Меню

Людина, «сліди»-тексти і терпіння

Людина, «сліди»-тексти і терпіння

Людина, «сліди»-тексти і терпіння

Шановний пан Zinkevych Ihor запросив поміркувати про «терпіння». Тож спробую, як то роблять структуралісти. Але я би не вдавався, звісно ж, до якогось позиціонування наукового до тих тем, які стосуються безмежних проявів душі людини. Бо все, що стосується відносно-наукового препарування — все це перетворюється трохи на мертвих метеликів, притиснених голочкою, які зберігаються для милування людиною — під склом… 
Все, що стосується людини, має вимір динаміки. Ми її упорядковуємо лише відносно якихось значимостей-критеріїв. Але сама у собі динаміка в живому продовжує тривати. Саме тому в Євангелії (а це вже про літературу) зазначено, щоби «не судили». Тобто, не виносили категоричних роздумів, не навішували так званих «ярликів» на особистість, яка актуалізувала перед кимось буттєвість власну на певний час у натяках — чи у слові, чи у жесті незграбному, або й вишуканому, чи в дрес-коді, чи дієвістю своєю, спровокованою якимись чинниками… «Щоб пізнати людину, треба з’їсти з нею пуд солі», — є така старовинна приказка. Тобто, щоби через одну душу-діамант із гранями «пройшов» промінчик світла від подібного діаманта із гранями, потрібно аж стільки часу, коли люди стають спроможні сприймати одне одного більш-менш коректно, відчувати одне одного. 
У текстах (адже це літературний блог) ми маємо справу з актуальністю людського потенціалу, але частинного. Дуже багато форматів буттєвості особистісної царини ми не можемо розпізнати, коли вдивляємося чи у текст автора, чи в полотно художника, чи у витвір якогось режисера-постановника. Адже є ще життєва царина, побутова, робочий формат відносин, різні стосунки, які визначаються дружбою, приязністю, симпатією, інтересом, або навіть і несприйняттям, критичним становищем власним щодо якихось осіб і явищ, які ті породжують тощо. І все це є гранями діаманту душі людини. Сказав би — багатогранністю. Тому, якщо ми не можемо «впізнати автора» в його творах — це вповні нормальний стан речей, адже спрямувально-акцентуативно якісь стани вже були пережиті ним в тексті, в його задумі, в його творенні, в його критичному сприйнятті (як Микола Гоголь спалив другий том «Мертвих душ», для прикладу, хоч таки ж мав спершу мотивацію і обґрунтування написати це). 
Тому не можна виводити висновки про людину не тільки з позицій «слідів її особистості» — текстів, але і в цілому, інших «слідів». Це стосується навіть слів і вчинків. Бо достеменно, глибинно ми не відаємо витоків тієї чи іншої ситуативної мінливості особистісної. Ми не знаємо, на яких стежках зупинялася людина і зупиняється. Не знаємо, куди вона спрямує згодом свій рух. Завжди всі ці висновки ми виносимо із власної позиції, із власних якихось упередженостей особистісних-стереотипів, якихось засад принципових позицій осягнення світу, або ж і просто — згідно своїх чи корпоративних інтуїцій-припущень-здогадів-натяків на Щось чи на Когось, які теж віддані якимось внутрішнім і зовнішнім закономірностям-обмежувачам… 
Православна Церква у працях святих отців доносить нам відгомін про глибинну катастрофу, яка сталася з людським родом, в наслідок якої природа людей пошкоджена. Ми одягнули «шкіряні ризи» акцентуативного нейрофізіологізму після гріхопадіння Перших Людей. Про що там достеменно йдеться в тій оповіді —  можемо висновувати лише гіпотези, адже та історія є трансляцією якихось буттєвих змістів у пра-образах працивілізаціями, які ми можемо лише гіпотетично «дешифрувати» згідно вже сучасних уявлень, а відтак — некоректно, певна річ.   
Але саме із позицій осягнення стану глибинної пошкодженості всього потенціалу, який має людство і людина зокрема, ми апелюємо, власне, до ціннісної значимості явища «терпіння». 
Наша недоречність, наші звички, наш піт банально, наша тенденційність в умовиводах, наша безпідставна категоричність щодо сприйняття різних явищ, багато чого іншого — все це привід для «терпіння». 
От я пошукав у мережі, що означає «отерпнути» (а терпіння автентично походить від поняття «отерпнути»). Які змісти транслює це слово, власне, в нашій мові? Отож, це такі поняття-стани, як «втратити чутливість», «втратити здатність реагувати», «заніміти», «заклякнути». Про яку чутливість іде мова, коли людині, наприклад, «болить»? Звісно, це хвороблива чутливість, яка приносить страждання. Реакція людини на біль і страждання іноді здатна бути руйнівною для неї ж самої, коли та переживає пограничні стани (це окрема тема царини офіційної психології). Тому «терпіння» — це захисне пристосування-механізм, який дозволяє мати якусь «анестезію від буття, як воно є». Пошкоджений після гріхопадіння Перших Людей світ, здебільшого, дихає злом. І щоби перестати некоректно, іноді згубно для себе ж самого, реагувати на це зловоння зла, потрібна анестезія терпіння. Коли вона є, ми можемо діяти Всупереч Зловонню Зла, ігноруючи його диктатуру умов і відношення, і сприйняття буттєвих станів. 
Терпіння — це подвиг. Бо іноді і себе слід терпіти все життя. Якісь власні нашарування психофізіології, які погано піддаються корекції. Дотично про це пише святий апостол Павел в одному з послань. Він зазначає: те, що хочу, того не роблю, а те, чого не хочу, те роблю. Тому вже не я те роблю, а гріх, який оселився у мені. Та це теж вже інша тема — як в людині може бути-жити щось таке, що їй самій не подобається, і що її тиранить, нищить її потенціал. Але так є. Ба навіть палії тютюну отримують задоволення від згубної звички, яка підриває їхнє здоров’я. І це теж доводиться терпіти в собі самому ж палію тютюну. Бо «формула гріха» — це смачний льодяник із лезом у середині. Людина травмує себе саму ж із насолодою усілякими пристрастями і по хотіннями, зрештою, гріхом.
Тому дуже часто чи навіть здебільшого нам доводиться вдаватися до явища терпіння і довготерпіння, коли бачимо перед собою людину, яка не здатна, не має внутрішньої потужності змінити себе, і від того дуже потерпає і сама, і люди, які знаходяться поряд. 
Завдяки терпінню кожний із нас кожному із нас дає знову і знову шанс мати чи прагнути виміру людяності, добра, краси, «кращості», аніж ти є сьогодні. Завдяки тому, що ми терпимо і довго терпимо, на людях не ставляться остаточні «крапки», а їм знову дають шанс. І так історія людства, цивілізації — до цього часу має шанс знову і знову, не зважаючи на численні деформації, спричинені злом у ній. 
Але для того, щоби мати терпіння, потрібна внутрішня сила душі. Для цього існує, зокрема, релігійна практика. Та це вже — інша, глибока, тема. 
Давайте будемо мати терпіння — і образно «пагінці» наших зелених «добрих рослинок» серця, можливо, хоч якісь із них, виростуть усупереч несприятливим умовам, і дадуть плід. І тоді ми зрозуміємо, що до чого і для чого… 

Терпіння (насамкінець ще є такий образ) — це стіни замку «Я»-особистості, що його осаджують вороги-пристрасті та зовнішні впливи, яким необхідно давати відсіч. 
 

Оригінал статті на Букнет: Людина, «сліди»-тексти і терпіння

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення