Диво повільного данцу Василя Карп’юка

Диво повільного данцу Василя Карп’юка

Видавництво «Дискурсус» за рік видає книжок менше, ніж днів у році. А тому його співзасновник Василь Карп’юк може собі дозволити у вільний від виконання службових обов’язків час поринути у власні творчі задуми. На фантазію чоловік не бідний, сюжети його нетривіальні, здивувати читача має чим.

Карп’юк В. Повільні танці: оповідання. Брустури: Дискурсус, 2024. — 160 с.

Перевтілення

Якщо з назви книжки залишити самі приголосні, то буде абракадабра: пвлнтнц. А тоді, трохи ту абракадабру підкорегувавши та доповнивши її новими голосними, отримаємо слово, що якнайпрозоріше характеризує подієвість цієї книжки: перевтілення. Більшість сюжетів книжки малої прози Василя Карп’юка «Повільні танці» — про перевтілення. Тож за синьою вуаллю, себто за обкладинкою з картиною художниці Ілони Сільваші, читач опиниться серед багатого на химери простору, в якому танцюють фольклорні образи, релігійні топоси й сюрреалістична поетика. Карп’юкові сюжети перекидають місточки від архаїчного до айтішного, від аскетичного до розкішного, «може здатися, – пише у передмові до книжки Ростислав Семків, – що Карп’юк захищає у своїх оповіданнях традиційні цінності… І так само може видатися, що він насміхається з них (в окремих випадках — з особливо чорним гумором)» (с.6).

 

От, скажімо, побутує в українському фольклорі (у піснях, приповідках) образ верби, що символізує дівчину чи жінку. В заголовному оповіданні нам, власне, пропонується сюжет, який буквалізує цей образ: верба тут не просто символізує дівчину, в цьому оповіданні дівчина з власної волі стає дівчиною-вербою. І не від любови до народної пісні відбувається така метаморфоза, а — від бажання любови як фізичної потреби чи, радше, через певну примху. Задля створення сприятливіших умов для близькости малоросла дівчина вдається до насилля над собою. Чорний гумор, жорстокість («Шматки життя з елементами насильства» — називає свою передмову Р. Семків)? Авжеж. А тепер спитайте свій онлайн-пошуковик про дівчину-вербу (чи з дефісом, чи без — несуттєво). На свій запит я отримав розкішне доповнення до Карп’юкового сюжету, абсолютно сучасне. Верба — це не про смуток з недолею, законсервовані у старих піснях. Верба — це таки про дорослішання, стрімкий успіх, завоювання сердець і світу. Саме те, що пасує до оповідання «Повільні танці». Кумедна й жорстока трансформація фольклорного образу. 

 

Праведники і правоохоронці

Або візьмімо молочні ріки — казковий образ, пов’язаний зі старозавітним описом землі обітованої. В сучасному світі людство звикло отримувати все з доставкою додому, тож одному праведникові, героєві іншого оповідання, раптом дістається молочна ріка у квартирі. Але щастя не існує само собою. Тож, немов виходячи з принципів діалектики «Дао де цзіну», власник молочної ріки отримує з нею і деякі прикрощі, випадкові та невипадкові. З’являються охоронці правопорядку, а з ними — і нові форми несправедливости. Еволюція, яка первинно мала б рухатися шляхом праведности й благодаті, пішла кудись не туди, і врешті-решт доводиться просити Бога вже не про те, щоб він дав, а про те, щоб позбавив тої розкоші, яку дав раніше. Бо дар — це серед іншого і випробування, відповідальність, певний тягар. Заголовок оповідання — антитеза до молочних рік: «Прикрість». Додам, що один з епізодів твору нагадує ілюстрацію відомої приказки «І щуку кинули у річку», хоча самої приказки у тексті нема, а в ролі щук — заховані під поліцейським плащем го́лови (начебто поліцейські, та водночас — хижаки).

Ще один сюжет, зав’язаний на трансцендентній комунікації (за посередництвом ангела, що являється вві сні), викладено в оповіданні «Як на грушку сходилися». Та напротивагу до оповідання, про яке щойно йшлося, у «Грушці» ніякої халяви з Божих рук героєві не дістається, справа тут вкрай поважна, нестерпно серйозна. Сюжет, який може нагадати історію біблійного Авраама, якби Авраам був у ній водночас і Ісааком. Вічна дилема між вірою і розсудком, одержимістю і практичним баченням, що її письменник подає збалансовано, переконливо, оголюючи екзистенційні підвалини та спонукаючи замислитися над тим, чи стала віра героя богоугодною, чи спровадила вона його до райських воріт, чого більше в характері персонажа: божевілля чи все-таки сили волі? 

