Костянтин Сушко «Розтерзаний двір»
2020-12-21 08:00:00 НСПУ

Із повісті «Зелений Мій Дім»

З боку хутірця легенький вітерець доносить якісь вимучені, вимушені, натужні звуки. Стук, скреготіння, тріск, інколи – абсолютно недруковане слово. Звуки такі наявні, неприкриті, що перед моїми очима чітко постає довгий і важкий, роздвоєний на кінці лом, затиснутий товстими, порепаними пальцями з чорно-синіми розводами під нігтями. Тягнеться із потемнілої старої балки цвях, захоплений ломом під головку, і вищить, і не хоче.

Ламають старі хати. Як було наказано: шифер і черепицю – в один бік, цілі балки – в другий, решта – під бульдозер: заорати, зарівняти, запрасувати, щоб ані слідів, ані наслідків.

Як тільки все стихне, я піду на хутірець. Я ще не знаю, що хочу там побачити, але мене туди тягне. Покинуте людиною помешкання завжди зберігає в собі щось таке, доторкнутися до чого необхідно. Тим паче, що я знаю багатьох із молодих хуторян, з батьками декого з них ще до війни приятелювали мої батьки, і мені цікаво заглянути ув якийсь двір, де, можливо, щось залишилося від тих, уже далеких днів.

Мені не потрібні свідки, а тому піду, коли робітники поїдуть геть. Їхня присутність заважала б мені, до того ж я не хочу, аби хтось побачив мене на руйновищі. Я можу там просто ходити, а подумають, буцімто я щось вишукую. По-своєму подумають…

Десятки разів проходив вуличкою хутірця, зараз же прошкую, немовби уперше. Добре, що хвіртки вже немає і ворота звалені, а то не зовсім делікатно було б заходити у двір за відсутності хазяїв. Нехай вони сюди ніколи не повернуться, все одно негречно. Тож іду, мов злодій, і відчуття таке, начебто за мною невідривно стежать чиїсь пильні очі, наростає в мені.

За життя цієї хати я ніколи тут не бував, і тепер дивно поглядати на все, що відкривається звідки. Якесь незнайоме, нове, озеро, незнайома лісосмуга, зовсім інші плавні, і весна вже така доросла, така самостійна… Цікаво, як я подивлюся на неї, як сприйматиму її, коли повернуся до Зеленого Дому?

А потім мені уривається дихання й мимоволі уповільнюється крок. Зупиняюся. Те, що відкривається очам у межах подвір’я й городу, ніяк не можна назвати знесенням старого помешкання. Це – розор. Злісний, нестямний і жахливий. Дах не розібраний, а зсунутий, звалений набакир. Крокви і фронтони, порушені чимось неприборкано могутнім і жорстоким, сповзли по стіні, розчавивши обидва вікна і розтрощивши молодий горіх. Придавлена дитяча коляска. Зім’ятий балкою кущ агрусу. Шмаття шиферу стирчать, як леза кинджалів, вперемішку з продірявленими, колись обмазаними білою глиною листами фанери. Зяє обідраний бік старої акації посеред двору.

Враження таке, буцімто люди, озброєні сокирами, ломами й кувалдами, не працювали тут, а ставши одне до одного спинами, мовчки, насуплено, кожен по-своєму затято намагалися додовбатися, доколупатися, дістатися до живого, до вразливого, вдарити його з усієї сили іржавою залізякою і солодко відчути німий, злісний захват, тупу радість через те, що живе, вразливе, а тому беззахисне видало стогін.

Стіни хати поки що цілі. На порозі валяється ножівка. Старенька, точена-переточена з дерев’яним руків’ям, обмотаним сирицею. Трохи далі – долото з мідним набалдашником, виделки, ложки з важкими, литими, орнаментованими руків’ями (такі давно не випускають). Чорнильниця стоїть на підвіконні – біла, з синенькою поперечною смужечкою невиливайка, я її вже сто років не бачив. У кутку – широке дерев,яне ліжко з самотньою подушкою. Під ліжком валяється жіноча вовняна кофта, котру я одразу впізнав. Цю кофту носила знайома бабуся, довоєнна подруга моєї матері, яка померла кілька років тому. Протягом останніх літ хатою розпоряджалися бабусині сини – п’ятеро мужчин – інколи навідувалася донька. Одне за одним усі вони були зачаті ось на цьому ліжку… А можливо, й подушка ще та…

Мої ноги, мовби по живому ступають, і погляд, невидимий і невідомо чий, але невідступний і пронизливий, не відпускає мене.

