Мирослав Маринович. Україна в новій архітектоніці Європи

Мирослав Маринович. Україна в новій архітектоніці Європи

ПОВОЄННІ ПРИПУЩЕННЯ

Дозвольте кілька слів напочатку про свій статус. Я не є ні політиком, ні дипломатом, а відношу себе до українського громадянського суспільства. У радянський час як в’язень сумління я вибрав цінності перед особистою безпекою, і в правильності цієї позиції я переконуюся впродовж усього мого життя. Той, хто надає перевагу безпеці, жертвуючи цінностями, врешті-решт втрачає і одне, й інше.

Почати я хотів би з одного парадоксу. Історики твердять, що у ХХ ст. українське питання стало центральним: ось кілька прикладів¹. Британський історик Домінік Лівен: «Більш за все інше Перша світова війна залежала від долі України». Тімоті Снайдер: «Гітлер та Сталін пов’язували свої плани на світове панування з контролем над Україною та її ресурсами». А нинішній директор Всесвітньої продовольчої програми ООН Девід Бізлі заявив, що коли не будуть відновлені поставки українського врожаю, світові загрожує пекло на землі.

І водночас Україну знали в Європі чи не найменше. Українська ідентичність в очах світу була невиразною. Народ не був суб’єктом своєї долі. Голосу України в Європі не було чутно, а самі українці не мали змоги активно пояснювати себе світові. Українці знали, що вони – європейці, але довести це не могли.

Все почало мінятися на Помаранчевій революції (2004) та Революції гідності  (2013/14), і, реагуючи на них, головний редактор «Газети виборчої» у Польщі Адам Міхнік назвав їх «втіленням європейських цінностей». Відтак прагнення українського суспільства ввійти у ЄС стало домінантним. А нинішня повномасштабна війна з Росією зробила цю ідею практично безальтернативною.

Проте відносини між Україною та Європою переходили різні етапи. З одного боку, Європі було важко розпізнати модерну європейськість у дивній мішанині квазірадянських звичок і стереотипів. З іншого боку, українці також часом не розпізнають у нинішній Європі ту, яку вони досі собі уявляли. Змінилося надто багато.

Отже, завдання мають обидві сторони. З одного боку, Україна, як і будь-яка інша держава, що раніше входила в ЄС, мусить усвідомити і засвоїти європейські «acquis»². На жаль, українці це мало усвідомлюють. Їм часто видається, що ЄС має прийняти політичне рішення, а процедури будуть засвоєні згодом.

Зі свого боку, і в ЄС мають добре розрізнити, що саме в нинішніх українських правилах є наслідком відсталості (совковості), а тому має бути зміненим, і що є наслідком нашої історії чи культурних особливостей, які вимагатимуть більших «margins of appreciation»³.

ЄС є успішним проєктом другої половини ХХ століття. Як сказав український дипломат Олександр Щерба, «ЄС досяг неможливого: зробив цінності важливішими за кордони та підняв політику над національним егоїзмом». Але сьогодні у світі й Україні щораз більше обговорюють інше питання: чи буде цей проєкт настільки успішним у ХХІ столітті в новій геополітичній конструкції, яка тільки-но почала формуватися? Адже що більше розширюється ЄС, то більше культурних ареалів він охоплює. Відтак процедурна уніфікація починає в чомусь суперечити неоднорідності європейського простору – неоднорідності  культурній, економічній, а почасти й ціннісній. Яскравими ілюстраціями цього стали Brexit і загроза Hungarexit, Polexit і чимало подібних проблем.

У 1990-х роках нам, українцям, здавалося, що всі колись підкомуністичні центральноєвропейські народи рвонули вперед і розпрощалися з комуністичною неволею. Проте сьогодні не можна не помітити, що ми, посткомуністичні народи, все ще несемо на собі печать тієї давньої неволі – не всі однаково, але всі. І маркером тут є невміння вирішувати неминучі конфлікти інтересів у взаємоприйнятний спосіб.

Прикладом таких конфліктів є зернова суперечка з Польщею, яка зачепила й увесь ЄС. З одного боку, подібні конфлікти неминучі: уявляти собі безконфліктні стосунки було б цілковитою утопією. З іншого боку, невміння вирішувати їх цивілізованим способом обертається бідою, оскільки вони створюють ілюзію, що рятівним стане національний егоїзм. Тоді політичні й економічні інтереси стають важливішими за спільні європейські цінності, а це означає, що доцентровий рух спинився і поступився динамікою рухові відцентровому.

Здається, Україна відчує це сповна, коли справа дійде до її членства в Європейському Союзі. Скільки її сусідів накладе вето, висунувши практично неприйнятні ультиматуми?