 

Християнські образи чи події неодноразово виступають у центрі сюжетної канви оповідань цієї збірки. Піст, Святвечір, Різдво, ангел, Хресна дорога, Великдень, свято Преображення, Ісусик. Переважно вони не просто аби були, а відіграють важливі, навіть ключові ролі у розвитку подій. І, за винятком одного твору, на мій погляд, дещо тенденційного («Не щастя»), цей християнський дискурс в оповіданнях Василя Карп’юка звучить нетривіально і цікаво. 

Психологічний реалізм

Один із важливих текстів із цього ряду, на який хочеться звернути увагу, — «Не Ісусик». Апріорі можна припустити, що такою заперечною назвою письменник вказує на який ґандж, з погляду читача-християнина може видатися, що назва «Ісусик» мала б позитивну конотацію. Однак за сюжетом прізвисько Ісусик різко негативне. «Прізвисько Ісусик стало для мене найбільшою ганьбою» (с. 96), — читаємо на сторінках оповідання. Сюжет дуже добре показує, чому так сталося. Це, здавалося б, цілком позитивне для християнського середовища прізвисько насправді є глибокою психологічною травмою хлопчика, стосовно якого вживають цю зменшено-пестливу (а в контексті оповідання — іронічну) форму імени Бога. Це прізвисько постійно нагадує дитині про її неповноцінність, а таке методичне нагадування може мати тяжкі наслідки. Письменник знайшов спосіб, як у фіналі вивести персонажа зі стану приниження і ганьби. Весь цей сюжет мені здається дуже цікавим, а оскільки це твір про дитячу жорстокість, психологічні переливи, що проявляються залежно від життєвих ситуацій, епізодичної приналежности до табору сильніших і табору слабших, то я навіть рекомендував би звернути на нього увагу укладачам шкільних програм.

 

Особливо в «Не Ісусикові», але й у низці інших творів помітно увагу письменника до морального аспекту людської діяльности. Поняття злочину, гріха, кари, винагородження звучать у таких оповіданнях як «Нявка у Києві», «Паперушка», «Сокоти киртину», «Як на грушку сходилися», «Телятковбивця». В останньому з них події відбуваються в суді, де розглядають справу чоловіка, який допомагав зарізати теля (не крадене, не чуже). Абсурдна атмосфера оповідання «Телятковбивця» нагадує «Процес» Франца Кафки. Люди, що стоять на сторожі закону, засуджують обвинуваченого не з позиції радикального вегетаріанства, для якого споживання м’яса й убивство тварин є неприпустимим, а з позиції споживачів м’ясних продуктів, які підтримують м’ясну промисловість у тому вигляді, в якому вона тепер існує, але на службі виступають проти натурального убивства тварин. Виступ адвоката торкається не лише питання дії, а й питання мови, того, як ми ту дію називаємо. «Ось це бридке слово — “зарізали”! Та хоч би вже навчилися цивілізовано розмовляти, а не називати речі своїми іменами» (с. 93). «Цивілізоване» називання дає змогу вийти сухим з води, уникнути покарання, а когось зробити цапом-відбувайлом. В оповіданні і сторона обвинувачення, і підсудний, і представники правосуддя — усі споживають продукти м’ясної промисловости. Але знаходять між собою винного, бо таким чином вони можуть продемонструвати свою над ним перевагу. Зображення людини, яка прагне бути на боці сильнішого, — спільний мотив оповідань «Не Ісусик» і «Телятковбивця». «Ясно, що потім стає страшенно гидко, але тієї миті, коли тобі щастить бути серед катів, відчуваєш велике полегшення й велику радість» (с. 100), — читаємо на сторінках «Не Ісусика».

 

Споріднює ці два оповідання і певна подібність зображення, яку узагальнено можна назвати реалістичним стилем. Немає тут метаморфоз, як у більшості попередніх творів книжки («Нявка у Києві», «Повільні танці», «Усмішка», «Прикрість», «Виноградинка», «Сокоти киртину», «Метелик», «Будильник»). І, фактично, саме реалістичність чи, точніше, натуралістичність зображення в оповіданні «Телятковбивця» трактується як частина злочину головного героя. Цивілізоване ж називання, коли потрібно, ловко оминає натуралістичні формулювання, щоб з чистою совістю споживати гібридні продукти.