Шумують за стіною синички, на озері лиски перегукуються з пірникозами. Ті, хто любив, народився тут, виріс у цій хаті і вийшов із неї у «великий світ», навесні, либонь, бачили й чули те, що бачу і чую зараз я. Де ці люди тепер? Чому, «переїхавши на нове місце мешкання», покинули у рідній хаті стільки всього? Непотрібного? За яким принципом, хотілося б знати, здійснювався відбір потрібних і непотрібних речей? Як потрапили до розряду непотрібних, скажімо, фотокартки-світлини?

Піднімаю з підлоги коричнюватого відтунку знімок, міцно приклеєний до цупкого, твердого, мов фанера, картону. Зі знімка дивляться на мене однаково великими та ясними очима молода жінка у довгому темному платті з гофрованими рукавами і бравий унтер-офіцер з ледь помітними вусиками, проте з «георгієм» на грудях. Жінка сидить на стільці, а унтер стоїть. Напис унизу : «Александровскъ. 1916 годъ».

Великий знімок, майже портрет бабусі, колишньої хазяйки хати, валяється на засміченій долівці поруч із вовняною кофтою. Ще на одному знімку – бабуся, коли вона була середніх літ жінкою, з чоловіком, в оточенні п’ятьох синів і доньки. Обличчя у всіх серйозні, але щирі, відкриті. А ось мужчина у труні, мабуть, глава сімейства. Біля домовини – нікого, лише тлом біла хатня стіна з коромислом на гачках під самим дахом. Стіна ось цієї хати, її зовнішній бік.

Збираю світлини. Зібравши, намагаюся розікласти на ліжку в хронологічному порядку. Згадую голоси людей на знімках. Чомусь навіть намагаюся згадати-відновити ходу кожного з них, із тих, кого знаю. Дещо мені вдається. Усіх, кого знав і знаю, бачу живими, але нікому з них не належить погляд, котрий я все ще відчуваю на собі.

Не може бути, щоб усі ці хлопці кинули отут фотокартки, як покинули вони покльовані міллю биті валянки, фуфайку з відірваним рукавом, іржавий дуршлаг. Вони, мабуть, просто забули все це поспіхом, а тому забираю знімки з собою.

Боляче дивитися на оголене, нікому й ні для чого не потрібне ліжко, жаль чорнилку, голубе пластмасове лекало, вкладене в картонну коробку з-під цукерок, жаль. Не знаю, що з усього цього особисто я забрав би з собою, перебираючись на нову квартиру, але тут не залишив би. Не можна кидати ось так те, що колись складало не лише частку твого життя, а й шматочок твоєї суті. Перш ніж пустити на поріг, нехай і спорожнілої, приреченої на небуття рідної оселі байдужих червонопиких дядьків із житлово-комунального господарства, я б навідався сюди рано-вранці сам-один, оглянув би всі кутки й закутки, і все те, чому не зайшлося б місця під новим дахом, зібрав би й спалив. Я подякував би старим безсловесним речам за їхнє служіння мені, за все подякував би, попросив би у них вибачення, попрощався б із ними і спалив би, розвіявши попіл за вітром. Я вчинив би все це один, зовсім один, щоб ніхто із сторонніх, чужих, непотрібних, не бачив мене в ті хвилини. Хати й речі, що віджили своє, треба ховати так, як ховають людей.

Після того, як я побував на чужому, понівеченому, розтерзаному й ображеному подвір’ї, в мені нічого не змінилося. Свіжим, постійно сьогоднішнім залишалося відчуття якоїсь особистої втрати і чужої неповаги. Це відчуття лише потьмяніло, коли за пару тижнів я стрів одного з членів колись численного сімейства, світлини якого лежали в Моєму Домі. Я навіть зрадів, подумки забігши наперед і підкравшись упритул до заповітної, святої хвилини, коли повинні повернутися пам’ять і віра. Я запросив колишнього хуторянина в Дім, ні про що його не попереджаючи і ні на що не натякаючи. Я люблю підносити сюрпризи, тим паче ось такі.

