Листування трьох. Яблонська-мандрівниця, зверхній Винниченко і його малослівна дружина
2026-03-25 07:00:00 Олег Коцарев

Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко – Київ: Комора, 2026 – 224 с.

Літературне двадцяте століття продовжує розкривати свої архіви. У «Коморі» вийшла друком книжка «Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко», упорядкована і прокоментована Оксаною Щур.

Софія Яблонська вже не рік і не два належить до «магнетичних» культурних постатей для сьогоднішньої України. Постійно (часом і по кілька паралельно) з’являються виставки її фотографій та інших пов’язаних з нею об’єктів. Публікують її твори. Описують біографію. Володимир Винниченко залишається «класиком terrible», його супроводжують сплески зацікавлення та обурення. Останнім, ясна річ, сприяє кожен кидок суспільного маятника в правий бік. А Розалія Винниченко (Ліфшиць) була і є особою доволі загадковою, закритою від сьогоднішніх цікавих поглядів стіною приватності. Таке поєднання саме по собі робить книжку цікавою, ну, і, звичайно, вона вводить у широкий інформаційний обіг біографічні та побутові дані з життя важливих людей української культури минулого століття.

Навколо чого утворилось листування, оприлюднене цьогоріч? У 1928 році подружжя Винниченків познайомилося з юною, двадцятилітньою Яблонською, котра приїхала до Парижа і шукала себе у танцях та кіно, але й хотіла займатися літературою. Властиво, письмо і стало провідною темою їхнього листування. Софія потребувала вражень, порад, правок. Але між нею і Винниченком невдовзі також виникли еротичні стосунки. Книжка не висвітлює цієї історії детально, та читачі й читачки дізнаються, що роман відбувався у формі «любовного чотирикутника»: у Яблонської — стосунки з художником Крістіаном Кайяром, у Винниченка — дружина Розалія. І якщо Винниченко принаймні декларував, що для нього така ситуація не проблема (з Розалією вони жили у форматі «вільного кохання»), то, вочевидь, Яблонська сприйняла все болючіше.

Відлуння з’ясувань стосунків часом виринають у листах, здебільшого у форматі натяків, а упорядниця коментує їх за допомогою головно цитат зі знаменитих винниченківських щоденників.

Складається враження, що на початках письменник у листах ставився до своєї молодшої колеги зверхньо, іронічно і поблажливо. Але з часом дедалі нервовіше й ображеніше сприймав охолодження з її боку. Ця драма, прописана пунктиром і напівтонами, здатна викликати як іронію, так і смуток, але, на щастя, вона не мала руйнівного впливу ні на кого з учасників та учасниць.

І все ж головним мотивом листування залишалася література. Упорядниця Оксана Щур у передмові відзначає професійну чесність Володимира Винниченка, котрий не став захвалювати перші спроби симпатичної йому дівчини, а серйозно почав висвітлювати плюси й мінуси її текстів. Оксані тут заперечити нічого, але додам: часом зауваги і поради класика справляють кумедне патетичне, менторське враження. Ну, і тут теж, скажімо так, не без зверхності.

Що, звісно, загалом вельми характерно для ставлення Винниченка до оточення — принаймні, як воно постає, наприклад, зі щоденників. Свого часу мені доводилося брати участь у підготуванні до друку одного з томів цих надзвичайно цікавих записів — тож тепер, читаючи листи, я, звісно, згадував щоденникові записи, зокрема й згадки про Яблонську, котра часто там з’являлась і фігурувала під іменем Жад. Правда, як на мене, щоденник у середньому стилістично цікавіший. Хоча й деякі емоційніші листи з нинішньої книжки написано цілком собі жваво. А ще цікаве враження справляють нечисленні послання Розалії Винниченко. Я б сказав, що вони динамічніші, пружніші, темпераментніші від частини текстів власне письменника і письменниці. Характерно: при цьому Володимир Винниченко відзначає, що Розалія пише листи рідко. У безпосередньому спілкуванні вона, мовляв, балакуча, а от до епістолярного жанру ставиться стримано.

Тематика «Листування…», звісно, не обмежується питаннями літератури, романтичними натяками й докорами-уколами. Тут і нескінченні описи погодних умов, і деякі враження Яблонської від побачених у мандрах країв, і спільна любов усіх трьох до острівного життя, і побутові питання. А ще — різноманітні парадоксальні та кумедні моменти, які помітно пожвавлюють книжку.

Наприклад, мова листів Софії Яблонської. У перших листах вона справляє досить ефектне враження.

