За сторінками…Випуск 1. Мені соромно

2021-06-15 13:09:29 Оля Дзюба

За сторінками…Випуск 1. Мені соромно

Привіт, поціновувачі слова!

Чому “За сторінками”? Мені здалось, що це цікаво, атже наш напрямок не можна назвати “за кадром” або ж “за кулісами” чи “за сценою”. Авторська праця ховається за сторінками.

Отож, за сторінками… Я буду ділитись з читачами і колегами-авторами своєю буденністю: як пишу, як з’являється ідея твору, як з’являються улюблені персонажі. Повірте, це дуже цікаво, а інколи і неочікувано. 

Запрошую своїх коллег до взаємодії:) 

 

Оскільки сьогодні перший “випуск”, я хочу трохи розказати про себе і поділюсь своєю проблемою (бо для автора, це дійсно проблема).

Мене звати Оля Дзюба, я не використовую псевдонім. Коли реєструвалась на порталі, вирішила підписатись своїм іменем, бо вже доросла до того віку, коли мені подобається прізвище (ага, були часи, коли я страшенно не любила).

Перші слова першої історії (я не називаю свої твори книгами) написала влітку 2010. Не знаю, що на мене тоді найшло, але я відкрила word на компьютері і почала писати. І так засіла за писанину, що написала 5 сторінок word. В мене не було якого плану. Я не уявляла на скільки сторінок ротянеться твір і чи завтра взагалі сяду писати. Просто писала і все. До речі, той твір так і лежить “в столі”. Поки, хай там і буде, в мене є нові ідеї:)

До 2016 року ніхто не знав, що я пишу. Взагалі. Я так соромилась сказати комусь, що пишу книги (можливо, тому “книги” замінила на “історі”), хоч я нічого кримінального не робила. Коли до мене хтось заходив в кімнату, я зі швидкістю блискавки ховала той word і відповідала, що я просто сиджу (комічна і та сама “неловка” ситуація).

І коли я показала той перший твір подрузі, а вона дала його своїй знайомій і та сказала:”Вау”, я почервоніла. Моя подруга тоді на кожному кроці мене “рекламувала”. Ми і справді були цікавим творчим тандемом: вона – художниця, я – письменниця (але мені ближче “автор”). Мама дізналась про моє захоплення (а хтось скаже “талант”) випадково, а потім я ще довго наважувлась показати чим я займаюсь довгими годинами в кімнаті. Але врешті-решт, через чотири роки ( восени 2014) мама отримала 150 аркушів А4, друкових з обох сторін. Критики в свою адресу, я не почула, але мама констуктивно пройшлась по історії, сказала, що змінити і що ідея їй сподобалась.

Зізнатись чесно, я зараз не всім можу сказати, що пишу історії. І дуже рідко роблю публикації в соціальних мережах про своє хоббі.

І ось тут в мене запитання до своїх колег. Чи була у вас така проблема? І як ви вирішили?

 

Оригінал статті на Букнет: За сторінками…Випуск 1. Мені соромно