Карнавальний Коцарев, дебютант Рубнікович й Іздрик у своєму амплуа – поезія цієї зими

Карнавальний Коцарев, дебютант Рубнікович й Іздрик у своєму амплуа – поезія цієї зими

Три поетичні збірки, про які ми розповімо нижче, важко об’єднати під одним заголовком. Очевидно лише те, що ці зимові новинки ілюструють розмаїтість сучасної української поезії, показують, як вже відомі автори не спиняються на своїх досягненнях і йдуть далі, а нові отримують власні голоси у щойно виданих книжках. Кожен читач знайде собі щось до смаку: карнавальний Олег Коцарев, вічно молодий Юрій Іздрик та дебютант Сергій Рубнікович. Обирайте!

Внутрішня дитина Олега Коцарева

Олег Коцарев. Вміст чоловічої кишені. – Київ: Люта справа, 2020.

На перший погляд, ця збірка схожа на весняну куртку, яку дістаєш із шафи після зими й, сунувши руку в кишеню, намацуєш цілий склад забутих там життєво-побутових дрібниць: талончики, монетки, засохлий льодяник, чек із фастфуду, де колись сподобалась одна дівчина, дитячий спогад про свіжий хліб, написана в компанії друзів пісня, звичайно ж, пробка від шампанського. Але якщо придивитися, можна помітити, що все це – лише реквізит фокусника, який по-трикстерськи витягує з потаємних кишень костюма то букет історій (справжніх чи фальшивих – не знає, можливо, навіть він сам), то ожилого голуба метафори, то нескінченну барвисту стрічку перерахувань і градацій.

 

Багатьом текстам тут притаманний карнавальний дух – автобус з учасниками мистецького фестивалю перетворюється на мандрівний цирк, шампанське ллється рікою, а мама з вірша «Механіка роду» йде малювати какашку (адже, як писав Бахтін, кал – це весела матерія). Вистьобується все, особливо – пафос із присмаком ханжества:

 

ти отримав у житті все справжнє

випросив у чарівної липи

немарне непроминуще

високе й глибоке

те про що мріяв

те про що мріять боявся –

і тепер тобі хочеться

якоїсь гидоти

чогось несправжнього

марноти й капості

зробити дурницю

всім напаскудити

зло сміятися

щоб потім іще відданіше

незламніше

знову шукати справжнього

 

Добре віриться, що Коцареву й справді хочеться втнути якоїсь штуки – наприклад, створити свою версію класичних «троянд і винограду» – про «кропиву і малину» в «цирку рослин». Він пересипає збірку веселими байками та дотепними жартами, грається з кодами – чого варта тільки своєрідна увертюра до книжки, записана нотами. Піддаються сумніву стереотипні поетичні категорії на кшталт риторичного адресата, вічного неназваного «ти»: «…хочеться йти / З тобою / Обійнявшись, / За руку, / Під руку / Чи просто міняючись парою з рота, / Залежно від того, хто ти». Текст переходить у метатекст: вірш про вигаданий куплет до пісні «світиться периметр, світиться» просто на ваших очах перетворюється на пісню «світиться периметр, світиться», поет бере й розкриває процес визрівання «метафорки» або глузує з жанру «found poetry», мимохідь зачіпаючи проблему автора. Одним словом, поет вискакує з-за кожної сторінки, показує читачеві язик і кричить: «Бе-бе-бе!» – чи, радше, якщо говорити цитатою: «дивись яке красиве слово / пя / пя / пя».

 

Якщо вам здається, що все це дуже несерйозно і по-дитячому – то вам не здається. Адже на самому дні метафоричної кишені Олега Коцарева ховається внутрішня дитина – та сама, яка без жодних пересторог оголосить усім, що король голий, а «білий котичок такий не білий!» (моновірш «Порівняно зі снігом»). Це дитина-блазень, яка єдина бачить правду за мішурою і яку кожному дорослому варто було б у собі плекати.