«Владимир Кирилович, я рада була Вашою карткою і сего дня я посунула свою працю о 10 ст. а 5 поправила.

Я завидую Вам — морю! Наколи б Ви бачили сайчас Париж — «розпечене» каміння — вулиці — сірі запорошені дерева — густий повний диму і бензинного ґазу воздух — та зів’ялі, бліді обличчя людей.

Люди роблять враження монотонно зупиняючихся машин.

Ви повинні бути раді Вашому совіжому сонцю — помимо що воно Вас трохи ожарило.

Це зрештою не шкідливо: змінити-відновити троха шкіру.

А чи Ваша дружина — була так само жадна сонця і так само неосторожна.

Я особисто зробилась відлюдком. Ограничила моє життя — на зарібкови на хліб і писанню».

Цікаво спостерігати, як надалі Яблонська активно працює над своїм письмом і (не в останню чергу завдяки порадам Винниченка) поступово наближає мову до літературних стандартів. Зрозуміло, що це було досягнення і свідчення працездатності та здібності авторки, але деякий колорит і несподівану експресивність вона таки втратила.

З рекомендаціями живого класика пов’язані й інші епізоди. Наприклад, він на початках відраджував Софію Яблонську від писання подорожніх нарисів та інших тревелогів — тобто саме від того жанру, який її прославив.

Або наступна елегантно підкреслена Оксаною Щур «секвенція». Винниченко в одному з листів пише: «Толстой по 30–40 разів переписував свої річі. Отже Соні Яблонській можна переписати хоч раз». Тим часом як у 1902 році самого Винниченка повчав Євген Чикаленко: «Не забувайте, що Гоголь переписував свої твори по 7 раз, Толстой ще більше».

І курйоз із моторошним присмаком. У 1935 році Софія Яблонська зібралася до Китаю. Обираючи маршрут до «країни рижу та опію», вона була вирішила зупинитися на шляху… через Радянський Союз. Очевидно, насамперед їй кортіло побувати в УСРР та побачити інші цікаві місця. І мандрівниця, можливо, не дуже уявляла ризик, на який наражалася як представниця українського еміграційного середовища, авторка не вельми прихильних до «совітів». Винниченко цей ризик сприймав значно серйозніше й написав доволі нервового листа, в якому активно переконував Яблонську відмовитися від свого наміру (не забувши помилуватися власною дбайливістю: «В тому, щоб Ви їхали через Україну, є мій особистий інтерес, бо я хотів Вас прохати, щоб Ви потім із Китаю написали мені про деякі річі, які мене дуже цікавлять. Але я відмовляюсь од цього і навпаки, прошу Вас не їхати через СРСР і не робити для мене цієї послуги, такої важної для мене».

Що ж, коли відмовляння Винниченка справляють враження природне і закономірне, то веселою несподіванкою для мене стало те, що Софію Яблонську відмовляв від цієї подорожі… навіть «конзулят» (консульство) СРСР у Львові! «В Конзуляті СССР 186 мені самі вони порадили їхати куди інде — себто іншою дорогою. Чи це відмова чи пересторога. Чекаю на відповідь з Москви. Вони знають що пишу до Діла та що я Українка. Відчити які даю тут, також інформують їх. Побачимо що буде». Транзит через Радянську Україну таки не відбувся. Яблонська оминула одну з небезпек у своєму житті. Хоча — як знати, коли б їй пощастило, можливо, ми б мали ще один цікавий погляд на СРСР 1930-х.

Окремо згадаю передмову упорядниці. Вона вводить читачів і читачок у загальний контекст подій, а ще знайомить з історією створення книжки та з попередніми роботами з цією темою.

Поміж іншим, Оксана Щур згадує, що свою передмову переписувала, відмовившись від наміру наповнити її згадками про нинішню російську навалу. На мою скромну думку, вибір зосередитися на житті, творчості та спадщині двох героїнь і одного героя минулого століття, а не на актуальній публіцистиці сьогодення, був правильним. Дивитись на явища в їхньому контексті, а не прив’язувати все до поточних потреб — ознака інтелектуальної дисципліни та, зрештою, як на нинішні умови, й інтелектуальної відваги. А це речі, зовсім не зайві у важкі часи.

«Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко» навряд чи назвеш стабільно іскристим і захопливим читанням. Але це пізнавальні, а подекуди й по-людськи пронизливі документи, що чимало розповідають нам про свою епоху, про тих, хто їх писали, та про їхню культуру.