Мама – як завжди холодна. Я – знову винний.

“Мама – як завжди холодна. Її мовчання ріже гостріше за слова. Я – знову винний, навіть якщо нічого не зробив. Може, справа не в мені, а в її власному болю? Та відчуття провини знову оселяється всередині, наче чужий, але такий знайомий гість”. Спробуємо розібратись разом з  Даніелем Рошем на сторінках роману “Життя ціною долі”

https://booknet.ua/book/zhittya-cnoyu-dol-b440265

Мама – як завжди холодна. Я – знову винний. Та сама тиша. Той самий прихований біль. Ті ж самі речі.

Між нами – глуха стіна з холоду, криги й мовчання. А я все життя прагнув від мами бодай іскру тепла… бодай крихту любові.

У кутку стоїть скляна шафа. В ній – керамічні глечики, тарілки, склянки. На перший погляд – звичайні. Та варто придивитися, і видно: вони – ручної роботи. Мамина гордість.

Її завжди цікавили такі речі, естетична краса, мистецтво. Але не я.

Мама ставить переді мною білу порцелянову чашку.

– Ось твоя кава.

– Дякую, мам, – беру чашку і відчуваю її тепло.

– Вона особлива – свіжозмелена, з маленької кав’ярні внизу. Я знаю, ти любиш міцну.

Вдихаю аромат.

– Пахне… дитинством. Пахне нашим домом, – кажу й роблю ковток. – Смачно.