 

Звідси – навмисно-недбале поводження з мовою, дитинність і безпосередність висловлювання. Навіть колажі Вікторії Черняхівської, які ілюструють збірку, нагадують дитячі аплікації. Та й сам спосіб мислення, що домінує в цій книжці, – міфологічний: поет, здається, щиро переконаний, що однаковий колір ручки з Нобелівським лауреатом підвищує його шанси на отримання цієї премії, а картопля, зеленіючи, перетворюється на ківі. Пласти реальності легко змішуються між собою – місяць можна зняти з неба й перетворити на абсолютно побутову річ, землю можна місити, як тісто, а сніг – замішувати, ніби м’який сир. Літери, слова та речі матеріалізуються, оживають і поводяться як люди; природа і людина міняються місцями – звір впольовує мисливця, людське тіло дає початок річці, а чоловік, ідучи додому, може перетворитися на пса.

Французький літературознавець і критик П’єр Брюнель писав, що для поета «звичне стає небаченим» і що він «тче мережу міфологічних першопричин». Саме так можна сказати і про Коцарева: він дивиться на звичні для нас обставини як на «Неіснуючу Країну», наївним поглядом, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається. У його віршах Аркаша і Єва біля дворової голубника можуть перетворитися на перших людей у райському саду, а п’яниця в метро – на Ґолема.

 

Звичайно, першопричини, яких докопується поет, бувають геть не міфологічними, але навіть ці реальні історичні пласти, що він перериває, співіснують в одному просторі і часі: «але й коли минуле вже забуто та закрито / воно уміє знов / само себе намалювати». Тому окуповані території викликають фантомні болі, колесо Сансари заіржавіло, а війна в будь-який момент може опинитися поруч, змушуючи спросоння, почувши ревіння вантажівки, думати: «ось, це вже прилетіли росіяни». І тому Антонич із тексту, присвяченого Вано Крюґеру, не зник назавжди, а всього лише, не доживши до радянських часів, «лишивсь у домі навпроти».

 

 «Механіка роду», як відкривається в однойменному, завершальному для збірки вірші, така, що історичне та сімейне минуле невіддільне від особистого – у вигляді дитячих і юнацьких спогадів – та майбутнього – у доньці поета, яка також з’являється на сторінках збірки і яка, схоже, підсилює безпосередність та інфантильність оптики автора. І хоч у власному минулому Коцарева найбільше цікавлять, знову-таки, трикстерські та карнавальні історії, у них ще й прозирає іронізування над радянським дискурсом – як у вірші про перший опанований автором жанр, тобто донос.

 

Загалом ця дитинна, нестандартна коцаревська манера мовлення нагадує той напівсвідомий стан на порозі сну чи в мить пробудження, коли мозок породжує образи, яких навіть не може до пуття осмислити. Можливо, їх і не потрібно осмислювати. Можливо, вони – як зимова калюжа: «це вірш який можна читати радіти / та всередину тобі не потрібно». Адже всередині вірша, ніби під кіркою свіжого хліба, просто цієї миті твориться світ.

Купити книжку на сайті видавництва.

Образні мури Сергія Рубніковича

Сергій Рубнікович. Згустки. – Київ: Саміт-Книга, 2021.

Збірка «Згустки» Сергія Рубніковича, переможця міжнародного поетичного конкурсу «Гайвороння», яка от-от має з’явитися у видавництві «Саміт-Книга» – дебютна і тому тематично доволі розмаїта. Ці тексти, однак, поєднує характерний голос – ламаний ритм, неточні рими та насиченість метафорами. Загалом усе, про що пише автор, подано через таку калейдоскопічну оптику – і ледве помітні повсякденні події (наприклад, настання нового дня), і легендарні, епічні історії. Перші завдяки цьому  дорівнюються за силою потрясіння до непересічних романтичних пригод, а другі, навпаки, набувають об’єму та реальності.