Я йшов трохи попереду, широко і впевнено ступаючи по стежці уздовж озера, якого вже майже не видно було за високим валом чагарника. Свіжий травневий ранок ледь-ледь відійшов, і безпечальний голубувато-зелений день ставав на увесь зріст, просторився над світом. Солов’ї бадьоро видзвонювали поруч і попереду, під сутінковими зводами кленів та осокорів, їхні голоси линули з протилежного берега, і, ледь одірвавшись від того, заради чого двоє мужчин, я і мій супутник, рухалися стежкою, я подумав, що ось такий травневий день із минулого й позаминулого року не зник безслідно, головне в ньому лишилось, воно приєдналося до того, що відбувається зараз, і допомагає йому рухатися вперед. І ще я уявив, як ось зараз ми разом почнемо розглядати старі фотокартки, як багато дізнаюся я з того, що з ними пов’язане, як згадає кожен із нас своє, а тоді спробуємо пригадати бодай щось із того, що є нашими спільним, і як тихо й солодко проймемося неважким смутком ми обидва.

Я не надав значення тому, що мій супутник не зняв черевики, заходячи в Дім. Точніше спробував не надати значення, і мені це вдалося. Мій знайомий із далекого дитинства важко опустився на ліжко, абсолютно не залежно й голосно гикнув і начебто мимохідь, знічев’я видав коротеньке, широковживане, а відтак зовсім пересічне, геть засмальцьоване матюкливе слівце, поставивши перед ним, гранично знеособлений на його вустах вигук «м-да…» Ця його невимовно коротка фраза, либонь, мала свідчити про гарний настрій. Потім, після невеличкої паузи, пролунало нетерпляче «ну», позначене запитальною інтонацією. Я відразу дістав знімки і мовчки розіклав їх на столі. Судячи з того, як розгорталася ситуація, наступив момент, коли варто було ловити і відзначати кожне слово, кожен подих, кожен жест і кожен погляд людини, яка зараз із головою пірне в спогади.

– Навіщо вони тобі? – кивнув гість головою у бік світлин. Узяв одну, ту, що опинилася до нього найближче.

Я глянув: випуск механізаторів.

– Що збираєшся з ними робити? В музей? Х-хи-ги…

– Тобі віддати.А

– М-ме-ні-і-і-і-і? Х-го! Ну, ти даєш! А на хрена вони мені?? Мотлох же…

Я раптом забув усі слова. Я раптом зрозумів, чітко так, до болі у скронях збагнув, що ніякими поясненнями ні я, ні хтось інший тут нічого не змінить. Судорожно відправивши згусток слини в пересохле горло, я нарешті сказав:

– А як же… Пам,ять, усе ж таки…

– Пам,ять? Свє-е-етлая па-а-а-ам’ять, – скривившись у напівпосмішці, проспівав гість… Коли це було?

У руках у нього знову опинився знімок випуску механізаторів. Поклав на місце. Схилився над знімком, де чоловік у домовині… Випростався. Зітхнув.

– Давно це було. Було… Тут, – кивнув на знімок механізаторів, – ні мене, та й нікого з хлопців уже й не впізнать… Па-а-ам’ять… На хрена воно все це, га?

– Щоб пам’ятати…

– Що пам’ятати? Злидні, нестатки? Усе хіба згадаєш… Та й навіщо воно? Усе згадувать – голови не вистачить.

Гість почухав потилицю.

– Ти мене сюди через це й погукав? Ну ти даєш… Випити в тебе хоча б знайдеться? Нема? Шкода… Чого ж ти так? Хатинку ось у кущах відгепав, а випивки немає… Для гостей хоча б припас…

Він уперше в Зеленому Домі, але ніщо його в ньому не зацікавило. Я відчував це гостро, до обурення, до образи. І чомусь починав злитися на себе. Я вже знав, що знімки, усі до одного, згорять у моїй пічці, тільки-но гість вийде за поріг. Тридцять років тому ми разом стріляли із саморобних луків по воронах, печерували раків ув озері, а тепер ось сидимо поруч, і нам немає про що говорити.

– Піду я. А ти – дивак…

І пішов.

Я провів його за ріг хатинки й зупинився там, де починається cтежка, що біжить серед кульбаб. Я дивився на осокори і в’язи, на звичний вигин затоки, почув-упізнав пісеньку мого старого знайомого – соловейка – який мешкає у заростях крушини на дні ярка, і раптом відчув, що нічого такого не трапилося. У цьому я переконався ще більше, коли побачив, що біля озера, на тому ж місці, де й минулого року, розкрився ірис болотяний – три величезних ніжно-жовтих квітки. Рогіз тільки-но почав зеленіти, але з усього було видно, що ростиме він швидко, і як тільки виросте, неодмінно викине качалочки.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?