Проза поета

У цілком реалістичному стилі виконано й оповідання «Сплін», сюжетний каркас якого нарочито простий, як заїжджена платівка: хтось, кому нудно, знаходить собі спільника, з яким розпиває алкогольні напої, але їм стає нудно і вони рушають до ще одного такого, як вони, і вже втрьох продовжують водити козу, аж поки один з них набирає оповідача і… сюжет раптово обривається. Виглядає так, що поки не було того «я», то все було зрозуміло, а коли несподівано воно вигулькнуло, то з’явилася загадка. Хоч, по ідеї, мало б бути навпаки. Вийшло наче за Війоном: «Я знаю все, не знаю лиш себе».

 

Треба сказати, що в окремих творах книжки письменник вдається до певних експериментів з оптикою, з ракурсом. Таким твором є «Усмішка», жанр його можна назвати етюдом. Зображення персонажа як істоти людської переходить тут в зображення цього ж персонажа як пса. Деякі слова з метафоричним навантаженням («мудрий пес»; «облізлий» (с. 43) чи й без такої конотації («господар» (с. 44)) слугують тими штрихами, за допомогою яких автор перетворює об’єкт зображення на інший. Згодом прозаїк здійснює над читацьким сприйняттям протилежну маніпуляцію — наводить антропологічні штрихи на образі бліх. Оповідання привертає увагу також трактуванням категорії влади у стосунках між псом і блохами. Щось подібне можна зауважити й в оповіданні «Виноградинка», в якому виноградинка внаслідок освячення на свято Преображення втрачає дар мислення і владу над тілом того, хто її з’їсть.

 

Примітка до оповідання «Виноградинка», «така довга, що її мало хто прочитає» (с. 54), слугує авторським коментарем до поетики частини текстів цієї книжки. В одному з трьох абзаців автокоментаря сказано: «Сто років тому, коли я щойно почав писати прозу, частенько працював таким химерним методом, коли сюжет, а чи просто словесні конструкції розвивалися з попередніх слів. Тобто те, що виходило в кінцевому результаті, бувало аж ніяк не задумом, а просто наслідком тих слів, які я знав і які мені в ту мить спали на думку. Певна частина цієї книжки тою чи іншою мірою написана таким методом» (с. 54). Описаний спосіб письма інколи випробовують поети. Василь Карп’юк якраз і належить до тієї категорії письменників-перебіжчиків :), котрі не бояться змінювати свою жанрову ідентичність. Та й змінюють її. Може, частково і для того, щоб не «скотитися в ремісництво» (с. 54), хоча навряд чи тут можна говорити про якусь одну причину. Зрештою, до змінюваности зобов’язує і назва видавництва: «дискурсус» — це той, що постійно рухається. «Повільні танці» — це не лише про перевтілення персонажів, а й про еволюцію автора, його неквапливі, але виразні творчі порухи у малій прозі за півтора десятиліття. У книжці, яка містить і спроби дебютанта, і твори, гідні пера майстра, проявляється своєрідність естетики Василя Карп’юка, відчутно світоглядні підвалини його особистости. У підсумку книжка залишає по собі відчуття дива і розчинення у світі художніх образів.

Купити книжку

 

 

Оригінал статті на Suspilne: Диво повільного данцу Василя Карп’юка

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Чернігові відтепер є вулиці Олени Пчілки і Левка Лук’яненка

Депутати Чернігівської міської ради проголосували за перейменування 35 вулиць і провулків у місті. Про це повідомило інтернет-видання «Сіверщина».
Відтепер у місті з’явилися вулиці на ч

У Харкові пропонують назвати одну зі станцій метро на честь Василя Стуса

Активісти проєкту «Деколонізація. Україна» запропонували нові назви для п’яти станцій харківського метрополітену. Про це повідомили на фейсбук-сторінці проєкту.
Серед запропонованих пер

У червні в Україні зафіксували 13 випадків порушення свободи слова

У червні експерти Інституту масової інформації зафіксували в Україні 13 випадків порушень свободи слова, відповідальність за 2 з них — на росії. Про це свідчать дані щомісячного монітор

«Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Деякі люди цінують книжки не лише через їхній зміст і наповнення важливою або цікавою інформацією, а визнають видання як мистецький артефакт. Часто ключову роль в особливому  сприйнятті

Фестиваль «Фронтера» оголосив програму заходів

IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» у Луцьку оголосив програму заходів. Про це повідомляє прес-служба фестивалю.
Фестиваль відбудеться 27-28 липня в Музейному просторі «Око

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"