 

Ці добре знайомі сюжети – давньогрецькі міфи, які приємно впізнавати, напівлегендарні історії давньоруських князів, атмосферні фантазії на героїчну тематику – часто обертаються довкола смерті: індивіда, війська, племені, людства; адже, зрештою, хіба може бути серйозніший суперник для героя – як міфічного, так і романтичного? У результаті отримуємо вишукані, заколисливі казки про минувшину, що нагадують епічні саги та протяжні героїчні пісні, населені кочовими племенами, язичницькими богами, кротами, які живуть у черепах мерців, та алегоричними хтонічними зміями, що народжуються з утроби землі-матері.

 

Їхній міфічній величі протистоїть гіркота особистих спогадів і ворожість до нашого прозаїчного та корисливого сьогодення. Якщо одна половина героїв цих поезій – вожді, воїни та безстрашні моряки, то інша – це зворотний бік медалі: маргінали, мученики, лузери («будь певним хлопче тобі готували заміну / ще тільки як ти собі думав прийти сюди»), яким незмінно співчуває Рубнікович. Підсміюється він лише над одним таким аутсайдером – самим собою: з одного боку, це також романтична поза – бути «не від світу цього», одинаком у людській зграї, байронічним героєм; з іншого – його зізнання і справді зворушливо щирі, що страшенно підкупає, коли читаєш ці тексти. Подекуди це справжнє копання у внутрішньому намулі (це я натякаю на однойменний вірш), ексгумація власних страхів, провин, слабкостей. Навіть кохання в Рубніковича не просто нещасливе – воно взагалі омана, як прозоро натякає назва розділу, що й містить тексти на цю тему, і ліричний герой – завжди жертва цієї омани.

 

Інколи здається, що письмо – спосіб для автора сховатися від жаху реального світу, оточити себе муром, щільною кладкою образів – хоч подекуди поет і визнає, що абстрактні конструкти не обов’язково збігаються з дійсністю: «миру птахи класти хотіли на наші гидкі каліцтва». Усе, що він зображує, постає двічі: реальний світ дублюється світом слів, оповіді про реальність; інколи навіть виявляється, що цей словесний усесвіт тривкіший за матеріальний:

 

як і слова сказані другу ворогу

пил як і ці сказані зараз мною

єдине що є — можливість посеред бою

продати їх дорого

єдине що буде — тінь від холодних літер

у яких житимуть душі ваші розбиті

навіть коли чашу ту буде випито

а твою краплю в бороду бог витер

 

А проте це аж ніяк не означає, що мовленнєва дійсність є для Рубніковича острівцем спокою. Перед нашими очима – оголене «серце поета в якім ятриться ніж / мови», і потрібні сили, аби місити цю словесну магму. Зусилля вимагаються і від читача: попри те, що ці вірші мають ритм і рими, вони не даються так просто, цей ритм потрібно ще приборкати, а рими – почути: цей віршовий простір пливкий, як болото, і треба бути уважним, щоб пройти ним, зрозумівши суть і не втонувши в словесному плетиві.

Інколи рими губляться всередині рядків, і тоді читання перетворюється на «біг у пошуках рими» – ціле сузір’я таких текстів зібрано в передостанньому розділі. Варто визнати, що в деяких із них автор трохи занадто захоплюється фонетичним плетивом, яке відсуває зміст на другий план, так наче ця «без’язика в’язь» поневолює та сковує думку, а не думка підкорює мову своїм потребам; але переважно таке мовлення пасує тим незвичайним, винятковим ситуаціям, які тут змальовано. Водночас нечіткий ритм дає можливість часом по-плужниківськи гримати рядком, наче кулаком по столу:

 

завбачливий землерий слово складає до слова

келія від циклопа апартаменти від велета

знати б кому колись муркотітимуть колискову

в моєму черепі

 

Загалом упродовж усієї збірки Рубнікович показує себе як автор, який уміє вибудувати драматургію вірша. Читаючи, цікаво спостерігати, як кожна думка чи історія визріває в нагромадженні образів, а тоді виливається в ефектну, часом афористичну кінцівку. Це, разом із добре опанованою формою, робить цю нехай і дебютну збірку цілісною та зрілою. Якщо вам до вподоби логічно виведені й водночас метафорично зашифровані сюжети та жирні крапки, після яких хочеться перечитати весь вірш спочатку, – «Згустки» принесуть вам як естетичну насолоду, так і приємне почуття завершеності.

