«Кассандра помиляється раз» Оксани Щур: досвід біженства з інтелектуальним багажем
2025-12-03 08:00:00 Володимир Молодій

– Оксана Щур. Кассандра помиляється раз – Човен, 2025 – 160 с.

«Кассандра помиляється раз» – з тих книг, які народжуються зі щоденників уцілілих, біженців, ветеранів. Або не народжуються, і тоді від цього втрачають всі. «Література і книжки багато років були моїм хлібом, тому я достеменно знала, як перетворюється на порох і зникає все неописане», – підтверджує це в тексті авторка Оксана Щур. Оксана – українська журналістка, перекладачка й літературознавиця. «Кассандра помиляється раз» – її дебютна книга як письменниці. Це збірка есеїв про досвіди втечі від повномасштабної війни, пошуку свого місця на Заході, повертання домів. Книга вийшла у видавництві «Човен» навесні 2025 року.

Подивитися на себе збоку

«Кассандра» – це рефлексії біженки, яка немов спостерігає своє біженство збоку й вельми здивована ним. Ніби всі ці Варшави, Мілани й Берліни, які знайомі до цього з туристичних поїздок і відряджень, тепер мають інший вигляд. У розфокусі, очима, власне, біженки. Авторка вживає це слово так часто, неначе сама звикає до нього. Хоча так і є, до статусу, який воно означає, призвичаїтися, вочевидь, не просто. «Я біженка» – звучить у неї як щось, чого довго не приймав, але врешті, розумієш, що нікуди від нього не дінешся.

З 2022 року можна було зустріти чимало історій про ламання європейських стереотипів щодо біженців. Українці часто не вміщаються у звичних рамках втікачів від війни – згорблених, у лахмітті, без знання інших мов, крім своєї. Аналогічно і з літературознавицею з України. Прокладаючи свій біженський маршрут старим континентом, Оксана описує враження і переживання від комунікації з випадковими й не дуже європейцями. Вона часто змушує поважне західне товариство губитися в реакціях. Біженка середнього класу, в якої замість торб з пожитками – інтелектуальний багаж зі здатністю підтримати розмову про Доріс Лессінґ та Кадзуо Ішіґуро, широким колом контактів і дистанційними проєктами.

Авторка говорить про це як про свою, і часто українську, привілейованість, але без пихи чи гордині. Таке цілком доросле сприйняття, що ґрунтується на знанні того, як ці привілеї даються. Відповідно текст позбавлений зайвого пафосу чи драми. Мова Оксани подається без надміру філософських кульбітів, а тон не викликає роздратування.

При тім Оксана не вивищується й над тендітними західними інтелігентами, далекими від реалій війни. Її текст не сердитий чи зверхній. Навіть у тих моментах, де цього дуже б хотілося.

Хоч моментами українку і вкурвлюють якісь висловлювання чи знічена мовчанка своїх західних колег, однак вона не дереться щось пояснювати й у чомусь переконувати. «Ключова заповідь українця за кордоном – побільше мовчати. Бо загалом іноземці не розуміють наших контекстів і розуміти не хочуть», – як сказала авторка на презентації книги у Львові.

Щоправда, інколи над тим, що сама не вписується у звиклий для європейців образ втікачки від бойових дій, дозволяє собі іронію: «Десь за трамвайним вікном пропливає примара: біженці у човні. Чомусь усі одночасно про це подумали».

Як Захід бачить нашу війну

У книзі є один із найвлучніших абзаців про сприйняття нашої війни на Заході, який мені доводилося читати: «Вас убивають, тому що ви не просите про замилування. Нащо ви це робите? Ви герої, але, може, обмежмося кольорами вашого прапора на наших площах замість вартості опалення?». Так європейці, напевно, самі того не бажаючи, пасивно звинувачують українців у підвищенні плати за свої комунальні послуги. І воліли б, аби ми давно здалися й дали їм чистий спокій.

Відтак доволі легко уявити розмову українки з кимось у випадковому пабі рандомного європейського міста. Співчутливе похитування головою у той час, коли думає: «Так-так, ви герої, добре-добре, відстоюєте нас, гаразд… Як там вчора зіграла Герта з Майнцом?».

Кассандра помиляється раз

У книзі не бракує самоіронії, образів і емоцій. Лютого 2022-го, дорогою на захід, Оксана везла дитину своїх знайомих до батьків. Одна з їхніх розмов звучала так:

– Життя мене до такого не готувало, – щоб не лаятися, процідила я.

– А мене готувало! – бадьоро озвався малий. – Я народився на Донбасі одинадцять років тому! Тож я неодмінно загину від бомби – може ось вона, летить на нас?..

Есей як спосіб вислову

Есеїстичний жанр книги має ряд переваг. Зокрема дає можливість змішувати спостереження, образи, відчуття, емоції, а також витворювати мікс, який цікавий читачу різними підходами, кутами й призмами. У «Кассандрі» ви торкнетеся київського інтелектуального середовища, мистецьких спільнот, студентів Могилянки часів нульових. Пострибаєте з авторкою різними періодами й поколіннями.

Однак такий стиль має й певний недолік – текст може сприйматися, як дещо розхристаний. Люди, діалоги, зустрічі, події й міста, спогади й роздуми – штовхаються й міняються чи не на кожній сторінці. А Київ, Відень, Париж, Перемишль і Берлін мигають, як світло нічного потяга, яким здебільшого авторка долала цей маршрут. Хоча, з іншого боку, саме такий текстовий калейдоскоп, ніби вітраж середньовічного німецького собору, мабуть, є найбільш природним для книжки біженки про біженство.

Часто українська документальна література останніх років не лише складна емоційно, а й досить нудна. Навіть не тому, що погано написана. Автори намагаються ретельно зафіксувати в спільній пам’яті те, що всі ще й так добре пам’ятають. Можливо, стратегічно цей хід є добрим, оскільки подробиці й деталі з часом зітруться. Однак тактично це формулюється у запитання – нащо мені це читати, якщо я сам це пам’ятаю, для чого ще раз переживати? У книзі «Кассандра помиляється раз» це враження відсутнє.

Можливо, через біженську оптику, яка дуже різниться від українського досвіду під російськими бомбами. Можливо, завдяки, знову ж таки, згаданому калейдоскопу.

Що у книзі відверто дратує – це розділ з назвою «Нікіта». Бо не зовсім зрозуміло, нащо в книжці стільки тексту про росіянина. Що дає інформація про його сковорідку? У чому цінність знання, що він одягався лише в чорне? Крім чергового переконання, що за загадковістю «російської душі» – звичайна придуркуватість.

Однак якщо заморочитися поясненням присутності у книзі стількох деталей про це, то його можна знайти у формі метафори. Адже на Заході від вражого поріддя нікуди не подітися. Зрештою у книзі авторка сама ніби натякає на це: «Ніколи й ніде, за винятком хіба що кримських пляжів, я не зустрічала стільки проявів російської ідентичності, скільки в Європі».

Щодо назви книжки – Оксана Щур пояснює її вже у вступному розділі. І це не про давньогрецьку провісницю. Книжка гортається на півподиху. І має потенціал для того, щоб задовольнити як тих, хто хоче легко провести час, так і тих, хто налаштований на вдумливе читання. Така собі письменницька універсальність. Або літературний калейдоскоп.