. Британський історик Домінік Лівен: «Більш за все інше Перша світова війна залежала від долі України». Тімоті Снайдер: «Гітлер та Сталін пов’язували свої плани на світове панування з контролем над Україною та її ресурсами». А нинішній директор Всесвітньої продовольчої програми ООН Девід Бізлі заявив, що коли не будуть відновлені поставки українського врожаю, світові загрожує пекло на землі.

І водночас Україну знали в Європі чи не найменше. Українська ідентичність в очах світу була невиразною. Народ не був суб’єктом своєї долі. Голосу України в Європі не було чутно, а самі українці не мали змоги активно пояснювати себе світові. Українці знали, що вони – європейці, але довести це не могли.

Все почало мінятися на Помаранчевій революції (2004) та Революції гідності  (2013/14), і, реагуючи на них, головний редактор «Газети виборчої» у Польщі Адам Міхнік назвав їх «втіленням європейських цінностей». Відтак прагнення українського суспільства ввійти у ЄС стало домінантним. А нинішня повномасштабна війна з Росією зробила цю ідею практично безальтернативною.

Проте відносини між Україною та Європою переходили різні етапи. З одного боку, Європі було важко розпізнати модерну європейськість у дивній мішанині квазірадянських звичок і стереотипів. З іншого боку, українці також часом не розпізнають у нинішній Європі ту, яку вони досі собі уявляли. Змінилося надто багато.

Отже, завдання мають обидві сторони. З одного боку, Україна, як і будь-яка інша держава, що раніше входила в ЄС, мусить усвідомити і засвоїти європейські «acquis»². На жаль, українці це мало усвідомлюють. Їм часто видається, що ЄС має прийняти політичне рішення, а процедури будуть засвоєні згодом.

Зі свого боку, і в ЄС мають добре розрізнити, що саме в нинішніх українських правилах є наслідком відсталості (совковості), а тому має бути зміненим, і що є наслідком нашої історії чи культурних особливостей, які вимагатимуть більших «margins of appreciation»³.

ЄС є успішним проєктом другої половини ХХ століття. Як сказав український дипломат Олександр Щерба, «ЄС досяг неможливого: зробив цінності важливішими за кордони та підняв політику над національним егоїзмом». Але сьогодні у світі й Україні щораз більше обговорюють інше питання: чи буде цей проєкт настільки успішним у ХХІ столітті в новій геополітичній конструкції, яка тільки-но почала формуватися? Адже що більше розширюється ЄС, то більше культурних ареалів він охоплює. Відтак процедурна уніфікація починає в чомусь суперечити неоднорідності європейського простору – неоднорідності  культурній, економічній, а почасти й ціннісній. Яскравими ілюстраціями цього стали Brexit і загроза Hungarexit, Polexit і чимало подібних проблем.

У 1990-х роках нам, українцям, здавалося, що всі колись підкомуністичні центральноєвропейські народи рвонули вперед і розпрощалися з комуністичною неволею. Проте сьогодні не можна не помітити, що ми, посткомуністичні народи, все ще несемо на собі печать тієї давньої неволі – не всі однаково, але всі. І маркером тут є невміння вирішувати неминучі конфлікти інтересів у взаємоприйнятний спосіб.

Прикладом таких конфліктів є зернова суперечка з Польщею, яка зачепила й увесь ЄС. З одного боку, подібні конфлікти неминучі: уявляти собі безконфліктні стосунки було б цілковитою утопією. З іншого боку, невміння вирішувати їх цивілізованим способом обертається бідою, оскільки вони створюють ілюзію, що рятівним стане національний егоїзм. Тоді політичні й економічні інтереси стають важливішими за спільні європейські цінності, а це означає, що доцентровий рух спинився і поступився динамікою рухові відцентровому.

Здається, Україна відчує це сповна, коли справа дійде до її членства в Європейському Союзі. Скільки її сусідів накладе вето, висунувши практично неприйнятні ультиматуми?

Зі здобуттям незалежності Україна тривалий час була troublemaker, якщо не «гидким каченям» Європи. Її поява спричинила певні деформації в усталеній конструкції безпеки та співробітництва, а її спроби утвердитися часом сприймалися її сусідами як надмірні претензії. Скажімо, дуже ілюстративним є приклад угорських звинувачень на адресу України в питанні Закарпаття – західного регіону України, який межує із Угорщиною. Україна має законне право домагатися, щоб державну мову своєї країни знали всі її громадяни, включно з її етнічними меншинами. Угорщина натомість вважає це наступом на угорську меншину і домагається винятку для етнічних угорців, які живуть на території України.