Віршоване дуркування Юрка Іздрика

Юрій Іздрик. Інші речі. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. 

Читачі, знайомі з віршами Іздрика, уже й так можуть скласти собі загальне уявлення про цю збірку, тим паче, що частина текстів тут публікується не вперше. Та якщо раптом вам не випадало в житті читати жодного іздриківського рядка, коротко поясню: тут ви не знайдете ні триповерхових метафор, ні контрінтуїтивних анжамбеманів, ні абсурдистських поєднань непоєднуваного. Натомість на вас чекає гладенький, а то й зовсім гуморесковий ритм, що сам заскакує в голову без жодних зусиль із боку як автора, так і читача, гармонійні анафори та повтори, що ведуть за собою думку, ніби голка – нитку, а також нашарування сленгу й оказіональних матюків, що приємно-дражливо щипають у носі, як бульбашки в газованці:

 

горять перспективи ліси вуглеводи

горять монітори дедлайни горять

до пекла ідуть нерозумні народи

так радісно радісно радісно блядь!

 

Якщо тут і є алюзії, то дуже лайтові і факультативні, вони не вимагають від читача обізнаності, не потребують неодмінного розкодування, а просто ненав’язливо розкидані книжкою, як «пасхалки» комп’ютерною грою – наприклад, у назвах текстів. Переважно вони відсилають до популярної культури або до найвідоміших крилатих висловів, і зовсім не обов’язково читачу мати вчений ступінь із філософії, щоб порадіти від уписаного в вірш ніцшеанського «так казав Заратустра» (адже наш мозок отримує задоволення від знайомих речей у незнайомому контексті).

 

Світ, який постає в цих рядках, працює за максимально простими законами бінарних опозицій: настало літо – запанувала любов, кайф, фан, драп, love, peace, труд, май; літо минуло – все, хана, хандра, розлука, і так до наступного вірша про літо. На щастя, в цьому світі доволі легко ввести «юріанський календар» і скасувати осінь (щоправда, лише до наступного вірша про осінь). Тут немає місця трагедіям і потрясінням, навіть найглобальніші катастрофи не залишають ані найменших подряпин на безтурботно-трикстерській картині світу автора, адже для нього в принципі не існує нічого серйозного.

 

Сам Іздрик, як і завше, постає перед нами у дбайливо виліпленому образі вічно молодого фланера-планокура, що крокує світами й переступає цілі галактики, мізантропа і водночас ловеласа, рокенрольно-романтичного героя. Із робленою інфантильністю він заявляє: «а за хавчик і за драпчик / за тепло і за любов / буду я прикольний мальчік / із усміхненим їблом», із підлітковим максималізмом віщає: «життя – це велика диверсія / розводка найобка підстава»,  – а потім палиться і з пенсіонерською, хоч і досі блазенською суворістю лає міленіалів. Часом – навпаки переборщує з інфантильністю, і його заносить у якусь підліткову поезійку про любов на межі між кемпом і кітчем.