Зі здобуттям незалежності Україна тривалий час була troublemaker, якщо не «гидким каченям» Європи. Її поява спричинила певні деформації в усталеній конструкції безпеки та співробітництва, а її спроби утвердитися часом сприймалися її сусідами як надмірні претензії. Скажімо, дуже ілюстративним є приклад угорських звинувачень на адресу України в питанні Закарпаття – західного регіону України, який межує із Угорщиною. Україна має законне право домагатися, щоб державну мову своєї країни знали всі її громадяни, включно з її етнічними меншинами. Угорщина натомість вважає це наступом на угорську меншину і домагається винятку для етнічних угорців, які живуть на території України.

Отже, процес адаптації України до ЄС і ЄС до України буде нелегким. Однак я бачу одну важливу особливість українців, яка може виявитися дуже помічною. Так склалося історично, що в Україні слабка вертикаль, проте сильні горизонталі. Це українцям не раз оберталося втратою державності, однак часом давало несподіваний позитивний ефект – як-от, для прикладу, на недавніх революціях. Однак нинішній «знак часу» в європейській цивілізації – це якраз і є акцент на потужнішій адаптації на низовому, горизонтальному рівні. Україна вписується у цей тренд, і за умови обопільної гнучкості це може дати великий ефект. 

Відомо, що жити на межі епох непросто. Але я оптиміст і переконаний, що нинішній процес фрагментації та взаємовідштовхування є тимчасовим. Він сигналізує, що проблеми накопичуються і поки що не знаходять розв’язку. Однак я певен, що альтернативи європейській єдності немає. Мине короткий час, і в Європі знову запрацюють доцентрові сили, а ідея європейської єдності знову стане сильною, але вже на іншому, вищому рівні її втілення. Ясна річ, довести справедливість цієї інтуїції я не можу, але це припущення сповнює мене надією.

У майбутній Європі, я певен, зміниться і те, що було особливістю повоєнної системи безпеки, а саме москвоцентрична оптика бачення Східної Європи. Увесь цей простір контролювала Москва, тоді як Заходу зручно було мати справу лише з нею однією. Цей світ уже відійшов назавжди. У новій Східній Європі увиразняться нові обличчя, нові повноцінні суб’єкти. Зокрема Україна матиме шанс стати регіональним лідером. Але це буде світ відновленого добросусідства і співпраці, а не «русскій мір» з його блоковим мисленням і стилем упокорення та шантажу. 

Мало того, я поділяю переконаність українського історика Ярослава Грицака, що «Україна є не лише проблемою, Україна є також розвʼязком». Але щоби стати ним, Україна має пережити радикальну суспільну трансформацію. А Європі треба допустити, що в побудові майбутньої архітектоніки Європи можливе існування альтернатив згаданій москвоцентричній оптиці, які досі здавалися неймовірними.

_________________

¹ Всі цитати взяті зі статті Ярослава Грицака «90 секунд до півночі»

² Аcquis (з франц. – «доробок») — тут: комплекс прав і обов’язків держав – членів ЄС.

³ Тут: межі допустимих відхилень від прийнятої норми.

 Олександр Щерба. Щеплення від мороку, с. 34, 42.

zbruc.eu

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Мирослав Маринович. Україна в новій архітектоніці Європи

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Завдяки проєкту «Вільні читають українською!» вдалося зібрати 20 тисяч книжок

У межах всеукраїнського проєкту «Вільні читають українською!» вдалося зібрати близько 20 тисяч книжок для поповнення бібліотек та створення мобільних книжкових куточків у 6 деокупованих

У Мелітополі росіяни незаконно утримують журналістку Ірину Левченко

Журналістку з Мелітополя Ірину Левченко незаконно утримують в одній з катівень у місті. Про це повідомило медіа «Новини Приазовʼя».
За словами сестри журналістки Олени Руденко, Ірину дв

Дорослішання з «Паннами»: підліткова серія Ольги Купріян

Книжкові серії про школярів і школярок, які разом проводять час, втрапляють у халепи, вигадують круті штуки, стикаються з викликами, а головне — укупі дорослішають і розвивають свою дру

Стрічка «Сірі бджоли» стала найкращим ігровим фільмом Одеського міжнародного кінофестивалю

Найкращим українським повнометражним ігровим фільмом Національної конкурсної програми XV Одеського міжнародного кінофестивалю визнали «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва.
Фільм розповідає про

У Німеччині з об’єднання журналістів виключили автора книжок про путіна

Німецьке об’єднання журналістів Netzwerk Recherche виключило зі своїх лав режисера-документаліста та письменника Губерта Зайпеля. Про це повідомило видання ZEIT ONLINE.
Губерт Зайпель є

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"