Отже, процес адаптації України до ЄС і ЄС до України буде нелегким. Однак я бачу одну важливу особливість українців, яка може виявитися дуже помічною. Так склалося історично, що в Україні слабка вертикаль, проте сильні горизонталі. Це українцям не раз оберталося втратою державності, однак часом давало несподіваний позитивний ефект – як-от, для прикладу, на недавніх революціях. Однак нинішній «знак часу» в європейській цивілізації – це якраз і є акцент на потужнішій адаптації на низовому, горизонтальному рівні. Україна вписується у цей тренд, і за умови обопільної гнучкості це може дати великий ефект. 

Відомо, що жити на межі епох непросто. Але я оптиміст і переконаний, що нинішній процес фрагментації та взаємовідштовхування є тимчасовим. Він сигналізує, що проблеми накопичуються і поки що не знаходять розв’язку. Однак я певен, що альтернативи європейській єдності немає. Мине короткий час, і в Європі знову запрацюють доцентрові сили, а ідея європейської єдності знову стане сильною, але вже на іншому, вищому рівні її втілення. Ясна річ, довести справедливість цієї інтуїції я не можу, але це припущення сповнює мене надією.

У майбутній Європі, я певен, зміниться і те, що було особливістю повоєнної системи безпеки, а саме москвоцентрична оптика бачення Східної Європи. Увесь цей простір контролювала Москва, тоді як Заходу зручно було мати справу лише з нею однією. Цей світ уже відійшов назавжди. У новій Східній Європі увиразняться нові обличчя, нові повноцінні суб’єкти. Зокрема Україна матиме шанс стати регіональним лідером. Але це буде світ відновленого добросусідства і співпраці, а не «русскій мір» з його блоковим мисленням і стилем упокорення та шантажу. 

Мало того, я поділяю переконаність українського історика Ярослава Грицака, що «Україна є не лише проблемою, Україна є також розвʼязком». Але щоби стати ним, Україна має пережити радикальну суспільну трансформацію. А Європі треба допустити, що в побудові майбутньої архітектоніки Європи можливе існування альтернатив згаданій москвоцентричній оптиці, які досі здавалися неймовірними.

_________________

¹ Всі цитати взяті зі статті Ярослава Грицака «90 секунд до півночі»

² Аcquis (з франц. – «доробок») — тут: комплекс прав і обов’язків держав – членів ЄС.

³ Тут: межі допустимих відхилень від прийнятої норми.

 Олександр Щерба. Щеплення від мороку, с. 34, 42.

zbruc.eu

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Мирослав Маринович. Україна в новій архітектоніці Європи

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Книжка Плохія увійшла до списку найкращих видань 2023 року

Англомовне видання книжки Сергія Плохія «Російсько-українська війна» (The Russo-Ukrainian War) ввійшла до списку 50 найкращих видань 2023 року за версією редакції авторитетного британсь

Майже сто років самотності в романі Павла Белянського «Бабуся вмирати не любила»

Павло Паштет Белянський. Бабуся вмирати не любила. Пер. Т. Кохановської. — Харків. Віват, 2023 — 224 с. 

У видавництві «Віват» вийшла книжка блогера, сценариста, письменника Павла Пашт

УІК оголосив дати Національного тижня читання — як долучитися

З 4 до 10 грудня відбудеться всеукраїнська інформаційно-просвітницька тематична акція «Національний тиждень читання».
Мета тижня — консолідувати українське суспільство навколо читання я

Південнокорейський поет отримав ув’язнення за вихваляння Північної Кореї

Південнокорейський суд присудив 68-річному поету Лі Юн Сопу 14 місяців в’язниці за те, що він вихваляв Північну Корею у поезії.
Лі Юн Соп виступав за об’єднання двох держав у своєму вір

Вікторію Амеліну вшанували у різних країнах світу

У листопаді відбулася низка подій у світі, присвячених пам’яті письменниці Вікторії Амеліної. Про це повідомив Український PEN на фейсбук-сторінці.
Заходи провели у Лондоні, Дубліні, Ве

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"