Ось ця межа, схоже, найбільше Іздрика й заворожує. Недарма на першому ж авторському колажі в збірці – карта джокера: Іздрик ніби випробовує межу, за якою його дуркування вже не проканає (до речі, те ж саме можна сказати і про попередню збірку, «Naked One» – ту, що з відвертими фото), відсуває її все далі й далі і ніяк не перейде – а може, насправді давно перейшов і спокійно собі продовжує виганятись по той її бік, чесно і не без самоіронії називаючи себе «перезрілим паяциком». А оскільки дуркуванню ускладненість – образна, формальна, стилістична – тільки шкодить, то автор нею і не запарюється: навпаки, кожен його вірш стрімко летить уперед, так що думка не завжди встигає за ритмом, а мова настільки проста і прозора, не «шифрована» ніякими поетичними кодами, аж перетворюється на позу, що видно з кокетливого визначення власної творчості самим Іздриком – «віршований треш». Не роздумує він і над концептуалізацією збірки, розподілом на розділи та іншими хитромудрованими умняками: ця лавина текстів (а їх тут 180 штук) просто вивергається на читача. Своєрідними знаками пунктуації, острівцем безпеки для читацького перепочинку стають колажі, у яких, здається, більше щирості, ніж у самих поезіях.

 

Словом, якби ця збірка була романом, а зараз було літо, то за її легкість і невимогливість до читача книжкові оглядачі радили б її брати з собою на пляж. Наголошу ще раз, що ця простота і незамороченість – зумисна авторська стратегія, про що він і повідомляє між рядків: «вважається місію мати прикольно / та я обійшовся б і без». Так чи інакше, ці тексти можна щиро любити, зневажати або просто не зважати, але важко принаймні не всміхнутися, коли Іздрик береться обстьобувати замшілий пафос, який обстьобувати необхідно:

 

я вітчизну свою зневажаю до сліз –

рагульня сукаблядь підараси

тільки ж небо вітчизни

блакитне наскрізь

я люблю

і від радості плачу

 

Купити книжку на сайті видавництва.

 

 

Оригінал статті на Suspilne: Карнавальний Коцарев, дебютант Рубнікович й Іздрик у своєму амплуа – поезія цієї зими

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Завершення “Вендети”. Що далі?

Привіт всім! Сьогодні хочу поділитися з вами останніми новинами і творчими планами як на Букнеті, так і поза його межами. 

1. Якщо говорити про Букнет, то перша і головна новина це, авжеж, завершення мого першого роману

Новинка “Під крилом темряви” вже завтра

Вітаю, мої любі! Ви, напевно, вже зачекалися обіцяної новинки від мене у жанрі фентезі, тому я з радістю оголошую, що початок книги “Під крилом темряви” з’явиться на порталі вже завтра! 

Всі ці дні я плідно працювала

Записки недосвідченого автора (ч.4)

Привіт усім моїм колегам та любим читачам, які терплять мою неслухняну музу) Отож поки мені не пишуться художні твори, буду писати блоги.

А сьогодні хочу підняти питання про сумнозвісний письменницький блок. Саме це явище

Візуалізація Баєровського – “Я більше не боюсь”

Вітаю вас, любі читачі та колеги!

Хочу врешті показати вам, як виглядає один з головних персонажів моєї книги “Я більше не боюсь” – Юрій Баєровський (Баєр). Ця візуалізація планувалася на суботу цього тижня, але ваші

Всим привіт

Всим привіт. Дуже дякую, що читаєте мою книгу. На жаль через деякі обставини я не можу викладати продовження, ще й муза не хоче до мене приходити. Але я буду вдячна якщо ви дасте  мені знати чи цікава вона вам. Дякую.

&nbs

Перейти до блогу

Нові автори

Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Тетяна Зінченко

Я – Тетяна Зінченко, журналістка, фольклористка, за другою освітою – психолог. Маю збірку поезій “Твоя щаслива пора року”, готується до виходу роман у новелах.

Сергій Ущапівський

Посилання на мій авторський сайт: poeziya-dushi.com Посилання на авторську сторінку в Фейсбук: Ushchapivskyi.Serhii Посилання на сторінку в Інстаграм: ushchapivskyi.serhii

Перейти до "Нові автори"